Відтоді Ар’я та дівчинка-жебрачка сиділи разом багато годин поспіль, торкаючись речей, показуючи на них і намагаючись навчити одна одну кількох слів своєї рідної мови. Спочатку то були прості слова: кухоль, свічка, черевики; потім складніші; потім речення. Колись Сиріо Форель примушував Ар’ю стояти на одній нозі, доки не затремтить. Потім посилав ловити котів. Вона танцювала водотанець на гілках дерев з мечем-палицею в руці. Усе те було робити важко… але навчатися мов виявилося важче.

«Навіть шити було цікавіше, ніж учити мови» — сказала собі Ар’я після вечора, коли забула половину слів, які вже начебто знала, а решту вимовила так поганюче, що дівчинка-жебрачка з неї насміялася. «Мої речення такі ж криві, як колись стібки.» Якби дівчинка не була така мала і заморена, Ар’я б їй усю мармизу роз’юшила. Та натомість лише пожувала губу. «Я надто тупа для навчання і надто тупа, щоб здатися.»

Посполита мова давалася жебрачці краще. Одного дня за вечерею вона обернулася до Ар’ї та спитала:

— Хто ти?

— Ніхто, — відповіла Ар’я браавоською.

— Брешеш! — мовила жебрачка. — Мусиш брехати добріше.

Ар’я зареготала.

— Добріше?! Кажи «краще», дурепо!

— Краще-дурепо. Я тобі покажу.

Наступного дня вони почали гру в брехню: по черзі ставили одна одній запитання, іноді відповідаючи правдиво, а іноді брешучи. Той, хто питав, мусив здогадатися, де правда, а де брехня. Жебрачка завжди розрізняла правильно, наче знала заздалегідь. Ар’я мусила вгадувати — і майже завжди помилялася.

— Скільки маєш ти років? — запитала якось жебрачка посполитою.

— Десять, — відповіла Ар’я, піднявши десять пальців.

Вона думала, що їй досі десять, хоча напевне сказати не могла. Браавосці рахували дні інакше, ніж на Вестеросі. Хтозна — чи не проминули непоміченими її одинадцяті іменини?

Але жебрачка лише кивнула. Ар’я відповіла тим самим і найкращою своєю браавоською спитала:

— Кілько роки маєш ти?

Жебрачка показала десять пальців. Потім іще десять, і знову десять. Нарешті, ще шість. Обличчя її лишалося гладким, як тиха вода. «Хіба може їй бути тридцять шість?! — подумала Ар’я. — Вона ж маленька дівчинка!»

— Брешеш! — мовила Ар’я.

Але жебрачка заперечливо захитала головою і знову показала на пальцях: десять, десять, десять і шість. Потім проказала «тридцять шість» словами і примусила Ар’ю повторити.

Наступного дня Ар’я розповіла лагідному чоловікові те, що дізналася від жебрачки.

— Вона не бреше, — відповів жрець після тихенького смішку. — Та, яку ти вважаєш злиденною дівчинкою — доросла жінка, що всеньке життя прослужила Багатоликому. Вона віддала Йому все, що мала, все, чим була, усі життя, які проживала.

Ар’я вкусила губу.

— І я буду така, як вона?

— Ні, — відповів старий, — якщо сама не схочеш. Такою, як вона є, її зробили отрути.

«Отрути.» Тепер Ар’я зрозуміла. Щовечора після молитви жебрачка випорожнювала кам’яний глек у води чорної водойми.

Дівчинка-жебрачка та лагідний чоловік не були єдиними слугами Багатоликого Бога. Час від часу Дім Чорного та Білого відвідували інші. Був там гладун з лютими чорними очима, гачкуватим носом та широким ротом, повним жовтих зубів. Людина з суворим обличчям ніколи не всміхалася, очі її були світлі, вуста — повні й темні. Вродливий чоловік мав бороду іншого кольору щоразу, як вона його бачила, і щоразу інший ніс — але вроди ніколи не втрачав. Ці троє приходили найчастіше, але були й інші: косоокий, панич, виснажений голодом жебрак. Якось одного разу гладун та косоокий з’явилися разом. Умма надіслала Ар’ю наливати їм вино.

— Коли не наливатимеш, то мусиш стояти так, наче тебе вирізьбили з каменю, — сказав їй лагідний чоловік. — Зможеш?

— Зможу.

«Перш ніж учитися рухатися, треба навчитися нерухомості» — вчив її Сиріо Форель дуже давно у Король-Березі. І вона навчилася — служила-бо чашницею Рузові Болтону в Гаренголі, а Болтон зняв би з тебе шкуру, якби вино пролилося.

— Гаразд, — кивнув лагідний чоловік. — Найліпше було б тобі заразом осліпнути й оглухнути. Якщо ти почуєш якісь речі, хай вони влетять тобі в одне вухо і вилетять в інше. Але краще не чуй їх зовсім.

