— Я втратив лише одну руку з двох. — «Невже ти викинеш на сміття своє життя заради пихи й гонору?» — прошепотів голос усередині. — Дехто скаже, що каліка та сивий старець добре пасують одне одному. Звільніть мене від обіцянки пані Кетлін, і я зустрінуся з вами меч до меча. Якщо я переможу, Водоплин мій. Якщо ви вб’єте мене, ми знімемо облогу.

Пан Брінден знову засміявся.

— Хай як мені кортить спробувати щастя забрати в вас отого золотого меча і вирізати ним ваше чорне серце… та ваші обіцянки безглузді. Я з вашої смерті жодної користі не матиму, хіба що втіху власноруч вас убити. А тому не піддаватиму себе зайвій небезпеці заради марнославства. Навіть тій крихітній небезпеці, яку ви зараз становите.

Хайме відчув полегшення, що не взяв з собою меча, бо вже висмикнув би його з піхов. А тоді як не пан Брінден зарубав би його у двобої, то напевне вколошкали б стрільці з мурів.

— То зрештою, які умови є для вас прийнятними? — без манівців запитав він Чорноструга.

— Від вас? — Пан Брінден знизав плечима. — Ніякі.

— Навіщо тоді ви з’явилися на зустріч?

— Сидіти у облозі — смертельна нудьга. Я хотів побачити вашу відрубану руку і почути, які виправдання ви знайдете для ваших останніх вчинків. Мушу сказати, вони слабші, ніж я сподівався. Ви — суцільне розчарування, Крулерізе.

На цьому Чорноструг розвернув кобилу і потрусив назад до Водоплину. Ґрати поспіхом зачинили за ним, глибоко увігнавши вістря у грузький ґрунт.

Хайме теж розвернув Гонора головою до далеченького шляху назад, до ланістерівського обложного табору. Він відчував на собі очі: людей Таллі на мурах, людей Фреїв на тому березі річки. «Якщо вони не сліпі, то здогадаються, що він жбурнув мої умови мені в пику.» Доведеться брати замок приступом. «То й що? Байдуже, ще одна порушена Крулерізом обітниця. Ще трохи гівна у гидке цебро.» Хайме вирішив, що першим ступить на мури. «І з цією золотою правицею… певно, що першим і загину.»

У таборі Малий Левко підхопив повід коня, а Пек подав руку зійти з сідла. «Невже вони бачать у мені каліку, що сам і з коня не злізе?»

— Як ся маєш, пане брате? — запитав його родич, пан Давен. — Як побалакав?

— Ніхто принаймні не стрілив коневі у крижі. В іншому я побалакав не краще за пана Римана. — Він болісно скривився. — Чорноструг таки хоче зробити Червонозуб червонішим.

«Винувать за те себе, Чорноструже. Ти не лишив мені вибору.»

— Збери військову раду, коли твоя ласка. Запроси пана Аддама, Дужого Вепра, Форлея Престера, оте наше річкове панство… і наших друзів Фреїв теж. Пана Римана, князя Емона і кого ще вони захочуть привести.

Рада зібралася швидко. Князь Дудар та обидва князі Ванси з’явилися від розкаяного панства Тризубу, чия вірність невдовзі мала бути піддана випробуванню. Захід представляли пан Давен, Дужий Вепр, Аддам Марбранд і Форлей Престер. Приєднався і князь Емон Фрей, разом з дружиною. Пані Генна всілася на ослоні, зиркаючи навколо так, наче промовляла: «Ось лишень спробуйте піддати сумніву мою присутність». Власне, ніхто і не спробував. Від Фреїв з’явилися пан Вальдер Водограй на прізвисько «Байстрюк Вальдер» і перший син пана Римана — пан Едвин, тендітний гостроносий чоловік з ріденьким темним волоссям. Під синьою киреєю доброї ягнячої вовни Едвин мав на собі камізелю тонко вичиненої телячої шкіри з витисненим на ній химерним візерунком.

— Я говоритиму від дому Фрей! — оголосив він. — Пан батько нині нездужають.

Пан Давен пирхнув.

— Вже зранку п’яний чи відучора похмільний?

Едвин мав щільно стиснені, гидливо скривлені вуста скнари-лихваря.

— Пане Хайме, — буркнув він, — чому я мушу терпіти таку неповагу?

— Чи це правда? — спитав Хайме у відповідь. — Ваш батько п’яний?

Фрей стиснув вуста ще міцніше і скосив очі на пана Ілина Пейна, що стояв поруч попід запоною шатра у своїй іржавій кольчузі; над кощавим плечем у нього витикалося руків’я обіручника.

— Вони… пан батько мають слабий живіт, мосьпане. Червоне вино полегшує їм травлення.

