— Лише Башту Правиці.

Тітка у розпачі закотила очі.

— Хай би краще дала Башті спокій, а натомість спалила свого Правицю! Гарис Звихт? Якщо хто колись і мав промовистий герб, то це він, зі своїм когутом. А ще ж Гиліс Росбі… о свята Седмице, я гадала, він відкашляв своє багато років тому. Добромир… твій батько свого часу кликав його діда «Гигикалом». Тайвин казав, що Добромир не годиться геть ні на що, крім гигикати з дотепів короля. Пригадую, його вельможність зрештою догигикався до вигнання. А ще Серсея посадовила у свою раду байстрюка, а в Королегвардію записала закіптюжений казанок. Завдяки їй Віра озброює своїх попихачів, а браавосці відкликають грошові позики по всьому Вестеросі. Нічого з цього б не сталося, якби вона мала досить кебети зробити одну просту річ: поставити твого дядька Правицею Короля.

— Пан Кеван відмовився прийняти уряд.

— Він так каже. Але не каже, чому. І ще багато чого не каже. Не хоче казати! — скривилася пані Генна. — Кеван завжди робив те, про що його просили. Не в його звичаї відмовлятися виконувати обов’язок. Тут щось негаразд, я носом чую.

— Дядько казав, що стомився.

«Він знає, — сказала Серсея, коли вони разом стояли над трупом батька. — Знає про нас.»

— Стомився? — Тітка закопилила губу. — Та мабуть. Кеван мав чим стомитися. Важко прожити цілісіньке життя у тіні Тайвина. Усім моїм братам було важко. Тайвин кидав на землю довгу чорну тінь, і кожному доводилося боротися бодай за клаптик сонця. Тигет прагнув стати сам собі господарем, але де йому було змагатися з твоїм батьком! Лише марнів з роками, плекаючи безсилу лють. Геріон замість лютувати жартував. Адже краще кпинити з гравців, ніж зіграти з ними і програти. Але Кеван рано побачив справжній стан речей і обрав собі місце обіч свого брата.

— А ви? — запитав Хайме.

— Дівчатам лізти у ту гру було зась. Я була маленькою принцесою свого татка… і Тайвиновою теж, доки його не розчарувала. Братик так і не навчився терпіти смак розчарувань. — Тітка рішуче зіп’ялася на ноги. — Ну, я вже сказала все, задля чого прийшла. Не забиратиму в тебе часу. Роби те, що зробив би Тайвин.

— Ви любили його? — зненацька для себе спитав Хайме.

Тітка подивилася на нього здивованими очима.

— Мені було сім років, коли Вальдер Фрей переконав пана батька віддати мою руку Емкові. Другому синові — навіть не княжому спадкоємцеві. Батько самі були третім сином, а молодші діти завжди так прагнуть схвалення. Фрей відчув у ньому слабкість, і батечко погодилися без іншої причини, крім потішити прохача. Про моє заручення оголосили на бенкеті, де сиділа половина панства заходу. Елина Тарбек зареготала, а Черлений Лев вийшов з палати розгніваний. Решта сиділа, запхавши язики під себе. Проти шлюбу насмілився висловитися лише Тайвин. Хлопчик десяти років! Батько обернулися до нього білі, наче кобиляче молоко, а Вальдер Фрей затремтів.

Тітка Генна посміхнулася.

— Хіба я могла його після того не любити? Не те щоб я схвалювала усе ним зроблене… чи втішалася товариством людини, якою він згодом став… але кожна маленька дівчинка має потребу в великому сильному браті-захисникові. А Тайвин був великим, навіть коли був малим.

Пані Генна зітхнула.

— Хто ж захистить нас зараз?

Хайме поцілував тітку в щоку.

— Батько залишив по собі сина.

— Еге ж, залишив. Цього я і боюся найбільше.

Її слова видалися йому дивними.

— Чого б вам боятися?

— Хайме, — відповіла тітка, смикнувши його за вухо, — любчику, я знала тебе, відколи ти смоктав груди Джоани. Ти посміхаєшся, як Геріон, і б’єшся, як Тиг, і від Кевана в тобі теж трохи є, інакше б ти не вдяг це корзно… але сином Тайвина є Тиріон, не ти. Я колись сказала це твоєму батькові просто в обличчя, і він не розмовляв зі мною наступні півроку. Чоловіки — великі самозакохані телепні. Навіть ті, що з’являються на світ раз на тисячу років.

Вона прокинулася вдосвіта, у маленькій кімнатці під кроквами, яку поділяла з доньками Бруско.

