Співець ляснув його по спині й відповів:

— Диви, Смертяний, як він такий слабкий — не відпускай його самого гуляти.

Сем намагався хоробритися, хоча б заради Йолі. Вона ж ніколи раніше не бачила моря. Коли вони разом долали сніги після втечі з Крастерового Дитинця, то набріли на кілька озер, і навіть вони здалися Йолі неймовірним дивом. Коли ж «Кіс» ковзнув водою геть від берега, дівчина почала тремтіти, а щоками її потекли великі солоні сльози.

— Ласка божа, — почув Сем її шепіт.

Спершу з очей зникла Східна Варта, потім Стіна почала меншати і нарешті розтанула удалині. Вітер посилився, наповнив вітрила блякло-сірого кольору — схожі на чорний кобеняк, що прали забагато разів — і обличчя Йолі побіліло з жаху.

— Це добрий корабель, — намагався заспокоїти її Сем. — Не треба боятися!

Але вона лише зиркнула на нього, міцніше пригорнула до себе дитину і втекла донизу. Сем не мав чого робити, крім чіплятися за облавок і спостерігати, як вимахують весла. Їхній узгоджений рух чарував око своєрідною красою, відволікаючи від споглядання води. А Сем не любив дивитися на воду, бо зразу ж лякався потонути. Коли він був малий, панотець князь спробував повчити його плавати — викинув з човна посеред ставка, що лежав попід Рогошпилем. Вода втрапила йому до носа, до рота і легень, і він кашляв та сякався ще кілька годин по тому, як пан Гайл витяг малого з води. Опісля Сем не смів заходити до води глибше крижів.

Але в Тюленячій затоці вода стояла вище від його крижів… та ще й не стояла, а вирувала — зовсім не так, як у невеличкому і мирному рибному ставку попід горою, нижче від батькового замку. В затоці вода була сіро-зелена, мінилася дрібними рясицями, а порослий лісом берег, уздовж котрого вони просувалися, вишкірявся скелями та вирував водокрутами. Навіть якби Сем спромігся, шалено хвицяючи ногами та повзучи водою на череві, дістатися берега — то й тоді хвилі, певніше за все, побили б його на каменях та розтрощили голову на дрібні скалки.

— Русалок видивляєшся, Смертяний? — запитав Дареон, коли побачив, як Сем витріщається через води затоки.

Молодий та вродливий співець зі Східної Варти мав світле волосся, горіхові очі, а у чорному строї скидався радше на якогось темного принца, ніж на чорного братчика.

— Ні.

Сем сам не знав, чого шукає очима. І що робить на цьому кораблі, теж не знав. «Їду викувати в Цитаделі ланцюга та стати маестром, щоб краще прислужитися Варті» — казав він собі, але сама думка гнітила його і виснажувала. Він не хотів бути маестром, не хотів носити на шиї важкий ланцюг, такий холодний проти шкіри. Не хотів залишати братчиків — єдиних друзів, яких мав за життя. А найперше не хотів бачити батька, який відіслав його на Стіну на певну смерть.

Для його супутників усе було інакше. Їм подорож обіцяла щасливий кінець усіх поневірянь. Йоля заживе безпечно у Рогошпилі, залишивши між собою та пережитими у страхолюдній пущі жахіттями мало не цілий Вестерос. Служницею в батьковому замку вона матиме добрий харч та теплу домівку — невеличку затишну часточку великого світу, про яку не мріяла у шлюбі з Крастером. Вона дивитиметься, яким великим та сильним зростатиме її син, як він стане ловчим, конюшим або ковалем. А якщо малий покаже хист до зброї, то хтозна — якийсь лицар може взяти його собі за зброєносця.

Маестер Аемон теж опиниться у кращому місці, ніж досі. Втішно було думати, що він проведе недовгу вже решту свого життя, огорнутий теплим легітом Старограду, за неквапними розмовами з браттями-маестрами, або ж поділяючи власну мудрість із підмаестрами та послушниками. Якщо хтось і заслужив відпочинок тисячу разів — то це він.

Навіть Дареонова доля мала поліпшитися. Молодик завжди торочив, що не винен у зґвалтуванні, завдяки якому опинився на Стіні, та наполягав, що його місце — при княжих дворах коло пишних столів. І ось нарешті доля йому всміхнулася — Джон підвищив його до вербувальника замість чоловіка на ім’я Йорен, котрий зник і вважався мертвим. Йому тепер належало їздити Семицарством, співати про звитяги Нічної Варти і час від часу повертатися на Стіну з новачками.

Подорож мала бути довгою та суворою — ніхто цього не заперечував, та на інших принаймні чекали попереду щасливі дні. Це втішало Сема. «Я їду заради них, — казав він собі, — заради Нічної Варти і майбутнього спокою.» Але що довше він вдивлявся у море, то холоднішим і глибшим здавалося воно йому.

