— Нелегко битися, коли в тебе правиці катма, — зауважив Скажений Повх.

— Та ну, — заперечив пан Крейтон Довголоз. — Ось я, приміром, однаково б’юся хоч правицею, хоч лівицею.

— Хто б сумнівався. — Пан Шадрік підняв кухля на знак вітання.

Брієнна пригадала свій бій з Хайме Ланістером у лісі. Вона тоді ледве стримувала клинок супротивника, зібравши останні сили. «А він же був слабкий після ув’язнення, скутий ланцюгами на зап’ястках. Жоден лицар у Семицарстві не встояв би супроти нього у повній силі та без кайданів.» Хайме скоїв багато зла, та якщо він щось і умів, то це битися мечем. Скалічити таку людину — то була нелюдська жорстокість. Одна справа — убити лева, і зовсім інша — відрубати йому лапу та лишити зламаним і безпорадним.

Раптом галас у трапезній став для неї занадто гучним; висидіти тут бодай ще хвилину здавалося мукою. Брієнна пробурмотіла «на добраніч» і пішла спати. Стеля у кімнаті була низька; заходячи зі скіпкою, вона мусила пірнути, щоб не розбити голову. Крім ліжка, достатнього для шістьох людей, та недогарка лойової свічки на підвіконні, у кімнаті нічого не було. Брієнна запалила свічку від скіпки, заклала двері засувом і повісила пас із мечем на стовпчик ліжка. Піхви меча були прості й непоказні: дерево у порепаній брунатній шкірі. Меч у них був ще простіший, куплений у Король-Березі навзамін відібраного «Хвацькими Компанійцями». «Навзамін меча Ренлі.» Їй досі боліло згадувати про втрату.

Але у згортку постелі був схований ще один довгий меч-півторак. Брієнна сіла на ліжко і витягла його; при світлі свічки заблищало жовте золото, зажевріли червоні рубіни. Витягнувши Вірноприсяжця з візерунчастих піхов, Брієнна відчула, як їй перехоплює подих. Глибоко у криці бігли, наздоганяючи одна одну, чорні та червоні рясиці. «Валірійський булат, викуваний чарами.» Саме такий меч пасував би до руки стародавнього звитяжця з казок. Коли Брієнна була маленька, мамка-годувальниця забивала їй голову оповідками про лицарську мужність та звитяги, про шляхетні діяння пана Галадора з Морну, Флоріана Дурня, принца Аемона Драконолицаря та інших славетних поборників. Кожен з уславлених воїнів носив при боці уславлений меч, і певно ж, Вірноприсяжець — хай не вона сама — був гідний місця у їхньому товаристві. «Ви захищатимете доньку Неда Старка власним залізом Неда Старка» — так їй казав Хайме.

Ставши на коліна між ліжком та стіною, вона здійняла меча і проказала мовчазну молитву до Стариці, чия золота лампада вказує людям правильну дорогу в житті. «Проведи мене, — молилася вона, — висвітли шлях поперед мене, покажи стежку, що веде до Санси.» Брієнна не виправдала сподівань Ренлі, не виконала своїх обіцянок пані Кетлін. Залишився Хайме — хоч його вона не повинна зрадити. «Він довірив мені свій меч. Він довірив мені свою честь.»

Опісля молитви вона простяглася на ліжку, як зуміла — при всій ширині довжини йому не вистачило, тому Брієнна лягла упоперек. Знизу чувся брязкіт кухлів, догори сходами долітали окремі голоси. Нагадали про себе згадані раніше Довголозом блохи — чухаючи їхні укуси, легше було не заснути.

Брієнна почула, як сходами видирається Гібальд, а трохи пізніше — і лицарі теж.

— …імені я його не відав, — розповідав пан Крейтон дорогою, — та на щиті він мав криваво-червону курку, і з меча його стікала червона кров…

Голос його стишився, десь нагорі прочинилися і брязнули двері.

Свічка вигоріла. На корчму «Коло старого кам’яного мосту» лягла пітьма; у корчмі настала така тиша, що Брієнна почула тихе муркотіння річки. Лише тоді вона наважилася встати, зібрати речі, обережно прочинити двері, дослухатися і зійти донизу босоніж. Ззовні корчми вона вдягла чоботи і поспішила до стайні засідлати свою гніду. Сідаючи в сідло, Брієнна подумки попрохала вибачення в пана Крейтона та пана Іліфера. Один з Гібальдових слуг прокинувся, коли вона його минала, та не ворухнув і пальцем, щоб зупинити. Копита кобили застукотіли старим кам’яним мостом, а потім її поглинули хащі — чорніші за смолу, повні привидів та чудернацьких спогадів.

