Золота долоня Хайме загилила йому по зубах. Лицар покотився через голову донизу сходами. Ліхтар упав і розбився, розтеклася калюжа палаючої олії.

— Ви, пане лицарю, згадуєте про шляхетну панну. Майте чемність кликати її на ім’я. Її ім’я — Брієнна.

Конінгтон рачки позадкував від полум’яної калюжі.

— Брієнна, з ласки пана Регіментаря… — Він плюнув кров’ю просто під ноги Хайме. — Брієнна Краля.

На верхівку пагорба Візеньї довелося підійматися довгенько. Поки коні пирхали й трудилися, королева напівлежала на пухкій червоній подушці. Ззовні долинав голос пана Озмунда Кіптюга:

— Дорогу! Геть з вулиці! Дорогу їхній милості королеві!

— Маргерійка тримає такий жвавий двір, — саме казала пані Добромир. — У нас там є жонглери, мартопляси, віршомази, лялькарі…

— Співці? — підказала Серсея.

— І чимало, ваша милосте. Гаміш Арфіст грає для неї раз на два тижні, Аларік з Ейзена інколи дарує цілий вечір… але найулюбленіший з усіх — Блакитний Бард.

Барда Серсея пам’ятала з Томенового весілля. «Молодий, на вроду гарненький. Невже тут не знайдеться нічого цікавого?»

— Чула я, там буває багато різних чоловіків. Лицарів, двірських панів. Залицяльників. Скажіть мені правду, люба пані: як гадаєте, Маргерія досі цнотлива?

— Вона каже, що так, ваша милосте.

— Нехай каже. А що скажете ви?

Чорні очі Таени зблиснули лукавством.

— Коли вона одружувалася з князем Ренлі у Вирії, я брала участь у постілюванні — роздягала нареченого. Його вельможність був чоловік стрункий, гожий і охочий до смачненького. Доказ я побачила, коли ми кинули його у весільне ліжко, де на нього під ковдрами чекала наречена — зашаріла, розпашіла, в чому мати народила. Нагору її раніше приніс пан Лорас, власною особою. Хай Маргерія розказує, що шлюб не було здійснено, що князь Ренлі перепив вина на бенкеті… але кажу вам: те, що я тоді бачила між його ніг, не здавалося ані втомленим, ані млявим.

— А чи не трапилося вам бачити весільне ліжко наступного ранку? — запитала Серсея. — Чи була на ньому кров?

— Простирадла нікому не показували, ваша милосте.

«Шкода.» І все ж брак скривавленого простирадла сам по собі мало що важив. Серсея чула, що посполиті дівки на своїх шлюбних ліжках течуть, як заколоті свині. Але з дівчатами вельможних родів — такими, як Маргерія Тирел — часто-густо бувало інакше. Донька зацного пана легше губила цноту верхи на кобилі, ніж під чоловіком. А Маргерія їздила верхи, відколи навчилася ходити.

— Я чула, наша мала королева має вдосталь прихильників серед надвірного лицарства. Близнюки Рожвини, пан Таллад… хто ще, прошу пані?

Пані Добромир знизала плечима.

— Пан Ламберт — телепень, що ховає око за латкою. Баярд Навхрест. Корній Зеленогорб. Брати Дрівотеси — інколи Портіфер, та частіше Люкантен. Ой, і маестер Пицель частенько зазирає!

— Пицель? Та що ви кажете? — «Невже старий хробак тепер мимрить свої нісенітниці трояндам замість левів? Коли так, то скоро пошкодує.» — А хто ще?

— Отой півень у барвистому пір’ї, що з Літніх островів. Як я могла забути його чорну мармизу? Приходять залицяльники до її сестер у перших. Елінору обіцяно хлопцеві з Амброзів, але вона однак полюбляє крутити хвостом перед чоловіками. Мегга… у тієї щодватижні новий закоханець. Одного разу вона поцілувала кухарчука у кухні. Я чула балачки, що її віддають за брата панни Булвер, але якби Мегга обирала сама, то напевне б пішла за Марка Мулендора — досить мати очі, щоб бачити.

Серсея засміялася.

— За лицаря метеликів, що втратив руку на Чорноводі? Який зиск із половинки чоловіка?

— Мегга вважає його за милого й добросердого. Прохала пані Маргерію знайти йому мавпочку.

— Мавпочку. — Королева не знайшлася, що сказати. «Тут горобці, там мавпи. Королівство збожеволіло.» — А що наш хоробрий пан Лорас? Чи він часто зазирає до сестри?

