— Простий звір не має такої зухвалості! — оголосив пан Боніфер Доброчесний з суворим та похмурим обличчям. — Це гемони у вовчих шкурах, надіслані покарати нас за гріхи!

— Мабуть, ця коняка була неабиякою грішницею, — зауважив Хайме, стоячи над трупом бідолашної тварини. А потім наказав порізати рештки та засолити — зайве м’ясо в поході не завадить.

У маєтку під назвою Свиноріг вони знайшли старого суворого лицаря на ім’я пан Рогер Рох. Він уперто, наче корені пустивши, сидів у кам’яній вежі разом з шістьма щитниками, чотирма арбалетниками та двома десятками селян. З себе пан Рогер був дебелий та дратівливий, наче кнур. Пан Кенос припустив, чи не є лицар з таким родовим іменем, норовом і статурою якимось загубленим Кракеголом — бо Кракеголи якраз мали за герба смугастого вепра. Дужий Вепр ухопився за думку і добрячу годину допитував пана Рогера про спільних предків.

Але Хайме більше цікавило, що Рох може розповісти про вовків.

— Була тут у нас халепа з одними. Тими, що носять білу зірку, — розказав старий лицар. — Вас винюхували, мосьпане. Та ми їх відігнали, а трьох отам за грядкою ріпи закопали. Перед ними зграя левів приходила така, що гіршої годі шукати, перепрошую пана. Ватажок мав мантикору на щиті.

— Пан Аморі Лорх! — упізнав Хайме. — Панотець надіслали його плюндрувати річковий край.

— А ми не річкові! — гордовито випнув груди пан Рогер Рох. — Я присягаю домові Сінобрід, а пані Ермесанда своє колінце схиляє перед самим Король-Берегом. Чи схилить, коли ніжками піде. Я йому так і казав, але той Лорх не бажав слухати. Порізав половину моїх овець, трьох добрих молочних кіз, а мене спробував викурити з вежі. Та в мене стіни кам’яні, вісім стоп завтовшки. Вогонь вигорів, а він понудився трохи і поїхав собі. Тоді нагодилися вовки — ті, що на чотирьох бігають. З’їли овець, яких не дорізав гицель з мантикорою. За платню лишили нам кілька добрих волохатих шкур, але ж хутром кендюха не наб’єш. То що нам тепер робити, ясний пане?

— Сіяти, — відповів Хайме, — і молитися про останній врожай.

Відповідь була не надто обнадійлива, та іншої він не мав.

Наступного дня валка перетнула потік, що утворював кордон між землями, які присягали Король-Берегові, й тими, над якими зверхність тримав Водоплин. Маестер Гуліан роздивився мапу і оголосив, що ці пагорби належать братам Водам — двійкові земельних лицарів, підданих Гаренголу… але їхні маєтки будовані були з землі та дерева, і від них лишилися тільки зчорнілі сволоки.

Води не з’явилися, і ніхто з їхніх людей теж. Але у підземному льосі під оселею другого брата ховалося кілька збройних волоцюг. Один мав на собі рештки кармазинової киреї, проте Хайме наказав його повісити разом з рештою. І почувався втішеним. Це був правосуд, це була справедливість. «Роби так частіше, Ланістере, і одного дня люди ще можуть назвати тебе Золоторуким. Золоторуким Правосудом.»

При наближенні до Гаренголу світ почав сіріти. Вони їхали під тьмяними небесами, понад водами, що виблискували старим битим залізом. Хайме спитав себе, чи не долала цей шлях перед ним Брієнна. «Якщо вона вирішила, що Санса Старк утекла до Водоплину…»

Якби вони стріли інших подорожніх, він би спитав, чи ніхто з них не бачив гарненьку дівчину з рудо-брунатним волоссям або ж велику і негарну з обличчям, що сквасить молоко на сир. Але на шляху не стрічалося нікого, крім вовків, чиє виття не годилося за відповідь.

Ген за олив’яними водами озера нарешті показалися башти велетенської дурної примхи Чорного Гарена — п’ять покручених пальців чорного каміння, що намагалися вхопити небо, але спливали донизу, наче свічний віск. Хоча титул князя гаренгольського жалували Мізинцеві, той, схоже, не поспішав сісти на свій новий панський престол — натомість лишив Хайме Ланістерові честь дати замкові ради дорогою до Водоплину.

А замок, що не кажи, таки потребував міцної руки. Грегор Клеган забрав велетенську похмуру твердиню в Кровоблазнів, перш ніж Серсея покликала його до Король-Берега. Без сумніву, люди Гори ще торохтіли усередині, наче горошини у панцирі — але хто і годився якнайгірше для відновлення королівського миру на Тризубі, то це вони. Єдиний мир, який умів дарувати людям набрід пана Грегора, був спокій могили.

