— Маргерія надто хитра, щоб її отак легко було заскочити, — мовила пані Добромир. — Її жіноцтво — то її фортечні мури. Вони сплять з нею, вдягають її, моляться разом, читають разом, шиють та вишивають. Коли вона не виїжджає з соколом чи на прогулянку, то грає у «запрошення до замку» з малою Алісанною Булвер. Якщо поруч є чоловіки, то там неодмінно крутиться її септа або сестри в перших.

— Але ж колись вона їх позбавляється! — наполягала королева. Раптом їй дещо спало на думку. — Якщо тільки її жіноцтво не в змові теж… коли не всі, то принаймні дехто…

— Сестрички? — Навіть у голосі Таени забринів сумнів. — Але усі три молодші від малої королеви, і невинніші.

— Розпуста часто вбирається у білі шати невинності. Це робить гріх лише гидкішим. Їхні імена вкриються ганьбою. — Раптом королева майже відчула смак перемоги. — Таено, ваш вельможний чоловік є моїм юстиціарієм. Ви удвох маєте повечеряти зі мною сьогодні ж надвечір.

Все мало робитися швидко, перш ніж Маргерія забере в свою крихітну капустину втекти до Вирію або попливти на Дракон-Камінь — сидіти при смертному ложі свого пораненого брата.

— Я накажу кухарям засмажити вепра. І звісно, заграти музики, щоб веселіше їлося і травилося.

Таена зрозуміла натяк дуже швидко.

— Музики. Таки-так.

— Ходіть перекажіть вашому вельможному чоловікові та домовтеся зі співцем, — заохотила Серсея. — Ви, пане Озмунде, лишіться. Нам треба чимало обговорити. Мені також знадобиться Кайбурн.

На жаль, на раптове замовлення королеви у кухні не знайшлося дикого вепра, а висилати мисливців бракувало часу. Тому кухарі забили одну зі свиней замкового господарства і спекли окіст, приправлений гвоздиками, медом та сушеними вишнями. Довелося Серсеї вдовольнитися, хай як їй кортіло іншого. Потім вони їли печені яблука з гострим білим сиром. Пані Таена проковтнула усе до шматочка — не те що Ортон Добромир, чиє кругле обличчя мінилося плямами, блідло та пітніло весь час від юшки до сиру. Він пив багато вина і крадькома кидав погляди на співця.

— Так шкода нашого князя Гиліса, — мовила нарешті Серсея. — Все ж смію сказати, ніхто з нас не сумуватиме за його кашлем.

— Авжеж не сумуватиме. Певна річ.

— Нам знадобиться новий скарбничий. Якби не заворушення у Долині, я б відкликала звідти Петира Баеліша, але… Маю на думці спробувати пана Гариса на новій посаді. Авжеж він упорається не гірше за Гиліса. Цей хоч не кашляє.

— Пан Гарис — Правиця Короля, — заперечила Таена.

«Пан Гарис — заручник, і то поганенький. Навіть із цим не впорався.»

— Час Томенові мати сильнішого та рішучішого Правицю.

Князь Ортон підняв очі з-над кухля з вином.

— Рішучого. Аякже. — Він завагався. — Кого ви…

— Вас, ясний пане. Це ж ваша кров. Ваш дід посів місце мого батька як Правиця Аериса.

З Овейна Добромира була така сама заміна Тайвинові Ланістеру, як з віслюка — лицарському огиреві. Щоправда, Овейн був уже старий і нікчемний, коли Аерис підніс його до високої честі — вдачею згідливий та привітний, але геть ні на що не здатний. Його онук був молодший, а ще… «Він має сильну та рішучу дружину.» Шкода, що Таена не могла служити Правицею — вона мала мужності втричі проти свого чоловіка, а ще вдосталь доброго гумору та розважливості. Але жінка, ба більше — народжена у Мирі — на високу посаду не годилася; доводилося терпіти Ортона і сподіватися на краще.

— Не маю сумніву, що ви впораєтеся ліпше за пана Гариса. — «Вміст мого нічного горщика впорається ліпше за пана Гариса.» — То ви згодні послужити престолові?

— Я… певно, що згодний. Ваша милість роблять мені велику честь.

«Більшу, ніж ти заслуговуєш.»

— Ви добре послужили мені юстиціарієм. І продовжите вірну службу… в тяжкі часи, що чекають попереду.

Побачивши, що Добромир зрозумів натяк, королева з посмішкою обернулася до співця.

— І вас теж варто винагородити за солодкі пісні, що ними ви присмачили нашу вечерю. Боги обдарували вас великим хистом.

Співець уклонився.