Втім, не дивитися в море було ще гірше. Сем зненацька усвідомив це у тісній бесіді під стерновим чардаком, яку поділяли з ним усі його подорожні супутники. Він намагався відволіктися від нудоти в шлунку, балакаючи з Йолею, яка саме годувала сина.

— Цей корабель доправить нас лише до Браавосу, — казав він. — А там знайдемо собі інший, до Старограду. Я читав книжку про Браавос, коли був малий. Ціле місто збудоване на затоці, на сотні невеличких островів. А ще вони мають велета — кам’яного чоловіка заввишки у сотню стоп. Замість коней у них човни, а мартопляси грають перед глядачами писані на папері вистави — не те що в нас, коли нашвидкуруч вигадують різні дурниці. Харч там теж дуже добрий, а надто риба і все, що з моря. Вони їдять різні скойки, вугрів та вустриць — усе найсвіжіше, просто з затоки. Ми, напевне, матимемо кілька днів від одного корабля до іншого. Зможемо піти на виставу мартоплясів і з’їсти вустриць.

Сем гадав, Йолі буде цікаво. Але гірше помилитися не міг. Йоля зиркнула на нього байдужими, змертвілими очима крізь пасма немитого волосся і мовила:

— Коли ваша ласка, мосьпане.

— А чого б хотіла ти? — запитав її Сем.

— Нічого, — відповіла вона і переклала сина з однієї груді до іншої.

Рух корабля збурював у Семовому шлунку яйця, сало та смажений хліб, яких він поїв перед виплиттям. Раптом йому стало несила сидіти внизу; він рвучко став на ноги і подерся нагору драбиною віддавати сніданок морю. Нудота накотила сильно та зненацька; він і не спинився подивитися, звідкіля вітер — тому виблював не з того боку корабля і заляпав себе. Та навіть так відчув полегшення… хоч і ненадовго.

Корабель звався «Кіс»; то була найбільша з галер Варти. «Буревісник» і «Пазур» мали швидшу ходу, казав Котер Пайк маестрові Аемону ще у Східній Варті — але то були бойові кораблі, стрункі та спритні хижі птахи, де веслярі сиділи на відкритих чардаках. «Кіс» був кращим вибором для суворих вод вузького моря на схід від Скагосу.

— Там штормить, — попереджав їх Пайк. — Зимові шторми гірші, але осінні налітають частіше.

Перші десять днів плавання минули досить спокійно: «Кіс» повз собі Тюленячою затокою, не втрачаючи землю з очей. Коли дмухав вітер, то бувало зимно, та загалом солоні пахощі моря в повітрі додавали снаги. Сем майже нічого не їв, а коли таки спромогався щось у себе запхати, то ненадовго. Але навіть попри те почувався непогано, намагався додати Йолі мужності, підбадьорити, хай і марно. Йоля не хотіла виходити на чардак, хай як її вмовляли, і радо б весь час ховалася у темряві, притискаючи до себе сина. Та й немовляті корабель припав до смаку не більше, ніж матері — коли воно не ревло чи не скиглило, то вибльовувало висмоктане грудне молоко. Кишки в нього послабли і працювали без упину, плямуючи хутра, в які його загорнула Йоля для тепла, і наповнюючи повітря бурим смородом. І хай скільки лойових свічок палив Сем — сморід лайна нікуди не дівався.

Перебувати на свіжому повітрі було приємніше — а надто коли співав Дареон. Співець був знаний серед веслярів «Косу» і охоче грав їм за роботою. Дареон знав усі їхні улюблені пісні: сумні на кшталт «Чорний Робін у петлі повис того дня», «Русалчин лемент», «Осінь мого дня», запальні «Залізні списи» та «Сім мечів для сімох синів», зухвало-сороміцькі «Вечеря мосьпані», «Її маленька квіточка» та «Мегіт мала ставну вроду, відмовлять не вміла зроду». Коли ж співався «Ведмідь і красна дівка», то кожен весляр завзято підхоплював, і тоді «Кіс» аж летів понад водою. Дареон не надто вправно тримав у руках меча — Сем пам’ятав їхні навчальні дні під проводом Алісера Терена — але голос мав пречудовий. «Гримить, як грім, а смакує, як мед» — казав колись про нього маестер Аемон. Співець умів грати і на цимбали, і на скрипку, ба навіть вигадував власних пісень… хоча Сем не був про них високої думки. Та все ж сидіти і слухати Дареона було добре — хай навіть на твердій скрині з гострими скабками. Сем подумки подякував долі за те, що має пухкі сідниці. «Ми, гладуни, наче усюди тягаємо з собою власні подушки» — пожартував він сам до себе.