— Може, й так. А те, що Веселкову Гвардію порізав Лицар Квітів, я знаю краще за вас. Бо з найліпшим вашим щастям ви б перемогли хіба що пана Емона — він був похапливий боєць і швидко стомлювався. Але Ройса? Оце вже ні. Пан Робар був удвічі кращий за вас мечник… та ви ж, до речі, не мечник, хіба не так? Мечниця, мечниха… цікаво, яким словом вас називати? А ще цікавіше: які справи привели Діву до Дівоставу?

«Шукаю свою сестру, дівчину тринадцяти років» — мало не відповіла Брієнна, але ж пан Гайл мав знати, що сестер у неї нема.

— Мушу знайти одного чоловіка в закладі «Смердюча гуска».

— Я гадав, Брієнна-Краля не шукає собі чоловіків. — Посмішка лицаря мала в собі щось зловісно-лукаве. — «Смердюча гуска», кажете? Це місце я знаю… і знаю, чим воно смердить. Це шинок біля гавані. Та спершу ви підете зі мною до його вельможності князя.

Пана Гайла Брієнна не боялася, але ж він належав до старшини при Рандилі Тарлі. Варто було йому свиснути — і на поміч та захист примчала б сотня стражників.

— Мене мають ув’язнити?

— За віщо, за Ренлі? Ой, та кому він треба? Відтоді ми змінили королів, дехто — двічі. Ніхто не згадає, ніхто не заплаче. — Він легенько поклав їй долоню на плече. — Сюди, якщо ваша ласка.

Брієнна рвучко вивільнилася.

— Буду вдячна, якщо ви мене не торкатиметеся!

— Нарешті хоч якась дяка, — вишкірився лицар у лукавій посмішці.

Коли вона востаннє бачила Дівостав, місто лежало в руїнах, зі спустошеними вулицями та спаленими домівками. Зараз вулиці повнилися дітьми та пацями, більшість спалених будівель розвалили та розтягли на каміння. Де стояли одні будинки — там посадили городи; місце інших зайняли шатра лицарів та намети купців. Брієнна побачила, як зводять нові домівки, як замість погорілого дерев’яного заїзду постає кам’яний, помітила новий череп’яний дах на міському септі. У прохолодному осінньому повітрі гучно бриніли пилки, стукотіли молотки. Чоловіки, хекаючи, переносили вулицями великі колоди, провулками візники пропихали вози з камінням. Багато з робітників мали на грудях значки з мисливцем.

— Місто відбудовують вояки? — перепитала зачудована Брієнна.

— Вони б, певно, охочіше кидали кості, цмулили вино і гойдали шльондр. Але князь Тарлі тримається думки, що ревна праця покращує звичаї.

Брієнна чекала, що її поведуть до замку. Натомість Добич супроводив їх з Подріком до гавані, де панувало пожвавлення. Втішно було бачити, що до Дівоставу повертаються купці та крамарі. У порті стояли галера, галеас, великий двощогловий коч, зо два десятки рибальських байдаків. Далі на затоці виднілися ще рибалки. «Якщо у «Смердючій гусці» нічого не знайдеться, сяду на корабель» — вирішила Брієнна. До Мартинова було зовсім недалечко, а звідти легко дістатися і Соколиного Гнізда.

Князь Тарлі знайшовся на рибному базарі за чиненням правосуду. Коло води звели великий поміст, з якого пан князь міг дивитися згори на людей, звинувачуваних у злочинах. Ліворуч стояла довга шибениця зашморгів на двадцять, хоча трупів там висіло лише чотири; один виглядав свіжим, інші три — не надто. З підгнилих решток одного з них віддирав смужки плоті чималий гайворон. Решта гайвороння розлетілася, сторожко озираючись на юрбу міщан, що зібралася у сподіваннях повитріщатися на чиюсь страту.

Князь Рандил поділяв поміст із князем Мутоном — блідим, м’якотілим, опасистим чоловіком у білому жупані, чорних штанях та горностаєвій делії, скріпленій червоно-золотою застібкою в подобі лосося. Тарлі мав на собі кольчугу, виварену шкіру та панцирного нагрудника сірої криці. Над лівим плечем визирало руків’я обіручного меча. «Серцерубом» звався той меч, гордість їхнього вельможного дому.

Судді саме слухали молодика у киреї грубого сукна, накинутій на брудну шкірянку.

— Я нікому зла не робив, м’сьпане, — почула Брієнна його слова. — Я взяв лише те, що септони кинули, коли тікали. Як здумаєте відняти за те пальця — воля ваша.

