«Та хтозна — може, він навіть має рацію.» Гостик походив зі штормового краю, тому вздовж Тризуба не мав ані друзів, ані ворогів, ані боргів до сплати, ані кумів зі сватами, яким би завинив подяки й нагороди. Він був тверезий, чесний, вірний обов’язкові, а свою «Святу вісімдесятишістку» тримав чи не в найкращому послуху серед вояцтва всього Семицарства. Коли загін вправно розвертався, мчав ніздря у ніздрю чи вигравав верхи на своїх високих сірих меринах, видовисько було красне та втішне. Мізинець колись пожартував, що пан Боніфер, напевне, поробив різанцями і вершників теж — бо як іще могла їхня слава лишитися бездоганною, не заплямованою жодним свавільним вчинком?

І все ж Хайме плекав певні сумніви щодо вояків, краще відомих своїми прегарними кіньми, ніж перемогами над ворогами. «Молитися вони, напевне, вміють, а битися?» На Чорноводі, скільки він знав, вони себе не зганьбили, але й нічим не уславили. Пан Боніфер замолоду показав себе хвацьким герцівником; від нього чекали чималих звитяг у майбутньому, але потім сталося щось прикре: може, раптова поразка, може, таємне безчестя, а чи смерть промайнула поруч і зачепила його крилом… але відтоді пан Боніфер покинув турнірні змагання, оголосив їх порожнім марнославством і назавжди відклав затупленого списа.

«Хай там як, а Гаренгол треба утримати. Що поробиш, коли Серсея вирішила довірити цю справу Баелорові Божевільному.»

— Про замок ходить поганий поголос, — попередив його Хайме. — І то недарма. Кажуть, цими палатами уночі досі никають, палаючи вогнем, Гарен із синами. Хто на них подивиться — сам спалахує полум’ям.

— Я не боюся примарних тіней, пане. Писано-бо в «Семикутній зірці»: духи, привиди та повсталі з мертвих не мають влади над благочестивим, що вбрався у броню своєї віри.

— Вбирайтеся у броню віри, якщо ваша ласка. Та про кольчуги з панцирами теж не забувайте. Кожен, хто володів цим замком чи тримав його проти ворога, стрів поганий кінець. Гора, Цап, навіть мій батько…

— Даруйте мені зухвалі слова, та ніхто з них не був божим слугою. Ми — справа інша. Нас захищає Воїн, та й допомоги шукати близько, раптом з’явиться хтось лихий. Маестер Гуліан лишається тут із круками, неподалік у Даррі сидить князь Лансель із залогою, а в Дівоставі порядкує князь Рандил. Ми втрьох вистежимо і винищимо всіх розбійників, що никають цими краями. А коли скінчимо, Седмиця прикличе добрих посполитих назад у села — орати, сіяти, відновлювати хати.

«Принаймні тих, кого Цап не встиг дорізати.» Хайме зачепив золотими пальцями ніжку келиха з вином.

— Якщо вам пощастить запопасти когось із Хапових «Хвацьких Компанійців», негайно надішліть мені звістку.

Хай Морок забрав самого Хапа, позбавивши Хайме втіхи дати йому ради власноруч, але ж лишався ще жирний Золло, а з ним Пелех, Рорж, Вірний Урзвик і решта блазенської наволочі.

— Навіщо? Хочете подивитися, як їх катують?

— А ви б на моєму місці пробачили їх, як добрий вірянин, абощо?

— Якщо вони щиро спокутують свої гріхи… то так, обійняв би їх як братів і помолився разом, перш ніж покласти головою на колоду. Гріхи слід пробачати. А злочини — карати.

Гостик склав руки перед собою гострим дашком, неприємно нагадавши Хайме батька.

— Якщо ми запопадемо Сандора Клегана, що накажете з ним робити?

«Гарненько молитися, — подумав Хайме, — і щодуху тікати.»

— Надішліть до його улюбленого брата, хай порадіє. А ви радійте, що боги створили сім пеклів — двох Клеганів одне-бо може й не втримати. — Хайме незграбно зіп’явся на ноги. — Берік Дондаріон — справа інша. Якщо ви зловите його, тримайте під вартою до мого повернення. Я хочу відвести його до Король-Берега з налигачем на шиї, щоб там пан Ілин стяв йому голову перед очима половини держави.

— Як щодо того мирійського жерця з його зграї? Кажуть, він усюди сіє свою облудну віру.

— Вбийте, поцілуйте чи помоліться разом — на ваш розсуд.

— Мені, мосьпане, зовсім не кортить його цілувати.

