Серсея роздивилася його невдоволеними очима.
— Пан Кайбурн доповідає нам, що князь Гиліс нарешті відкашляв своє.
— Саме так, ваша милосте. Я зробив, що міг, аби полегшити його смерть.
— Справді? — Королева обернулася до пані Добромир. — Але ж я казала, що Росбі потрібен мені живим, хіба ні?
— Ваша милість так і казали.
— Пане Озмунде, а що ви пригадуєте про нашу розмову?
— Ваша милість наказали великому маестрові Пицелю врятувати хворого. Ми всі чули.
Пицель розтулив і знову стулив рота.
— Ваша милість мають знати: я зробив усе можливе для бідолашного покійника.
— Так само, як для Джофрі? І його батька, мого коханого чоловіка? Роберт був наймогутнішим, найдужішим воїном усього Семицарства, а ви не врятували його від жалюгідного поросяти. Ой, і не забути Джона Арина! Поза сумнівом, ви б занапастили і життя Неда Старка, якби я дозволила вам порати його трохи довше. Скажіть мені, маестре: невже вас у Цитаделі вчили лише ламати руки і вигадувати відмовки?
Почувши лють у голосі королеви, старий аж зіщулився.
— Ніхто б не зробив для хворого більше, ваша милосте! Я… завжди вірно і віддано служив…
— Коли ви порадили королю Аерису відчинити браму при наближенні війська мого батька — це ви так розуміли вірну службу?
— Тоді я… я помилився, я хибно вважав…
— То була корисна порада чи ні?
— Ваша милість мають, напевне, знати…
— Напевне я знаю лише те, що коли мого сина отруїли, з вас було стільки ж користі, як з Місячка! Напевне я знаю, що саме тоді, коли корона має відчайдушну потребу в золоті, ми втратили нашого скарбничого!
Старий дурень негайно вхопився за думку.
— Я… я складу список людей, гідних посісти місце князя Гиліса у раді…
— Список! — Серсею навіть розважило його нахабство. — Уявляю, що за список ви мені складете. Сиві старці, зажерливі йолопи і Гарт Гидкий.
Вона стиснула губи.
— Останнім часом ви забагато часу крутитеся коло пані Маргерії.
— Так, так. Я… королева Маргерія дуже побивається за паном Лорасом. Я даю її милості снодійні трунки і… деякі інші теж.
— Нехай так. То скажіть мені, чи не наша мала королева наказала вам убити князя Гиліса?
— Уб… убити? — Очі великого маестра Пицеля вилізли на лоба, схожі на варені яйця. — Ваша милість не можуть… це ж його кашель, богами святими, я ж… її милість ніколи б… вони не бажали зла князеві Гилісу, навіщо королеві Маргерії його…
— …вбивати? Ну хоча б затим, щоб посадити ще одну троянду в Томенову раду. Ви сліпі чи підкуплені? Росбі стояв їй на заваді, і вона вклала його в могилу. Вашими руками.
— Ваша милосте! Присягаюся всіма богами, князь Гиліс помер від свого кашлю! — Вуста великого маестра трусилися. — Моя вірність престолові завжди була непохитна, я беззаперечно відданий державі… домові Ланістер…
«Саме в такому порядку?» Пицелів страх можна було помацати на дотик. «Ну все, дозрів. Час видавити з цієї ягідки трохи соку.»
— Якщо ви такі вірні, як кажете, то чому мені брехали? Не смійте заперечувати! Ви почали витанцьовувати навколо Діви Маргерії ще перед тим, як пан Лорас поїхав на Дракон-Камінь. І годі вигадувати казочки, як ви хотіли розрадити горе нашої невістки. Навіщо ви так часто тягаєтеся до Дівосхрону? Авжеж не заради порожніх теревенів з Маргерією! Може, залицяєтеся до її побитої віспою септи? Чи мацаєте малу панну Булвер? А чи шпигуєте для малої королеви і розповідаєте про мої наміри, щоб допомогти у її лукавих задумах?
— Я… я лише корюся… маестер присягається служити…
— Великий маестер присягається служити престолові й державі.
— Ваша милосте, але ж вона… вона — королева…
— Я — королева!
— Даруйте, але… вона дружина короля, і…
— Я знаю, хто вона. І хочу знати, навіщо їй ви. Моя невістка хворіє?
— Хворіє? — Старий смикнув за те, що вважав бородою — кущавини рідкого білого волосся, що витикалися з вислої рожевої шкіри попід щелепою. — Н-ні, не хворіє… власне, не зовсім… ваша милосте, мої клятви забороняють мені…
— Ваші клятви погано зігріють вас у кам’яному мішку, — попередила Серсея. — Я почую від вас правду, або ви вдягнете кайдани.