— Ваша милість дуже добрі.

— Не добра, — мовила Серсея, — лише правдива. Таена каже, вас кличуть Блакитним Бардом.

— Саме так, ваша милосте.

Співець мав на собі чоботи гарно вичиненого блакитного сап’яну, штани тонкої блакитної вовни. Каптан на ньому був світло-блакитного шовку з розрізами лискучого блакитного єдвабу. Він навіть волосся пофарбував блакитним, на кшталт тирошійців — довге і кучеряве, воно спадало на плечі й пахкотіло, наче скупане у трояндовій воді. «З блакитних троянд, без сумніву. Ну хоч зуби він має білі — і на тім дяка.» Зуби співець мав рівні та гарні, жодного кривого чи гнилого.

— Ви маєте інше ім’я?

На щоках співця з’явилася рожева барва.

— Хлопчиною я звався Гаком. Селянам-плугарям таке ім’я пасує, але співцеві…

Очі Блакитний Бард мав того самого кольору, що й Роберт. Вже за це вона його ненавиділа.

— Легко зрозуміти, чому ви є улюбленцем пані Маргерії.

— Її милість теж дуже добрі. Кажуть, я дарую їм велику насолоду.

— О, я цього певна. Можна подивитися вашу лютню?

— Коли ласка вашої милості.

За чемністю почулося легке занепокоєння, але лютню він віддав — королеві у проханні не відмовляють.

Серсея смикнула струну і посміхнулася, почувши її звук.

— Солодко і сумно. Наче у коханні. А скажіть-но мені, Гаку… ви вперше лягли з Маргерією в ліжко перед її весіллям з моїм сином чи вже після?

Якусь мить він нічого не розумів. А коли втямив, то вирячив очі.

— Вашу милість хтось обманює. Присягаюся, я ніколи…

— Брехня!

Серсея щосили загилила лютнею співцеві поперек обличчя. Фарбоване дерево вибухнуло дощем друзок і трісок.

— Князю Ортоне! Покличте мою сторожу і заберіть цю огидну істоту до підземелля!

Обличчя Ортона Добромира спітніло з жаху.

— Та це ж… небачена річ… він зважився спокусити королеву?!

— Боюся, чи не сталося навпаки. Так чи інакше, він є зрадником. Далі хай співає своїх пісень князеві Кайбурну.

Блакитний Бард пополотнів.

— Ні! — Кров капотіла з його губи, розсіченої лютнею. — Я ніколи…

Коли Добромир ухопив його за плече, співець заверещав:

— Мати, змилуйся, ні-і-і!

— Я тобі не мати, — відповіла йому Серсея.

Навіть у чорному підземеллі вони довго чули від нього лише заперечення, молитви та благання змилуватися. Невдовзі кров бігла йому підборіддям з вибитих і зламаних зубів; співець тричі змочив свої сині штани, але й далі брехливо наполягав, що ні в чому не винний.

— Чи можливо, що ми схопили не того співця? — запитала Серсея.

— Все можливо, ваша милосте. Але не бійтеся. Ця людина у всьому зізнається ще до ранку.

Внизу, в підземеллі, Кайбурн носив на собі вовну грубого плетіння і шкіряний фартух коваля. Блакитному Бардові він сказав лагідним, співчутливим голосом:

— Даруй сторожі за їхню грубість. Ніхто не навчив їх чемних звичаїв. Ми лише хочемо дізнатися від тебе правду.

— Я сказав вам усю правду, — схлипнув співець.

Залізні кайдани міцно тримали його на холодній кам’яній стіні.

— А ми певні іншого.

Кайбурн тримав у руці бритву, чиє лезо тьмяно блищало у світлі смолоскипів. Нею він почав зрізати з Блакитного Барда одяг, доки на голому тілі не лишилися самі високі блакитні чоботи. Серсея звеселилася, побачивши рясну брунатну кущавину між його ніг.

— Ну ж бо, розкажи, як ти розважав малу королеву! — наказала вона.

— Я ніколи… я співав, та й усе, співав і грав. Її панянки вам розкажуть. Вони завжди були з нами. Сестри у перших.

— Котру з них ти спізнав тілесно?

— Жодну! Я ж лише співець. Благаю вас!

Кайбурн мовив:

— Ваша милосте… можливо, цей бідолаха лише співав для Маргерії, поки вона бавилася з іншими коханцями?

— Ні! Благаю! Вона ніколи… я співав, лише співав…

Князь Кайбурн пробіг долонею по грудях Блакитного Барда.

— Чи брала вона твої соски до рота під час любощів?

Він узяв один із них великим і вказівним пальцями та добряче крутнув.