— Пробачення? — зареготав старий. — За віщо? За те, що сидів на дупі у своєму семиклятому замку? Він надіслав вояків битися за Водоплин, а сам нікуди не ходив. Місто йому погромили спершу леви, потім вовки, потім сердюки, а його вельможність сидів собі за безпечними мурами. Брат його ніколи б так не вчинив. Пан Милош був зухвалий, як той півень, поки не загинув од руки Роберта.

«Знову привиди» — подумала Брієнна.

— Я шукаю свою сестру — вродливу дівчину тринадцяти років. Чи не бачили ви її дорогою?

— Ото нема мені що робити, як дівчат видивлятися. Не бачив ані вродливих, ані бридких.

«І ніхто не бачив.» Але ж питати треба — раптом пощастить.

— Мутон має доньку. Кажуть, нічогеньке дівча, — правив далі чолов’яга. — А як відведуть на постіль — то буде нічогенька молодиця. Веземо їм яйця до весілля. Її віддають за сина Тарлі. Яйця будуть княжим кухарям для пирогів.

— Авжеж.

«За сина князя Тарлі. То юний Дікон одружується.» Вона спробувала пригадати, скільки ж йому має бути років — вісім чи десять. Саму Брієнну заручили у сім з нареченим, старшим за неї на три роки — молодшим сином князя Карона, сором’язливим хлопчиною з бородавкою над губою. Вони зустрілися лише один раз — саме задля заручення. За два роки він помер від тієї ж самої пошесті, що забрала князя та княгиню Карон разом з їхніми доньками. Якби він вижив, то їхнє весілля відбулося б упродовж року після її першого розквіту, і все життя потекло б геть інакше. Її б не було тут, на шляху, вдягненої у чоловічу кольчугу, з мечем при боці, у гонитві за дитиною загиблої жінки. Напевне, вона б сиділа у Щеботі, колихала власну дитину, годувала грудьми ще одну. Брієнні вже не вперше спадало це на думку — і щоразу вона відчувала легкий сум, але водночас і полегшення.

Сонце вже наполовину сховалося за купою хмар, коли вони виїхали з-під чорних дерев на видноту і побачили перед собою Дівостав поруч із глибокими водами затоки. Браму міста відновили та зміцнили, негайно помітила Брієнна. Мурами рожевого каменю знову ходили арбалетники. Над в’їзною баштою майорів королівський прапор Томена — чорний олень та золотий лев у протистоянні на золотому та кармазиновому полі, розділеному поздовж. На інших прапорах виднівся мисливець Тарлі; червоний лосось дому Мутон маяв лише над замком на пагорбі.

Коло решітки воріт вони натрапили на десяток стражників з галябардами. Значки виказували в них вояків війська князя Тарлі, хоча жоден не належав до надвірних людей самого Тарлі. Брієнна побачила двох кентаврів, блискавку, блакитного жука та зелену стрілу, але не крокуючого мисливця. Десятник носив на грудях павича з трохи вицвілим під сонцем барвистим хвостом. Коли селяни підтягли воза ближче, він присвиснув.

— Що це тут у нас? Яйця? — Він ухопив одне, підкинув і вишкірився. — Гаразд, ми заберемо.

Старий аж кавкнув од несподіванки.

— Ці яйця для князя Мутона! У весільні пироги й таке інше.

— То накажи своїм куркам відкласти ще. А я, мабуть, із півроку яєчка не куштував. І не смій брехати, що тобі не заплатили. Ось маєш.

З цими словами він жбурнув старому під ноги жменю мідяків.

Відповіла йому дружина селянина.

— Цього не досить! — заперечила вона. — Геть не досить!

— А я кажу, досить, — буркнув десятник. — І за яйця, і за тебе. Ану ведіть її сюди, хлоп’ята. Для свого старого вона замолода.

Двоє стражників притулили галябарди до стіни і стягли з воза жінку, що відчайдушно впиралася. Селянин дивився з посірілим обличчям, та не смів ворухнутися.

Брієнна вдарила кобилу п’ятами і виїхала наперед.

— Ану пустіть її.

Її голос змусив стражників завагатися, і селянка зуміла вирватися з їхніх рук.

— То не твоя справа, дівко, — відповів один із вартових. — Не роззявляй рота і не втручайся.

Та замість послухати його поради Брієнна витягла меча.

— Отакої! — присвиснув десятник. — То в нас тут оголений клинок. Щось мені розбійниками засмерділо. А чи знаєш ти, що князь Тарлі робить розбійникам?