— Так, звичай приписує віднімати пальця в крадія, — суворо відповів князь Тарлі, — але хто краде з септу, той краде в богів.

Князь обернувся до сотника сторожі.

— Сім пальців. Великі залишити.

— Сім?! — зблід з лиця злодій.

Коли стражники схопили його, він намагався опиратися, але слабенько — так, наче вже був скалічений. Дивлячись на нього, Брієнна мимохіть пригадала пана Хайме — як той кричав, коли арах Золло упав донизу.

Наступний чоловік був хлібопека, якого винуватили у домішуванні тирси до борошна. Князь Тарлі присудив йому сплатити п’ятдесят срібних оленів. Хлібопека заприсягнувся, що й близько не має стільки срібла — тоді його вельможність наказав дати йому один удар батогом за кожну несплачену монету.

Наступною судили кощаву та страшну на пику хвойду; вона подарувала непристойну хворобу чотирьом воякам Тарлі.

— Вимийте їй сором лужним розчином і киньте до підземелля, — наказав Тарлі.

Повію, що верещала та лила сльози, потягли геть, і тут його вельможність князь помітив Брієнну скраю натовпу між Подріком та паном Гайлом. Він насупився, але у очах не промайнуло ані натяку на впізнання.

Наступним вивели жегляра з галеасу. Його звинувачував лучник залоги князя Мутона з перев’язаною рукою та лососем на грудях.

— З ласки ясного пана, оцей мугиряка мені ножа в руку встромив. Казав, наче я йому в кості мухлюю.

Князь Тарлі перевів очі з Брієнни на людей перед ним.

— А ти мухлював?

— Ні, м’сьпане, хіба ж я… та нізащо!

— За крадійство я забираю пальця. За брехню мені в очі — вішаю. Чи слід мені прохати показати кості?

— Кості? — Лучник зиркнув на Мутона, але його князь байдуже роздивлявся рибальські човни на затоці. Стрілець ковтнув і відповів: — Ну може, я… ну кості, мені з ними щастить, але я…

Тарлі почув достатньо.

— Заберіть мізинця. Хай сам вибере, з якої руки. Долоню іншої пробити цвяхом. — І підвівся з місця. — Відженіть решту назад до підвалу. Розгляну їхні справи назавтра.

Князь обернувся і махнув рукою до пана Гайла. Брієнна пішла слідом.

— Ясний пане, — привіталася вона, ставши перед князем, і знову відчула себе восьмирічною дівчинкою.

— Ласкава панно. Як сталося, що ми… маємо честь вас бачити?

— Мене надіслали шукати… — Вона завагалася.

— Як ви маєте його шукати, коли не знаєте імені? Це ви вбили князя Ренлі?

— Ні.

Тарлі зважив її слова. «Судить мене, наче отих посполитих.»

— Ні, — мовив він нарешті, — лише дозволили йому померти.

Ренлі помер у неї на руках, кроплячи їх кров’ю свого життя. Брієнна зіщулилася.

— То була чорна химородь. Я ніколи…

— Ви ніколи? — Голос його раптом нагадав батіг. — О так. Ви ніколи б не мали вдягати кольчугу і вішати меча на пояс. Це війна, а не свято на обжинки! Богами клянуся, я мав би скрутити вас і запхати на корабель до Тарфу.

— Вчините так — відповісте престолові! — Голос її пролунав пискляво, по-дівчачому. А вона ж хотіла додати йому суворої безстрашності. — Подріку! В саквах ти знайдеш грамоту на пергамені. Принеси її панові князю.

Тарлі узяв грамоту, розгорнув, суплячи брови.

— У королівській справі. Якій саме?

«За брехню мені в очі — вішаю.»

— Санса Старк.

— Якби панна Старк тут з’являлася, я б знав. Ладен закластися — вона втекла до себе на північ. Напевне, сподівається знайти прихисток у когось із батькових значкових. Хай молиться, щоб не схибити у виборі.

— Вона могла поїхати в Долину, — почула Брієнна мимохіть вимовлені власні слова, — до сестри матері.

Князь Рандил кинув на неї зневажливий погляд.

— Пані Лізи вже нема серед живих. Якийсь співець зіпхнув її з гори. Тепер у Соколиному Гнізді на господарстві сидить Мізинець… але довго, мабуть, не засидиться. Панство Долини не з тих, щоб кланятися блазнюватому випанкові, який вміє лише мідяки рахувати.

Князь віддав їй назад грамоту і промовив:

— Ідіть, куди хочете, і робіть, що душа велить… але якщо вас зґвалтують, не біжіть до мене по суд та справедливість. Бо ви своїми дурницями нічого кращого не заслужили.