Ар’я таки чимало почула тієї ночі, але більшість сказаного — мовою Браавосу, з якої розуміла хіба одне слово з десятку. «Застигла, мов камінь» — сказала вона собі. Найтяжче за все інше виявилося перемогти позіхання. Задовго до світанку її думки вже блукали деінде. Стоячи з глеком у руках, вона бачила сон, де була вовчицею і вільно бігла осяяним місячним світлом нічним лісом з великою зграєю, що завивала за спиною.

— Інші чоловіки — теж жерці? — спитала вона лагідного чоловіка наступного ранку. — То їхні справжні обличчя?

— А як ти гадаєш, дитино?

Вона гадала, що ні.

— А чи Якен Ха-Гар теж служить тут жерцем? Часом не знаєте, коли Якен повернеться до Браавосу?

— Хто? — запитав він, сама невинність у голосі й очах.

— Якен Ха-Гар! Саме він дав мені залізну монету!

— Я не знаю нікого з цим іменем, дитино.

— Я питала його, як він змінює обличчя, а він сказав, що це не складніше, ніж узяти нове ім’я, коли знаєш спосіб.

— Справді?

— Ви мені покажете, як змінювати обличчя?

— Якщо хочеш. — Він узяв її рукою за підборіддя і повернув голову. — Ану надми щоки та висолоп язика.

Ар’я підкорилася.

— Ось тобі. Твоє обличчя змінилося.

— Я не про це казала! Якен робив це чарами.

— Чари мають свою ціну, дитино. Щоб зуміти навести на лице належну оману, потрібні роки молитов, самопожертви та навчання.

— Роки?! — у розпачі перепитала вона.

— Якби це було легко, це робив би кожен. Але спершу діти ходять, потім бігають. Навіщо вдаватися до чар там, де й блазенське штукарство годиться?

— Я не знаю навіть блазенського штукарства.

— То повправляйся у мармизах. У тебе під шкірою є м’язи. Навчися ними користуватися. Це і є твоє обличчя. Щоки, вуста, вуха. Ти не повинна посміхатися чи супитися зненацька, бо такий, бач, настрій накотив. Посмішка має бути твоєю служницею і приходити лише тоді, коли ти кличеш. Навчися керувати своїм обличчям.

— Покажіть, як це робиться!

— Ану надми щоки. — Вона скорилася. — Підніми догори брови. Ні, вище. — Вона зробила і це. — Добре. Подивися, скільки ти зможеш так триматися. Буде недовго. На ранок спробуй знову. В підвалах ти знайдеш мирійське свічадо. Вправляйся перед ним годину щодня. Очі, ніздрі, щоки, вуха, губи — навчися володіти ними.

Він узяв її підборіддя в долоню.

— То хто ти є?

— Ніхто.

— Брехня. Прикра і жалюгідна брехня, дитино.

Наступного дня вона знайшла мирійське свічадо і щоранку та щовечора сиділа перед ним, поставивши обабіч себе свічки та кривлячи мармизи. «Опануй своє обличчя, — сказала вона собі, — і тоді зможеш брехати.»

Невдовзі лагідний чоловік наказав їй допомагати іншим послушникам опоряджувати трупи. Праця виявилася значно легшою, ніж відшкрябувати сходи для Виса. Інколи труп бував дебелий чи опасистий, і вона мусила борюкатися з його вагою, та найчастіше серед мертвих траплялися старі кістяки у зморшкуватій шкірі. Ар’я роздивлялася їх, поки обмивала, і питала себе, що привело ту чи іншу людину до чорної водойми. Вона пригадала казку, що чула від Старої Мамки: як під час довгої зими люди, що зажилися на світі понад відміряні роки, оголошували, що йдуть полювати. «І дочки їхні плакали, і сини їхні відвертали очі до вогню, — чула вона слова Старої Мамки, — та ніхто їх не зупиняв і не питав, яку дичину вони шукатимуть у глибоких снігах під виття крижаних віхол.» Ар’ї стало цікаво, що кажуть старі браавосці своїм синам та донькам, перш ніж вирушити до Дому Чорного та Білого.

Місяць обернувся на небі, тоді обернувся знову, але Ар’я його не бачила. Вона служила, обмивала мертвих, викривлялася перед свічадом, вивчала браавоську мову і намагалася не забути, що вона тепер ніхто.

Одного дня лагідний чоловік послав по неї.

— Твоя вимова украй жахлива, — сказав він, — але ти вже знаєш удосталь слів, щоб так-сяк розказати про свої потреби. Час тобі залишити нас ненадовго. Єдиний спосіб засвоїти нашу мову — розмовляти нею щодня від світанку до заходу сонця. Тому ти маєш піти.