Пряжка, що скріплювала кирею пана Бріндена Таллі, мала вигляд чорної риби, зробленої з гагату і золота. Кольчуга на лицарі була похмуро-сіра, непоказна. Окрім неї, він мав на собі поножі, ринграф, рукавиці, нараменники та наколінніки вичорненої криці… а на обличчі — ще чорнішу хмару, поки чекав на Хайме Ланістера наприкінці перекидного мосту, верхи на брунатному огирі у черлено-блакитному чабраку.

«Не любить він мене.» Під шапкою цупкого сивого волосся Таллі мав обличчя, наче вирізьблене зі скелі — глибоко порізане зморшками, обпалене вітрами. Але Хайме досі бачив у ньому того величного воїна в розквіті сил, що зачаровував юного зброєносця оповідками про Дев’ятишагових Королів.

Копита Гонору зацокотіли дошками мосту. Хайме довго і тяжко думав, що вдягти на зустріч: золотий обладунок чи білий стрій Королегвардії. Та зрештою обрав шкіряний кубрак і накинуту на нього кармазинову кирею.

Він натягнув повід за півсажня до пана Бріндена і схилив голову з пошани до старшого лицаря.

— Крулеріз, — мовив Таллі.

Привітання, яке обрав Брінден, сказало Хайме дуже багато. Але він вирішив у відповідь не давати волю власному норовові.

— Чорноструг, — відповів Хайме. — Дякую, що прийшли.

— Певно, ви повернулися, щоб справдити клятви, складені перед моєю небогою, — мовив пан Брінден. — Пригадую, ви обіцяли Кетлін її доньок у обмін на ваше звільнення. — Його вуста стиснулися. — Але дівчат я не бачу. Де вони?

«Неодмінно треба примушувати мене казати вголос?»

— Їх тут немає.

— Шкода. То ви вирішили повернутися до полону? Ваша стара келія досі вільна. Ми поклали на підлогу свіжий очерет.

«І поставили нове цеберце, щоб мені зручно гидилося. Охоче вірю.»

— Ви дуже передбачливі, добрий пане, та на жаль, мушу відхилити вашу гостинність. Надаю перевагу вигодам свого шатра.

— Поки Кетлін утішається вигодами холодної могили.

«Я не доклав рук до смерті пані Кетлін, — кортіло йому сказати, — а доньок її вже не було, коли я дістався Король-Берега«. Хайме трохи не прохопився про Брієнну, про відданий їй меч, але Чорноструг дивився на нього тими самими очима, що Едард Старк, коли знайшов його на Залізному Престолі з кров’ю Навіженого Короля на клинку.

— Я прийшов говорити про живих, не про мертвих. Про тих, хто не мусить помирати, але…

— …але помре, якщо я не віддам Водоплину. То давайте вже починайте погрожувати повісити Едмура. — Очі Таллі під кущавими бровами здавалися холодним каменем. — Мого небожа приречено на смерть, хай що я робитиму. Тож вішайте його, та й годі. Гадаю, Едмурові так само остогидло стовбичити під тією шибеницею, як мені — бачити його там.

«Риман Фрей — безголовий телепень.» Вочевидь, його блазенська вистава з Едмуром та шибеницею лише розлютила Чорноструга і додала упертості.

— Ви тримаєте в себе пані Сивіллу Вестерлін і трьох її дітей. Я поверну вашого небожа на обмін за них.

— Так само, як повернули доньок пані Кетлін?

Хайме придушив спалах гніву і відповів:

— Підстаркувату пані та трьох дітей за вашого зверхнього володаря. Кращий обмін, ніж ви могли сподіватися.

Пан Брінден посміхнувся жорсткою усмішкою.

— Вам не бракує нахабства, Крулерізе. Але торгуватися з кривоприсяжцями — те саме, що будувати на сипкому піску. Кетлін мала б знати, що людцям вашого штибу довіряти не варто.

«Вона довірилася Тиріонові, — трохи не прохопився Хайме. — Але Тиріон теж зрадив її сподівання.»

— Обіцянки, які я дав пані Кетлін, вирвали в мене під вістрям меча.

— А вашу присягу Аерисові?

Хайме відчув, як смикнулися примарні пальці.

— Аерис тут геть ні до чого. То ви зміняєте Вестерлінів на Едмура?

— Ні. Мій король ввірив свою королеву моїм турботам. Я присягнувся охороняти її безпеку. І не віддам на шибеницю Фреям.

— Дівчина отримала пробачення. Їй ніхто не зашкодить. Даю в тім слово честі.

— Слово честі? — Пан Брінден звів догори одну брову. — Оце так гонор — прикидатися, наче ви щось знаєте про честь.