Пицель упав на коліна.
— Благаю вас… я був відданий вашому батькові, а вам допоміг у справі з князем Арином. Я не переживу підземелля, якщо мене знову…
— Навіщо вас викликала Маргерія?
— Вона хотіла… просила… вона…
— Кажіть!
Старий перелякано зіщулився.
— Місячного узвару, — прошепотів він. — Місячного узвару для…
— Я знаю, навіщо потрібен місячний узвар. — «Ось воно!» — Гаразд. Підведіться зі своїх немічних колін і спробуйте згадати, як це — бути чоловіком.
Пицель спробував підвестися, та силувався так довго, що королева мусила наказати Озмундові Кіптюгу поставити його на ноги.
— Що ж до князя Гиліса… не маю сумніву, наш Батько Небесний судитиме його правим судом. Він не залишив дітей?
— Пагонів свого лона — ні, але є вихованець…
— …чужої йому крові. — Цю перешкоду Серсея відкинула одним помахом руки. — Гиліс знав про нашу нагальну потребу в золоті. Без сумніву, він казав вам, що хоче залишити усі землі та статки королю Томену.
Золото Росбі непогано поповнить скарбницю, а замок та землі Росбі можна буде жалувати комусь із вірних людей за віддану службу. «Можливо, князеві Буруну.» Ауран натякав про потребу у власному панському столі від самого початку; його княжий титул досі був порожньою шаною. Серсея знала, що він накидав оком на Дракон-Камінь, але та шапка була не по синкові — зависокий стіл для байстрюка. Росбі краще пасуватиме до його родоводу і становища.
— Князь Гиліс любив його милість усім серцем, — відповів Пицель, — але ж… його вихованець…
— …без сумніву, все зрозуміє, щойно ви розповісте йому про передсмертне бажання князя Гиліса. Ідіть і подбайте.
— Слухаю волю вашої милості.
Поспішаючи забратися геть, великий маестер Пицель трохи не заплутався ногами у власній рясі. Пані Добромир зачинила за ним двері.
— Місячний узвар, — мовила вона, обертаючись до королеви. — Як нерозважливо. Навіщо їй таке чинити, піддавати себе такій небезпеці?
— Мала королева має бажання і потреби, які Томен, з огляду на молодість, не здатен ще задовольнити.
Така небезпека завжди існує, коли доросла жінка одружується з дитиною. «А тим паче, коли вдовиця. Хай вона твердить, що Ренлі її не чіпав, та я ніколи не повірю.» Жінки пили місячний узвар лише з однієї причини; невинним дівчатам він був ні до чого.
— Мого сина зганьбили. Маргерія має коханця. А це державна зрада, карою за яку є смерть. — Серсея відчайдушно сподівалася, що бридка шкиринда, мамця Мейса Тирела, схожа на висохлу сливу, доживе до суду. Наполігши на негайному весіллі Томена і Маргерії, пані Олена прирекла свою коштовну трояндочку до катівського меча. — Але Хайме забрав з собою пана Ілина Пейна. Сподіваюся, ми знайдемо нового Королівського Правосуда, щоб вправно стяв їй голову.
— Та я можу! — запропонував Озмунд Кіптюг з широкою усмішкою. — Маргерія має таку гарненьку струнку шийку. Добрий гострий меч ураз її перерубає.
— Справді, — відповіла Таена, — але при Штормоламі стоїть тирелівське військо, а у Дівоставі — ще одне. Там теж є гострі мечі.
«Навколо мене — трояндовий потоп.» Це дратувало королеву. Мейс Тирел, на відміну від його доньки, був їй ще потрібен. «Принаймні, доки не здолаємо Станіса. Тоді мені з них буде ніхто не потрібен.» Але як позбавитися доньки, не втративши батька?
— Зрада зрадою, — мовила вона, — але треба знайти докази. Переконливіші, ніж місячний узвар. Якщо невірність Маргерії буде доведено, то навіть її власний пан батечко муситиме засудити зрадницю, бо й сам поділить її ганьбу.
Кіптюг пожував кінець одного вуса.
— То треба застукати їх на гарячому.
— Як? Кайбурн приставив до неї споглядачів пильнувати вдень і вночі. Її слуги беруть мої гроші, але приносять самі лише порожні плітки. Та й самого коханця ніхто не бачив. Вуха ззовні її дверей чують співи, сміх, теревені. Геть нічого корисного.