Розвідники пана Аддама доповіли, що брама Гаренголу зачинена і засунута. Хайме підтягнув до неї увесь загін і наказав панові Кеносу з Кайсу дмухнути у Ріг Герока — чорний, скручений, схоплений смугами старого золота.

Коли три гучні заклики пролунали попід могутніми мурами, почувся стогін залізних завіс, і брама повільно відчинилася. Мури дурної примхи Чорного Гарена були такі товстезні, що Хайме проминув десяток стельних бійниць, перш ніж виїхати на світло у дворищі, де він свого часу — зовсім нещодавно — прощався з Кровоблазнями. З утоптаної землі вже виткнулися бур’яни; мухи дзижчали над тушею мертвого коня.

З башт повиходила жменька людей пана Грегора — подивитися, як загін злізає з коней. То були злі очима, з суворо стисненими вустами горлорізи. «Інших Гора при собі не тримав.» Якщо хтось і сказав би про Грегорів набрід хоч одне добре слово — то хіба те, що серед них не водилося таких навіжено ласих до людської муки живолупів, як «Хвацькі Компанійці».

— Щоб я всрався, ще й криво! — зойкнув один старий сивочолий списник. — Це ж, хлоп’ята, Крулеріз, у сраку мені спис!

— Ти хто такий? — запитав Хайме.

— Наш пан звали Сракобрехом, коли ласка вашої мосці. Мовляв, що не збрехну — все про сраку.

Він плюнув собі у долоні й витер щоки — мабуть, думав причепуритися.

— Чарівно. То це ти тут за ватажка?

— Я? Та де мені сракою сісти… перепрошую мосьпана. То такий клопіт… хай мені краще списом сраку порвуть.

Сракобрех мав у бороді досить крихт, щоб нагодувати цілу залогу. Хайме не стримав сміху. Стражник сприйняв сміх за заохочення.

— От їй-бо, хай мені списом сраку порвуть, — повторив він і сам зареготався.

— Чули? — перепитав Хайме Ілина Пейна. — Знайдіть доброго списа і запхайте йому в сраку, щоб репнула.

Пан Ілин списа не мав, але Безбородий Джон Бумбак, весело вишкірившись, кинув йому свого. П’яний регіт Сракобреха раптом обірвався.

— Гей, ти! Ану прибери оте сране гівно од моєї сраки!

— Ну то швидше кумекай, — мовив Хайме. — Хто тут за головного? Пан Грегор поставив когось каштеляном?

— Полівера, — відповів інший стражник, — але Хорт його вбив, мосьпане. Його, і Лоскотуна, і того малого з Гострополів.

«Знову Хорт.»

— Відки знаєш, що то був Сандор? Ти його бачив?

— Ми не бачили, перепрошую пана. Корчмар сказав.

— Те сталося у корчмі на перехресті, мосьпане, — відповів молодик з шапкою піщано-білявого волосся. На шиї він мав намисто з монет, що колись належало Варго Хапові — монет із сотні далеких міст, золотих і срібних, мідних і спижевих, чотирикутних і круглих, трикутних, з дірками, навіть різьблених з кістки. — Корчмар божився, що в того була половина обличчя спечена. І хвойди казали те саме. Сандор мав при собі якогось малого селюка. Вони удвох порубали Полівера і Лоскотуна у клапті та втекли Тризубом. Так нам розказали.

— Ви вислали по них погоню?

Сракобрех скривився, наче йому було боляче думати.

— Та ні, мосьпане. Ну таке… срали-мазали, лісом лазили…

— Коли пес скаженіє, йому ріжуть горло.

— Ну таке, — відповів чолов’яга, потираючи рота, — я однак Полівера, ту сраку дурнувату, не надто любив, а пес — він же брат нашого пана, отож ми…

— Ми на війні задніх не пасли, — устряг молодик із намистом, — але щоб Хорта ловити — то треба геть з глузду з’їхати.

Хайме роздивився його ретельніше. «Хоробріший за інших, і не такий п’яний, як Сракобрех.»

— То ви його злякалися.

— Та не скажу «злякалися», мосьпане… скажу — залишили тим, хто кращий за нас. Ось як нашому панові. Чи вам.

«Тобто тому мені, який мав обидві руки.» Хайме себе не дурив — зараз він був Сандорові на один зуб.

— Ім’я маєш?

— Рафорд, коли ласка. Всі кличуть Рафом.