Коли Бруско з синами нарешті припинали човна коло рибного базару, той уже юрмився трісколовками та перекупками оселедців, вустричниками, скойочниками, управителями, кухарями, служницями, жеглярами з галер — і усі гучно торгувалися одне з одним, роздивляючись вранішній вилов. Бруско ходив від лайби до лайби, накидав оком на скойки і час від часу стукав ціпком по барильцеві чи козубові.
— Оцей, — казав він. — Так.
«Стук-стук.»
— І оцей.
«Стук-стук.»
— Ні, цього не треба. Оце.
«Стук.»
Загалом Бруско не вирізнявся балакучістю — Талея казала, що батько навіть скупіший на слова, ніж на монети. Вустриці, скойки, краби, інколи дрібні рачки… Бруско купував усе — аби свіже та добре. Дітям випадало тягти козуби та барила, по яких він постукав, до човна — Бруско мав хвору спину і не міг підняти нічого важчого за кухоль темного пива.
Коли вони бралися до весел пливти додому, Китичка завжди смерділа рибою та сіллю, але вже так звикла, що й не помічала. Роботи вона не боялася; коли м’язи скніли від тягаря або спина боліла під важким барилом, вона подумки казала, що в такий спосіб зміцнює себе.
Щойно барила ставали на місце, Бруско відштовхувався від пришибу, а сини вели човен жердинами назад Довгою протокою. Брея і Талея сиділи попереду і перешіптувалися. Китичка знала, що вони пліткують про Бреїного хлопця — того, на побачення з яким вона видиралася вгору дахом, коли батько засинав.
— Дізнайся три нові речі, перш ніж повернешся до нас, — наказував Китичці лагідний чоловік щоразу, коли відсилав її до міста.
І вона завжди дізнавалася. Інколи то були всього лише три нові слова браавоської говірки. Іноді вона приносила з собою жеглярські побрехеньки про захопливі, неймовірні, чудернацькі події з широкого мокрого світу за межами островів Браавосу — війни, дощі з живих жаб, налуплення драконів з яєць. Інколи вона взнавала три нових жарти, три нові загадки, три нових прийоми одного ремесла чи іншого. Але час від часу їй траплялася справжня таємниця.
Місто Браавос, де в повітрі висіли тумани, обличчя ховалися за личинами, а голоси стишували до шепоту, наче створене було для таємниць. Дівчинка вже знала, що саме його існування близько століття лишалося таємницею, а місцезнаходження — ще втричі довше.
— Всі дев’ять Вільних Міст — це діти колишньої Валірії, — вчив її лагідний старий. — Але Браавос — це байстрюк, що втік із батьківської домівки. Ми тут усі — безрідні мішанці, сини рабів, хвойд і злодіїв. Наші пращури прийшли з півсотні різних країн шукати притулку — порятунку від драконовладців, що скорили їх на рабів. І з ними разом прийшло з півсотні богів, але є один спільний, якому вклоняються усі.
— Багатоликий.
— І багатоіменний, — додав лагідний чоловік. — У Кохорі він зветься Чорним Цапом, у Ї-Ті — Левом Ночі, на Вестеросі — Мороком. Кожен мусить наприкінці схилитися перед ним, хай навіть вклоняється Седмиці, Господові Світла, Матері Місяця, Потоплому Богові або Великому Пастиреві. Увесь рід людський належить йому… інакше деінде в світі було б плем’я, що жило б вічно. Чи знаєш ти таке плем’я, що живе вічно?
— Ні, — відповідала вона. — Смерть чекає на кожного.
Коли Китичка прокрадалася назад до храму на пагорбі темними ночами без місяця, на неї завжди чекав лагідний старий.
— Що ти знаєш таке, чого не знала, коли йшла від нас? — завжди питав він.
— Я знаю, що Сліпий Бекко кладе у гостру мочанку, яку готує до своїх вустриць, — відповідала вона. — Я знаю, що мартопляси у «Блакитному ліхтарі» показуватимуть «Пана сумного образу», а мартопляси на «Кораблі» мають намір відповісти «Сімома п’яними веслярами». Знаю, що книжковий торговець Лото Лорнель спить у будинку купця-капітана Моредо Престайна щоразу, як вельмишановний купець-капітан мандрує у справах, але щойно «Паливода» повертається додому, спритник хутко забирається геть.
— Добре знати такі речі. Скажи мені: хто ти є?
— Ніхто.
— Брешеш. Ти — Китичка з перетічок, я тебе добре знаю. Ходи спати, дитино. Назавтра ти муситимеш служити.
— На кожного чекає служба.