«Гонор у мене під дупою. Хтозна, що він знає про честь.»

— То скажіть, чим мені присягнутися.

— Бігме, Крулерізе, облиште. Я вас благаю.

— Благайте, і отримаєте. Схиліть прапори, відчиніть браму — і я обіцяю вашим людям життя. Хто забажає лишитися у Водоплині на службі князеві Емону, може лишитися. Решті дозволено буде піти вільно, склавши зброю та обладунки — така моя вимога.

— Цікаво, чи далеко вони зайдуть неозброєними, перш ніж на них напосядуться невідомі «розбійники»? Авжеж ви не дозволите їм піти до князя Беріка. Ми обоє це знаємо. А яку долю ви наміряли мені? Відведете до Король-Берега, проженете перед натовпом і стратите, як Едарда Старка?

— Я дозволю вам вдягти чорне. Байстрюк Неда Старка зараз служить князем-воєводою на Стіні.

Чорноструг звузив очі.

— Це теж облаштував ваш батько? Пригадую, Кетлін ніколи не довіряла тому малому — так само, як Теонові Грейджою. Схоже, вона мала рацію щодо обох. Ні, пане, дякую за добрість. Я, з вашої ласки, загину теплим і жвавим, з мечем у руці, червоним від лев’ячої крові.

— Кров Таллі така сама червона, — нагадав йому Хайме. — Якщо ви не віддасте замку, я візьму його приступом. За ціну багатьох сотень людських життів.

— Багатьох сотень моїх. Багатьох тисяч ваших.

— Вашу залогу буде вирізано до ноги.

— Я цю пісню знаю. Ви її, часом, співаєте не на музику «Рине дощ у Кастамирі»? Мої люди раді загинути стоячи у бою, не на колінах під сокирою ката.

«Щось не клеяться в нас перемови.»

— Ваша непоступливість безглузда, пане. Війну скінчено. Ваш Молодий Вовк мертвий.

— Не просто мертвий, а замордований на порушення священних законів гостинності.

— То робота Фреїв, не моя.

— Кажіть, що хочте. Але справа смердить Тайвином Ланістером.

Цього Хайме заперечити не міг.

— Мій батько теж мертвий.

— Хай Батько Небесний подарує йому правий суд.

«Жорстоко просити про таке для мого батька, Чорноструже.»

— Я б сам убив Робба Старка у Шепітній Пущі, якби дотягся. І якби мені на дорозі не стало кілька телепнів. Чи не байдуже, як саме загинув малий? Його більше нема, і з ним зникло його королівство.

— Схоже, пане, вас позбавили не лише правиці, а й очей. Якщо ж ні, то підніміть їх догори, і побачите лютововка, що досі майорить над нашими мурами.

— Я його бачив. Він виглядає самотнім. Гаренгол здався. Морестраж і Дівостав теж. Бракени зігнули коліна і зачинили Титоса Чорноліса у його Крукоберезі. Дудар, Ванс, Мутон… усі ваші значкові здалися. Лишився самий Водоплин. А нас удвадцятеро більше за вас.

— Удвадцятеро більшому війську треба удвадцятеро більше харчів. Чи добрі ви маєте запаси, пане?

— Достатні, щоб сидіти тут до кінця днів, поки ви голодуєте у замку.

Хайме збрехав так хвацько, як тільки умів, і сподівався, що обличчя його не викаже. Але Чорноструга не обдурив.

— До кінця ваших днів — можливо. А наші запаси справді непогані. На жаль, гостям я на ланах лишив небагато.

— Ми можемо привезти харчі з Близнюків, — відповів Хайме. — Або через гори з заходу, коли знадобиться.

— Як скажете. Не смію сумніватися у слові лицаря, відомого непохитною чесністю.

Зневага у голосі Бріндена Таллі нарешті розлютила Хайме.

— Є швидший спосіб вирішити справу. Двобій! Мій поборник проти вашого.

— Я вже зачекався, коли нарешті зайде мова про двобій, — засміявся пан Брінден. — І хто ж буде той поборник? Дужий Вепр? Аддам Марбранд? Чорний Вальдер Фрей?

Він нахилився уперед.

— А чом би не ми з вами, га?

«Колись це був би не бій, а солодка музика, — подумав Хайме. — Мрія кожного співця.»

— Коли мене звільняла пані Кетлін, то змусила заприсягтися ніколи не здіймати зброї проти Старків і Таллі.

— Яка зручна присяга для хороброго лицаря.

Хайме зачорнівся лицем.

— Ви смієте називати мене боягузом?

— Ні. Я смію називати вас калікою. — Чорноструг кивнув на золоту правицю Хайме. — Ми обоє знаємо, що тим оцупком ви битися не зможете.