«Я їду по вас, панно Сансо, — думала вона, в’їжджаючи до пітьми. — Нічого не бійтеся — я не спинюся, доки вас не знайду.»

Сем саме читав про Інших, коли побачив мишу.

Очі його були червоні й подразнені. «Дарма я їх натираю» — казав він собі, продовжуючи натирати. Від пилюки вони свербіли і спливали слізьми, а пилюка тут була усюди. Маленькі її пухирчики злітали у повітря від кожної перегорнутої сторінки, а коли Сем зсував стос книжок, щоб подивитися котрусь унизу, пилюка вибухала цілими сірими хмарами.

Сем не знав, скільки минуло часу, відколи він востаннє спав. Але від товстої лойової свічки, яку він запалив, коли допався до нерівної в’язки скручених сувоєм та зв’язаних шворкою окремих сторінок, лишилося ледве піввершка. Втомився він так, наче на ньому орали, але не мав сили зупинитися. «Ще одна книжка, — казав він собі, — і тоді вже годі. Ще один сувій, лише один. Ще одна сторінка — і піду нагору та візьму щось попоїсти.» Але за однією сторінкою сама собою перегорталася друга, а тоді третя, а під купою книжок чекала ще одна. «Ось лишень гляну одним оком, про що вона» — думав він про нову книжку, і раптом опинявся вже на її середині. В роті Сем не мав ані тріски, відколи з’їв миску квасолевої юшки зі шкварками разом з Пипом та Греном. «Ну хіба ще хліба з сиром, але й того лише крихту» — згадав він. Саме тоді він кинув швидкий погляд на порожню таріль і помітив мишку, що розкошувала хлібними крихтами.

Миша була завбільшки з половинку його мізинця, мала чорні очиці та м’яке сіре хутерце. Сем знав, що мав би її вбити. Хай миші більше полюбляли хліб та сир, але ж не гребували і папером. Поміж стосів та полиць він знайшов удосталь мишачого посліду, а на деяких шкіряних палітурках книжок виднілися сліди дрібних зубів.

«Але ж вона така дрібнесенька… І голодна.» Хіба можна пошкодувати їй кілька крихт хліба? «І все-таки вона їсть книжки.»

Після годин, висиджених у кріслі, Семова спина затерпла, наче дошка, а ноги геть заніміли. Він знав, що не досить спритний, аби упіймати мишу, та може, зумів би її розчавити. Коло його ліктя лежав важкий, переплетений у шкіру примірник «Літопису Чорного Кентавра» — надзвичайно детальний звіт септона Джоркена про дев’ятирічну службу Орберта Крестава на посаді князя-воєводи Нічної Варти. У тому літописі на кожен день служби воєводи припадала окрема сторінка. Починалася вона, як здавалося вже після кількох з них, завжди одним і тим самим: «Князь-воєвода Орберт піднявся на світанку та пішов до вітру спорожнитися». Виняток становила остання сторінка, на якій говорилося: «Князя-воєводу Орберта знайшли померлим уві сні.»

«Жодна миша не встоїть перед септоном Джоркеном.» Сем дуже повільно ухопив книжку лівицею, але та була занадто важка і товста. Коли він спробував підняти її одноруч, книжка гучно гепнулася з пухких пальців назад на стіл. Миша зникла за пів-удару серця — тільки шурхнуло. Сем відчув полегшення — він бачив би нічні жахіття, якби розчавив бідолашну малечу.

— А будеш книжки їсти? — суворо мовив він уголос, щоб хоч якось присоромити істоту. «Наступного разу, мабуть, варто взяти більше сиру.»

Сем здивувався, побачивши, як низько вигоріла свічка. То коли ж це він юшку їв: сьогодні чи вчора? «Вчора. Мабуть, що вчора.» Зрозумівши це, він позіхнув. Джон, певно, непокоїтиметься, що з ним сталося, але маестер Аемон зрозуміє. Коли маестер ще не втратив зору, то любив книжки не менше за Семвела Тарлі. Він знав, що це таке: провалитися просто в книжку, де кожна сторінка — наче вікно в інший світ.

З натугою зіп’явшись на ноги, Сем скривився, відчувши колоття голок у литках. Крісло було тверде і врізалося у підкрижжя, коли він згинався над книжкою. «Не забути принести подушку.» Ще краще було б ночувати просто тут — у келії, яку він знайшов майже схованою за чотирма скринями окремих сторінок, що відвалилися від книжок. Але Сем не хотів надовго залишати маестра Аемона самого. Останнім часом той потроху слабшав і потребував допомоги, особливо з круками. Певно ж, при Аемонові служив ще Клідас, але Сем був молодший і порав птахів краще за нього.