Він досі тримав у руці поцуплене з гарби яйце. Долоня стиснулася, білок з жовтяком потекли між пальців.

— Я знаю, що князь Рандил робить розбійникам, — відповіла Брієнна. — А ще я знаю, що він робить ґвалтівникам.

Вона сподівалася, що почувши ім’я свого володаря, вояки отямляться, але десятник лише струсив з руки розчавлене яйце та показав стражникам, щоб оточили вершницю. Брієнна побачила навколо себе сталеві вістря.

— То що ти там брехала, дівко? Що, кажеш, князь Тарлі робить…

— …ґвалтівникам, — закінчив гучніший голос. — Він відрізає їм яйця. Або відсилає на Стіну. Або робить і те, й інше. А злодіям ріже пальці.

З-під брамної башти виступив стрункий міцний молодик з мечем при поясі. Вапенрок на його обладунку колись був білий — і подекуди ще лишався таким поміж плям трави та засохлої крові. На грудях було нашито значка: брунатного оленя, упольованого, сплутаного та підвішеного під жердиною.

«Він.» Його голос був для Брієнни наче удар кулаком у живіт, обличчя — наче ніж у печінку.

— Пане Гайле, — сухо вимовила вона.

— Краще облиште її, хлопці, — мовив пан Гайл Добич. — Це ж Брієнна Краля, Тарфійська Діва, яка зарізала короля Ренлі та половину його Веселкової Гвардії. Вона така ж лиха вдачею, як бридка пикою, а бридкішої ви, мабуть, і не знайдете… хіба що тебе, Сцянику, але ж твого батька всі вважали за волохату зуброву дупу, тож тобі можна пробачити. А її батько — Вечерниця, господар на Тарфі.

Стражники зареготали, але галябарди підняли.

— Хіба ми не маємо її схопити, пане? — спитав десятник. — За вбивство короля Ренлі?

— З якого дива? Ренлі був бунтівник проти престолу. Як і всі ми — зрадники та свавільники. Але ж тепер ми вірні слуги короля Томена. — Лицар махнув селянам, щоб їхали крізь браму. — Яйця покажи управителеві його вельможності — він, певно, зрадіє. Знайдеш його на базарі.

Старий приклав кісточки пальців до лоба у вітанні.

— Дякую, мосьпане. Ви правдивий лицар, кожен побачить. Ходімо, жінко.

Вони знову взялися до гарби і покотили її з гуркотом крізь браму. Брієнна рушила ристю услід; за нею потрусив Подрік. «Правдивий лицар, авжеж» — похмуро подумала вона, суплячи брови.

Опинившись усередині міста, вона натягла повід. Ліворуч виднілася зруйнована стайня, за нею — брудний провулок. Навпроти через вулицю на високому ґанку бурдею стояли три напіводягнені повії, перешіптуючись одна до одної. Одна трохи скидалася на табірну дівку, яка колись підходила до Брієнни з питанням, що у неї в штанях: прутень чи піхва.

— Оте опудало в нього під дупою — чи не найбридкіша коняка, що я бачив, — мовив пан Гайл про Подрікового коня. — Дивно, чому на ньому не сидите ви, ласкава пані. До слова, чи не хочете подякувати мені за порятунок?

Брієнна стрибком злетіла з кобили. На зріст вона була вища за пана Гайла на голову.

— Одного дня я подякую вам, пане, у добрячому бугурті.

— Як подякували Рудому Ронетові? — зареготав Добич.

Сміх він мав гучний, запальний, навіть милозвучний, хоча не міг похвалитися вродою. Колись Брієнна вважала це обличчя з карими очима, шапкою кошлатого брунатного волосся та невеличким рубцем біля лівого вуха простим і чесним, поки не дізналася правду. Підборіддя лицар мав з серпиком, ніс — кривуватий, але сміявся часто і приємно для вуха.

— Чи не слід вам іти охороняти браму?

У відповідь він невдоволено скривився.

— Мій брат у перших Алин ловить розбійників десь по лісах. Мабуть, скоро повернеться з головою Хорта, вкритий славою та надутий, мов булька. А мене приречено стовбичити на тій брамі — завдяки вам. Сподіваюся, ви задоволені, кралечко. До речі, що ви тут шукаєте?

— Стайню — поставити коня.

— Отам проти східної брами є одна. А цю спалено.

«Без тебе бачу.»

— Ви сказали тим стражникам… так, я була поруч із королем Ренлі в мить його смерті, але його, пане, вбила якась химородь. Присягаюся в тім на своєму мечі.

І поклала руку на руків’я, готова битися, якщо Добич у вічі звинуватить її в брехні.