— Гаразд, Рафе. Збери усю залогу в Палаті Ста Коминів. Бранців теж. Хочу їх бачити. І хвойд з корчми. А, і Хапа ще принеси. Прикро було почути, що його вже нема. Кортить подивитися хоч на голову.

Коли принесли голову, Хайме побачив, що вуста Хапові відкраяли ножем — разом із вухами і майже усім носом — а гайвороння виїло очі. Все ж його досі можна було впізнати, принаймні за борідкою — недоладною ниткою волосся завдовжки зо дві стопи, що витикалася з гострого підборіддя. Її Хайме не сплутав би ні з чиєю; та окрім неї, на черепі кохорця лишилося хіба що кілька смужок шкіри.

— Де решта трупа? — спитав Хайме.

Чомусь довго ніхто не хотів йому відповідати. Нарешті Сракобрех опустив очі й промимрив:

— Що згнило, а що з’їли, перепрошую пана.

— Один із бранців завжди прохав їсти, — зізнався Рафорд, — і наш пан наказали дати йому смаженої цап’ятини. Та скільки там на ньому вже того м’яса було… Наш пан спершу забрав його долоні й ступні, а тоді руки до плечей і ноги до дупи…

— Майже все з’їла ота жирна срака, — додав Сракобрех, — але наш пан наказали, щоб усі бранці скуштували хоч трохи. І Хап теж — самого себе. Той хвойдин син фафрав, коли ми його годували, а сік стікав йому на дурну бороду.

«Батьку, — подумав Хайме, — не один, а обидва твої пси геть збожеволіли.» Мимоволі пригадалися казки, які він чув дитиною в Кастерлі-на-Скелі — про навіжену пані Лотстон, яка ніжилася у кривавих купелях і бенкетувала людською плоттю в цих самих стінах.

Помста чомусь втратила усякий смак.

— Забери оце і викинь у озеро. — Хайме кинув Хапову голову Пекові та знову обернувся до залоги. — Доки князь Петир не з’явиться обійняти свій панський престол, в ім’я корони Гаренгол триматиме пан Боніфер Доброчесний. Хто з вас забажає вступити до його залоги — ласкаво прошу. Якщо, звісно, він вас прийме. Решта поїде зі мною до Водоплину.

Служиві люди Гори перезирнулися.

— А нам борг винні, — сказав один. — Наш пан пообіцяли. Багаті нагороди — так вони казали.

— Достоту так, — погодився Сракобрех. — «Багаті нагороди кожному, хто зі мною.»

Ще з десяток забурмотіло згоду.

Пан Боніфер здійняв руку в рукавиці.

— Хто лишиться зі мною — матиме кількадесят морг орної землі. Стільки ж отримає, коли візьме собі дружину, і ще стільки ж — коли вродиться перша дитина.

— Землі, пане? — Сракобрех скривився і сплюнув. — Та срати на ту землю! Якби ми хотіли длубатися у сраному гівні, то лишилися б удома, перепрошую пана. «Багаті нагороди» — так пан казали. Золотом!

— Якщо ви маєте скарги, ходіть до Король-Берега і бийте чолом моїй милій сестрі, — сухо відказав Хайме і обернувся до Рафорда. — Тепер хочу бачити бранців. Найперше — пана Виліса Мандерлі.

— Це того жирного? — запитав Рафорд.

— Щиро сподіваюся. Лишень спробуйте розповісти мені сумну звістку про його смерть — і поділите його долю.

Слабка надія знайти у кам’яних мішках Пелеха, Паця або Золло скоро вмерла остаточно. Скидалося, що Кровоблазні встигли покинути Варго Хапа всі до останнього. З людей пані Вент лишилося тільки троє: кухар, що відчинив потерну панові Грегору, горбатий зброяр Бен на прізвисько Чорнопалець і дівчина Пія — на жаль, тепер не така п’янка та справна, якою її востаннє бачив Хайме. Хтось зламав їй ніс і вибив половину зубів. Побачивши Хайме, дівчина впала йому до ніг і, схлипуючи, учепилася за одну з них із навіженою силою — Дужий Вепр ледве її відтягнув.

— Ніхто тебе більше не зачепить, — пообіцяв їй Хайме, і вона заголосила ще гучніше.

До інших бранців поставилися трохи краще; серед них був і пан Виліс Мандерлі та ще кілька північан чесних родів, узятих у полон Горою-на-Коні в битві при бродах на Тризубі. Бранці ті коштували чималих викупів. На вигляд усі вони були обірвані, брудні та смердючі; дехто мав свіжі синці, вибиті зуби, відрубані пальці. Але рани їхні промили і перев’язали, та й з голоду ніхто не потерпав. Хайме зацікавився, чи знають вони, чим їх нещодавно годували — але завважив за краще не питати.