— Частіше, ніж решта інших. — Таена спохмурніла, між темними очима пробігла тоненька зморшка. — Приходить щоранку і щовечора, якщо не на варті. Брат дуже відданий своїй сестрі, між ними так багато… ой… — На мить мирійка виглядала нажаханою. Потім обличчям її поповзла посмішка. — Мені спало на думку, ваша милосте, дещо лихе та лукаве…

— То мовчіть, не кажіть. Пагорб юрмиться горобцями, а нам відомо, яку відразу вони мають до світських спокус.

— Я чула, ваша милосте, що до води та мила їхня відраза ще гірша.

— Може, надлишок молитов позбавляє людей нюху? Неодмінно спитаю в його пресвятості.

Навколо них туди-сюди поволі хилиталися хвилі кармазинового шовку.

— Ортон казав мені, що верховний септон не має імені, — мовила пані Таена. — Хіба таке може бути? У Мирі кожен має ім’я.

— О, та колись і він мав ім’я. Вони всі їх мали. — Королева недбало махнула рукою. — Але навіть септони шляхетної крові, коли складають обітниці, то лишають собі тільки імена, даровані при народженні. Коли ж одного з них підносять до верховного септона, він полишає останнє ім’я, котре носив. Свята Віра скаже вам, що верховному септонові людське ім’я не потрібне, бо він є уособленням богів на землі.

— Але ж як тоді ви відрізняєте одного верховного септона від іншого?

— Ледь-ледь. Доводиться казати «отой жирний» або «той, що був перед жирним», або ж «отой, що помер уві сні». Якщо треба, їхні світські імена завжди можна віднайти, але вони дуже ображаються, коли хтось так робить. Не люблять-бо згадувати, що народилися пересічними людьми.

— Пан чоловік казав, що цей новий народився з брудом під нігтями.

— Я мала таку підозру. Зазвичай Превелебні підносять до найвищого сану одного зі своїх, але бувають винятки.

У відповідну історію її втаємничив великий маестер Пицель — як завжди, занудно і велемовно.

— Під час правління короля Баелора Блаженного верховним септоном обрали простого каменяра — він-бо різьбив камінь так прегарно, що Баелор завважив його за Коваля, відродженого у смертній плоті. Зате чолов’яга не вмів ані читати, ані писати, ані проказати найпростішої молитви.

Дехто вважав, що Баелорів Правиця наказав його отруїти, щоб урятувати від ганьби і престол, і Віру.

— Коли ж помер каменяр, до сану піднесли восьмирічного хлопчика — знову на вимогу Баелора. Його милість твердив, що малий творив дива. Та навіть малі цілющі рученята не врятували Баелора під час його останнього посту.

Пані Добромир засміялася.

— Восьмирічного? То може, і мій син згодиться у верховні септони? Йому майже сім!

— А він багато молиться? — запитала королева.

— Менше, ніж грається з мечами.

— Гарний хлопчик — такий, як має бути. Зуміє назвати усю Седмицю?

— Гадаю, так.

— Напевне, варто взяти його до уваги.

Серсея не сумнівалася, що навколо повно хлопчаків, які зробили б кришталевому вінцю більше честі, ніж те паскудне створіння, котрому на голову його поклали Превелебні. «Ось що стається, коли йолопам і боягузам дозволяють вирішувати самотуж. Наступного разу я тим вівцям сама оберу пастиря.» Хай лишень новий верховний септон продовжить її дратувати — тоді наступний раз не забариться. У таких справах Серсея Ланістер мала чого повчити навіть Баелорового Правицю.

— Дайте дорогу! — горлав пан Озмунд Кіптюг. — Геть з дороги їхньої милості королеви!

Ноші почали сповільнюватися — це мало означати, що наближається верхівка пагорба.

— Вам варто привезти сина до двору, — мовила Серсея до пані Добромир. — Шість років зовсім не замало. Томенові потрібні коло себе інші хлопчики. Чому б не ваш син?

Скільки Серсея могла пригадати, Джофрі ніколи не мав близького приятеля свого віку. «Бідолаха завжди був самотній. Я ще змалку мала Хайме… і Мелару теж, поки та не впала у колодязь.» Свого часу Джоф прихилився до Хорта, але ж то була не дружба — у Хорті він, напевне, шукав батька, якого не знайшов у Роберті. «Можливо, саме такого приятеля бракує Томенові, щоб відвернутися від Маргерії з її квочками.» З часом вони можуть стати близькими, як Роберт і друг його дитинства Нед Старк. «Хай буде дурень, але вірний. Томенові знадобляться вірні друзі — пильнувати спину.»