І вона служила — три дні з кожних тридцяти. Коли місяць на небі був чорний, вона була ніхто — слуга Багатоликого Бога у чорно-білому вбранні. Вона крокувала поруч із лагідним старим крізь запашну пітьму, з залізним ліхтарем у руці. Вона обмивала покійників, перебирала їхній одяг і рахувала їхні гроші. Бували дні, коли вона ще допомагала куховарці Уммі: різала великі білі гриби, чистила рибу. Але те відбувалося лише за чорного місяця. У інші дні вона ставала дівчинкою-сиріткою в підтоптаних чоботях, завеликих на її ноги, та брунатній свиті з розкошланою полою. Сирітка штовхала возика Тандитною Гаванню, вигукуючи «Скойки, черепашки, вустриці!».
Нині місяць мав бути чорний — вона це знала, бо ще попередньої ночі від нього лишилася крихітна смужка.
— Що ти знаєш таке, чого не знала, коли йшла від нас? — запитає її лагідний чоловік, щойно побачить.
«Я знаю, що донька Бруско, Брея, зустрічається з хлопцем на даху, коли її батько спить, — подумала вона. — Талея каже, що Брея дозволяє йому себе мацати, хоча він лише вуличний щур з дахів, а всі вони — злодії.» Але це лише одна річ. Китичка має дізнатися ще дві. Та вона не переймалася — коло кораблів завжди можна почути і побачити щось нове.
Повернувшись до будинку, Китичка допомогла синам Бруско викласти усе з човна. Бруско та його доньки розділили всі скойки між трьома возиками, переклавши шарами водоростей.
— Повертайтеся, коли все продасте, — наказав Бруско дівчатам, як наказував щоранку.
І вони рушили вулицями гукати покупців і вихваляти товар. Брея покотила возика до Порфірової Гавані — продавати браавоським жеглярам, чиї кораблі стояли там на припоні. Талея мала спробувати щастя у провулках навколо Місячного Ставу або навколо храмів на Острові Богів. Китичці шлях лежав до Тандитної Гавані, як і дев’ять днів з кожних десяти.
У Порфіровій Гавані — від Потоплого Міста до Палацу Дожів — дозволялося кидати котву лише браавосцям. Кораблі з міст-посестр і решти широкого світу мали стояти у Тандитній Гавані — меншому, бруднішому і небезпечнішому порті, ніж Порфірова Гавань. Галасу там теж було більше — жеглярі та купці з півсотні різних земель юрмилися на корабельнях і в провулках, мішалися з тими, хто їм служив і полював на них, як на здобич. Китичці саме тут подобалося найбільше в усьому Браавосі: подобався гармидер і дивні пахощі, подобалося дивитися, які кораблі приходять з вечірнім припливом і які відбувають. Товариство жеглярів їй теж припало до смаку. Хвацькі тирошійці розмовляли лунко та басовито, а бороди й вуса фарбували яскравими барвами; біляві лисенійці завжди намагалися збити ціну; кремезні волохаті ібенійці гарчали прокляття низькими шорсткими голосами. Улюбленцями її були літньоостров’яни з темною гладкою шкірою, схожою на тикове дерево. На собі вони мали накидки з червоного, зеленого та жовтого пір’я, а споглядання високих щогл та білих вітрил їхніх лебединих кораблів перехоплювало їй подих.
Інколи в юрбі траплялися вестеросці: веслярі та жеглярі з думбасів, що прийшли зі Старограду, торговельних галер з Сутіндолу, Король-Берега та Мартинова, череватих винярських кочів з Вертограду. Китичка знала браавоські слова «черепашки», «скойки», «мушлі», «вустриці», але у Тандитній Гавані хвалила свій товар торговельною говіркою — мовою корабелень, пришибів та жеглярських шинків, неоковирною мішаниною слів та виразів, запозичених з десятку мов. Для кращого розуміння до слів додавалося вимахування руками, найчастіше образливе і непристойне. Таке Китичка полюбляла чи не понад усе. Кожен, хто зачіпав її хоч словом, миттю отримував дулю в очі або дізнавався, що він — кінський прутень і віслюча піхва.
— Віслюків тут, може, і нема, — казала вона задиракам, — зате віслючу піхву кожен ніс унюхає!
Дуже рідко, але все ж іноді хтось на неї ображався; на такі випадки вона тримала при собі ножика-з-пальчик, чудово нагостреного і майстерно опанованого. Науки ножа її навчив Рудий Рогго, поки одного дня чекав у «Щасливому порті», коли звільниться Лана. Він показав, як ховати ножика у рукаві й викидати в руку, коли буває потреба, і як зрізати гаманця так швидко та спритно, що вже й гроші з нього процвиндриш, доки власник помітить втрату. Це було добре знати — погодився навіть лагідний чоловік — а надто вночі, коли вулицями никали брави-задираки та щури з дахів.