Ні в кому не лишилося ані краплі зухвалості — а надто у панові Вилісі, шматі сала з кущавими вусами, понурими очима і зжовтілими обвислими щоками. Коли Хайме сказав, що його доправлять до Дівоставу і там посадять на корабель до Білої Гавані, пан Виліс розтікся калюжею на підлозі й зарюмсав гучніше за Пію. Щоб поставити його назад на ноги, знадобилося четверо людей. «Цап’ячої печені переїв, — подумав Хайме. — Боги, як я ненавиджу цей клятий замок.» Гаренгол за триста років свого існування побачив більше жахіть, ніж Кастерлі-на-Скелі — за три тисячі.

Хайме наказав запалити вогонь у Палаті Ста Коминів і надіслав кульгавого кухаря зготувати гарячу вечерю для вояків свого загону.

— Готуй, що знайдеш, аби не козятину.

Власну вечерю він з’їв у Мисливській Палаті з паном Боніфером Гостиком — урочисто-похмурим, статурою схожим на чорногуза лицарем, що полюбляв присмачувати мову зверненнями до Седмиці.

— Я не хочу брати жодного з посіпак пана Грегора! — оголосив він, обережно розрізаючи грушу таку ж зморшкувату, як він сам, щоб не заляпати її давно висохлим соком свого бездоганного лілового жупана, де на грудях вигаптувано було білу облямовану перев’язь його дому. — Не потерплю невиправних грішників у своїй службі!

— Мій септон колись казав, що всі люди грішні.

— Так, він мав рацію, — погодився пан Боніфер, — але одні гріхи чорніші за інші. Вони гидкіше смердять у ніздрях Седмиці.

«Ти маєш не кращого носа, ніж мій малий братик. Інакше б од смороду моїх гріхів удавився грушею.»

— Ну нехай. Заберу Грегорів набрід з ваших рук.

Бійці йому завжди стануть у пригоді. Як не згодяться ні на що інше — то хоч пошле їх першими вгору драбинами, коли доведеться брати Водоплин приступом.

— Шльондру теж забирайте! — наполіг пан Боніфер. — Ви знаєте, про кого я. Про дівку з підземелля.

— Її звати Пія.

За його попередньої гостини в замку Кайбурн надіслав йому дівчину в ліжко, гадаючи розважити. Але Пія, приведена з підземелля, дуже різнилася від тієї милої, простої та сміхотливої істоти, яка вповзла йому під ковдру. Одного разу вона зробила помилку, заговоривши, коли пан Грегор вимагав мовчати — і Гора розтрощив їй зуби на скалки кулаком у кольчужній рукавиці, заразом зламавши і маленького гарненького носика. Він би зробив і щось гірше, хтозна, якби не поїхав на виклик Серсеї до Король-Берега — стати до останнього бою проти списа Червоного Гаспида. Втім, Хайме не носив по ньому жалоби.

— Пія народилася в цьому замку, — сказав він панові Боніферу. — Іншого дому вона не знає.

— Вона — вмістище розпусти! — заперечив пан Боніфер. — Я не дозволю, щоб вона коло моїх людей крутила… своїми місцями.

— Гадаю, ті дні, коли вона чимось крутила, минули без вороття, — відповів Хайме, — але якщо вона вам не до вподоби, то заберу і її.

Йому спало на думку, чи не зробити з Пії пралю. Його зброєносці охоче ставили йому намет, ходили за кіньми, чистили броню, але всі гидували робити геть не чоловічу роботу — дбати про одяг хазяїна.

— Ви втримаєте Гаренгол самою лише «Святою сотнею»? — запитав Хайме.

Власне, ту сотню слід було називати «Святою вісімдесятишісткою», бо на Чорноводі вона втратила чотирнадцятьох людей. Але, без сумніву, пан Боніфер скоро надолужить потрібне число — варто лише знайти достатньо благочестивих новаків.

— Не бачу нічого складного. Стариця освітить нам шлях, а Воїн додасть сили зброї і рукам.

«А ні — то прийде Морок і понесе геть усю вашу святу братію.»

Хайме не знав достоту, хто переконав сестру поставити пана Боніфера каштеляном Гаренголу, але призначення смерділо Ортоном Добромиром. Колись Гостик служив Добромировому дідові — таке пригадалося йому крізь туман років. А саме рудий, як морква, юстиціарій належав до тих бовдурів, яким могло спасти на думку доручити зцілення ран, завданих цим землям Рузом Болтоном, Варго Хапом та Грегором Клеганом, лицареві на прізвисько «Доброчесний».