— Чи не мамута він зжер на вечерю? — запитав пан Давен.

Дужий Вепр зареготав, пані Генна видала короткий смішок.

— Годі! — наказав Хайме. — Нам іще замок здобувати.

Коли його батько скликав раду, то спершу слухав свою військову старшину. Хайме мав намір чинити так само.

— То які будуть думки, як нам це зробити?

— Наприпочатку таки повісити Едмура Таллі, — закликав князь Емон Фрей. — Це навчить пана Бріндена, що ми не кидаємо слів на вітер. Надішлемо голову пана Едмура його дядькові — той, диви, і попуститься.

— Брінден Чорноструг так просто не попуститься. — Карил Ванс, господар у Ходжаєвім Спочинку, завжди виглядав сумним та похмурим. Родимка винного кольору плямувала його шию та половину обличчя. — Його власному братові не вдалося змусити його до шлюбного ложа.

Пан Давен затрусив кошлатою головою.

— Ні, нам не минути приступу мурів. Я від початку про це торочу. Гуляй-городи, драбини, таран до брами — ось що нам потрібно.

— Я очолю приступ! — втрутився Дужий Вепр. — Дамо клятій рибі скуштувати заліза та вогню! Таке моє слово.

— Це мої мури! — заперечив князь Емон. — Це мою браму ви хочете ламати тараном!

Він знову висмикнув свою грамоту з рукава.

— Сам король Томен жалував мені…

— Ми всі бачили вашого папірця, дядечку! — визвірився Едвин Фрей. — Ходіть повимахуйте ним перед Чорностругом, якщо ваша ласка!

— Кидатися на приступ — справа кривава, — мовив Аддам Марбранд. — Я б запропонував дочекатися ночі без місяця і надіслати через річку тузінь добірних людей у човні з обмотаними веслами. Вони вилізуть на мури з гаками та мотузками і відчинять нам браму зсередини. Якщо рада схвалить, я сам їх очолю.

— Дурниці! — оголосив байстрюк Вальдер Водограй. — Пан Брінден не з тих воїнів, яких можна обвести круг пальця такими штуками.

— Чорноструг — найбільша перепона, — погодився Едвин Фрей. — Він носить шолома з чорним пстругом на маківці, якого добре видно здалеку. Пропоную підігнати ближче наші гуляй-городи, посадити туди щонайбільше лучників і вдати напад на браму. Пан Брінден неодмінно вийде на бойовий хід і покаже нам себе. Хай кожен лучник змастить вістря гидотою з нужника і цілить у пструга. Коли пан Брінден помре, Водоплин стане нашим.

— Моїм! — писнув князь Емон. — Водоплин стане моїм!

Родима пляма князя Карила аж зачорнілася з люті.

— Оце буде ваш внесок у перемогу, Едвине? Гівно з нужника? Не сумніваюся, воно в вас отруйне на смерть.

— Чорноструг заслуговує на шляхетнішу смерть, і я йому її подарую! — гепнув кулаком по столі Дужий Вепр. — Викличу його на лицарський двобій. Булавою, сокирою, мечем — байдуже. Буде йому спочинок, а мені здобич!

— Чого б це він погодився прийняти ваш виклик, пане? — запитав пан Форлей Престер. — Навіщо йому двобій? Що він йому дасть? Невже ми знімемо облогу, якщо він переможе? Я не вірю. І він не повірить. Двобоєм ніхто нічого не досягне.

— Я знав Бріндена Таллі, відколи ми разом були зброєносцями у службі князя Даррі, — мовив Норберт Ванс, сліпий князь на Атранті. — З ласки ясного панства, дозвольте мені піти перемовитися з ним. Я спробую пояснити йому безнадійність його становища.

— Він сам її розуміє! — заперечив князь Дудар. То був опецькуватий, клишоногий чолов’яга з кошлатою шапкою непокірного рудого волосся, батько одного зі зброєносців Хайме; схожість його з сином одразу вкидалася в очі. — Не вважайте Чорноструга за дурня, Норберте. Він має очі… і трохи здорового глузду, щоб не віддатися до рук оцих.

Він зневажливо махнув у бік Едвина Фрея та Вальдера Водограя. Едвин скинувся обурено.

— Якщо пан князь Дудар натякає…

— Я не натякаю, Фрею! Я прямо кажу те, що хочу сказати. Як чесна людина. Та що вам знати про чесність людей? Ви зрадливий, брехливий, ниций тхір, як і вся ваша рідня. Краще вже випити кухоль сцяк, ніж повірити слову хоч одного Фрея.

Він нахилився уперед через стіл.

— Де мій Марк? Відповідайте! Що ви зробили моєму синові? Він був гостем на вашому семиклятому весіллі!