Китичка завжди прокидалася першою. Під ковдрами поруч із Талеєю та Бреєю було тепло і затишно; чувся лише тихий подих обох дівчат. Коли вона поворушилася, сіла і почала намацувати капці, Брея спросоня пробурмотіла щось невдоволене і перекотилася на інший бік.

Від холоду сірого каміння шкірою Китички побігли сироти. Вона заходилася хутко вдягатися у темряві, щоб не задубіти, а коли натягала сорочку через голову, Талея розплющила очі й покликала:

— Кицю, будь ласкавенька, принеси мені одяг!

Статуру дівчинка мала кощаву — самі кістки, шкіра та гострі лікті — а тому завжди скаржилася, що їй холодно. Китичка принесла одяг, і Талея нап’яла його на себе, звиваючись під ковдрами. По тому вони разом витягли з ліжка її старшу сестру Брею, незважаючи на лайки та погрози, промимрені спросоня.

Коли трійця спустилася драбиною зі свого горища, Бруско з синами вже сиділи у човні на невеличкій протоці позаду будинку. Бруско гавкнув на дівчат, щоб поквапилися — так само, як щоранку. Сини допомогли Талеї та Бреї сісти у човен. На Китичку покладалося доручення відіпнути линву від паль, кинути її Бреї та чоботом відштовхнути човна від пришибу. Сини Бруско налягли на жердини. Китичка розігналася і перестрибнула смужку води між пришибом та човном, яка швидко ширшала.

Після того їй на довгий час лишилося тільки сидіти і позіхати, поки Бруско з синами проштовхували човен крізь досвітній морок плутаниною дрібних перетічок. День обіцяв бути рідкісним — прохолодно-бадьорим, чистим та ясним. Загалом у Браавосі погода бувала трьох різновидів: погана — коли туман, гірша — коли дощ, і найгірша — коли морозний дощ. Та час від часу все ж наставали ранки у блакитно-рожевих барвах, коли повітря особливо гостро смакувало сіллю. Такі дні Китичка полюбляла найбільше.

Досягши широкої прямої течії, що називалася Довгою протокою, вони повернули на південь до рибного базару. Китичка сиділа зі схрещеними ногами, боролася зі щелепами, яким так і кортіло роззявитися, і намагалася пригадати подробиці сну. «Я знову бачила себе вовчицею.» Найкраще запам’яталися запахи: дерева та земля, брати по зграї, пахощі коней, оленів та людей, усі різні, усі несхожі, а ще гострий, ядучий сморід страху, завжди один і той самий. Бувало, вовчі сни ставали такими яскравими, що навіть прокинувшись, вона чула виття своїх братів. Одного разу Брея сказала, що чула її гарчання уві сні й неспокійні борсання під ковдрою. Китичка гадала, що то якась дурна вигадка, доки Талея не сказала те саме.

«Не треба мені вовчих снів, — сказала собі дівчинка. — Тепер я не вовчиця, а кицька на прізвисько Китичка. Китичка з перетічок.» А вовчі сни належали Ар’ї з дому Старк. Та хай як вона силувала себе, все ж конче позбавитися Ар’ї не могла. Хай де вона спала — у підземеллях храму чи на маленькому горищі з доньками Бруско — вовчі сни однак напосідалися ночами… а інколи приходили інші.

Вовчі сни були хороші. У вовчих снах вона була швидка та сильна, бігала за здобиччю зі зграєю за спиною. Ненависть викликали інші сни — ті, в яких вона мала дві ноги замість чотирьох. Там вона завжди шукала свою мати, змучено шкандибаючи через спустошену землю, де не було нічого, крім намулу, крові та вогню. У тому сні завжди дощило, і чувся вереск матері. Але чудовисько з собачою головою не дозволяло її врятувати. В тому сні вона завжди плакала, наче маленька злякана дівчинка. «Але кицьки ніколи не плачуть, — сказала вона собі, — так само, як і вовки. То просто дурний сон.»

Довга протока провела човен Бруско між мідними зеленими банями Палацу Правди і високими кутастими баштами Престайнів та Антаріонів, а тоді під велетенськими сірими арками прісної річки до кутка міста, відомого як Тванище, де будинки були менші й не такі пишні. Згодом удень протоку вщент заб’ють зміїні човни, великі та малі байдаки, але у досвітній пітьмі широка течія дісталася мало не їм самим. Бруско любив досягати рибного базару саме тієї хвилини, коли Велет ревів, оголошуючи схід сонця. Ревище котилося затокою, потроху завмираючи, та все ж досить гучно, щоб збудити місто від сну.