— Йому, напевне, вас теж. — Усмішка Хайме обернулася позіханням. — Мушу перепросити. Піду, якщо ви не заперечуєте.

— В жодному разі, мосьпане, — відповів Гостик. Напевне, йому вже кортіло помолитися.

Хайме ж відчув охоту побитися. Він застрибав через сходинку, аби швидше вибратися на холодне, кусюче нічне повітря. У освітленому смолоскипами дворищі Дужий Вепр і пан Флемент Бракс гамселили один одного під заохочення кола списників. «Пан Лайл його здолає, — подумав Хайме. — А мені треба пана Ілина.» Пальці знову засвербіли. Ноги понесли геть від галасу та світла. Він пройшов під дахом мосту, крізь Двір Каменеплину… і лише тоді зрозумів, куди прямує.

Наблизившись до ведмежої ями, Хайме побачив світло ліхтаря; бліде зимне сяйво стікало крутими сходинами кам’яних лав. «Схоже, хтось устиг переді мною.» Яма — зручне місце для танку; можливо, пан Ілин передбачив його намір.

Але лицар, що стояв над ямою, був дебеліший — міцний рудий бородань у червоно-білому вапенроку, прикрашеному грифонами. «Конінгтон. А цей що тут робить?» Унизу на піску простягся майже засипаний труп ведмедя — чи радше кістки та клапті хутра. Хайме відчув напад співчуття до звіра. «Принаймні, бідолаха загинув у бою.»

— Пане Ронете! — покликав він. — Чи ви не заблукали? Тутешній замок таки величенький.

Рудий Ронет здійняв ліхтаря.

— Хотів подивитися, де ведмідь танцював з не надто красною дівою. — Борода його засяяла під світлом, наче її підпалили. Хайме відчув у подиху лицаря сморід вина. — Чи правда, що дівка билася голою?

— Голою? Ні. — Йому стало цікаво, хто додав до переказу цю солону дрібничку. — Кровоблазні вбрали її у рожеву шовкову сукню і пхнули до рук турнірного меча. Цап хотів, щоб вона загинула «потіфно». Бо інакше…

— Од голої Брієнни, мабуть, і ведмідь утік би нажаханий! — зареготав Конінгтон.

Хайме навіть не всміхнувся.

— Ви кажете так, наче знали шляхетну панну.

— Та я був з нею заручений!

Хайме щиро здивувався — Брієнна про своє заручення не згадувала ані словом.

— То, напевне, її батько домовився про шлюб…

— І не один раз, а тричі, — підхопив Конінгтон. — Я був її другим нареченим. Саме мій батько мене і засватав. Я чув, що дівка страшна, як смерть, і йому сказав. А він відповів, що всі жінки стають однакові, коли задмухнути свічки.

— Батько, кажете. — Хайме обвів очима вапенрок Рудого Ронета, де на полі черленого й білого дивилися один на одного два грифони. — Наш покійний Правиця… він був вам родичем?

— Братом у перших батькові, а мені двоюрідним дядьком. Рідних братів князь Джон не мав.

— Не мав.

Раптом до нього повернулися усі спогади. Джон Конінгтон був другом принцові Раегару. Коли Добромир ганебно провалив спробу придушити повстання Роберта, а принца Раегара не змогли ніде відшукати, Аерис знайшов собі наступного відбувайла і поставив Правицею Конінгтона. Але Навіжений Король так призвичаївся рубати собі правиці, що й князя Джона не оминула ця доля після Битви Дзвонів — король позбавив його титулів, статків та земель і випхав за море скніти у вигнанні, де той скоро спився на смерть. Але його брат у перших — батько Рудого Ронета — став на бік повсталих і за те після битви на Тризубі був винагороджений Грифоновим Сідалом. Щоправда, дістався йому самий лише замок — золоту скарбницю забрав собі Роберт, а більшу частину Конінгтонових земель роздав більш палким своїм прихильникам.

Отже, пан Ронет був усього лише земельним лицарем. Невелике цабе — для нього Тарфійська Діва мала бути справді солодкою ягідкою.

— Як же це так вийшло, що ви не одружилися? — запитав його Хайме.

— Поїхав до Тарфу, побачив наречену. Я був за неї на шість років старший, але вона дивилася мені просто в очі. Така собі свиня у шовках… хоча свині мають більші цицьки. Коли спробувала до мене заговорити, то трохи язиком не вдавилася. Я їй подарував троянду і сказав, що більше вона від мене нічого не діждеться.

Конінгтон зиркнув у яму.

— Хе-хе, та почвара була волохатіша за ведмедя, щоб мене…