— О так, то було зухвало — вийти в море, не бачачи землі, щоб ці острови не взнали про наше наближення, — загарчав він. — Але перетнути світ у пошуках драконів — то справа інша. Там самої лише зухвалості замало.

Не чекаючи відповіді, Віктаріон проштовхався крізь юрбу і попрямував до замку.

Замок князя Клепача був не надто великий, але міцний, з товстими мурами і дубовими воротами, набитими нютами. Ворота прикрашав старовинний герб його дому — дубовий щит з залізними цвяхами проти хвилястого синьо-білого поля. Але над зеленими дахами замкових веж нині майорів кракен дому Грейджой, а браму було виламано і спалено. Мурами ходили залізняки зі списами та сокирами, а з ними кількоро Еуронових заморських почвар.

На подвір’ї Віктаріон натрапив на Горольда Дівера та старого Трима за тихою розмовою з Родріком Харло. Нут Голій, забачивши їх, завзято тюгукнув.

— Гей, Читайло! — вигукнув він. — Чого пика така похмура? Дарма ти нам біду пророчив. Ось наша перемога і наша здобич!

Князь Харло стиснув вуста.

— Оці скелі в морі? Всі чотири разом не складуть одного Харла. Ну нехай ми здобули кілька каменюк, дерев і блискучих брязкалець. А до них — ворожість дому Тирел.

— Це тих, що квіточки-трояндочки? — зареготав Нут. — Що троянда заподіє кракенам з морських глибин? Ми забрали в них щити і розтрощили на шматки. Хто їх тепер захистить?

— Вирій, — відповів Читайло. — Скоро проти нас, Голію, зберуть усю потугу Обширу. І тоді ти, можливо, втямиш, що деякі троянди мають сталеві шпичаки.

Трим кивнув, поклавши руку на руків’я Червоного Дощу.

— Князь Тарлі має обіручник Серцеруб, викуваний з валірійського булату, і завжди іде з передовим полком князя Тирела.

Віктаріон спалахнув гнівом.

— То хай приходить! Я заберу собі його меча, як твій пращур забрав Червоний Дощ. Хай усі приходять, ще й Ланістерів приводять! Лев — лютий звір на суходолі, але у морі немає рівних кракенові.

Капітан ладен був віддати половину зубів за нагоду спробувати сокиру в битві проти Крулеріза чи Лицаря Квітів. Саме таку битву він розумів і любив понад усе. Вбивцю родичів проклято у очах богів та людей, але хто не вшанує славетного переможного воїна?

— Не переймайтеся, великий керманичу, — мовив Читайло, — вони прийдуть. Його милість сам цього хоче, інакше навіщо б наказав пустити Клепачевих круків?

— Ти забагато читаєш і замало б’єшся, — мовив Нут. — У тебе в жилах молоко тече.

Але Читайло пішов геть, прикинувшись, ніби не чув.

Коли Віктаріон увійшов до трапезної палати замку, там саме буяв гучний бенкет. За всіма столами сиділи залізяни: пили, горлали, жартома зачіпали один одного, вихвалялися убитими ворогами, скоєними звитягами, захопленим добром. Багата здобич текла рікою; нею хизувався мало не кожен. Ліворукий Лукас Кидь і Квелон Покір зірвали зі стін гобелени та накинулися ними, наче корзнами. Гермунд Ботлик повісив собі на груди зверху визолоченого ланістерівського панцира здоровезну низку перлів та гранатів. Андрік Несміянець ввалився до палати з жінкою під кожною пахвою; він не посміхався, зате на кожному пальці мав важкого коштовного персня. Замість мисок, вирізаних зі старого черствого хліба, капітани їли з важких тарелей суцільного срібла.

Нут Голій роздивився навколо і потемнів з люті.

— То це, виходить, Вороняче Око лише нас надіслав назустріч лодіям? А його хлопці похапали собі замки, поплюндрували села, побрали добро і жінок?! А нам що лишили?

— Нам лишилася слава і честь.

— Слава — то добре, — відповів Нут, — а золото краще.

Віктаріон здвигнув плечима.

— Вороняче Око обіцяє нам увесь Вестерос. Вертоград, Староград, Вирій… там золота удосталь, і тобі вистачить. Годі базікати. Хочу їсти.

За правом крові Віктаріон міг вимагати собі місця на помості, але йому не кортіло обідати поруч із Еуроном та його посіпаками. Натомість він знайшов собі місце на лаві поруч із Ральфом Перебийногою, капітаном «Князя Квелона».

— Велична перемога, великий керманичу, — мовив Перебийнога. — Перемога, гідна княжого титулу. Незле вам отримати в нагороду власний острів.

«Князь Віктаріон. Чом би й ні?» Хоч не Морекамінний Престол, та бодай щось.

Гото Харло сидів за столом навпроти, зісмоктуючи м’ясо з кістки. Раптом він відкинув її убік і нахилився вперед.

— На Сірощиті правитиме Лицар. Родич мій. Чув таке?

— Ні. — Віктаріон зиркнув через палату на пана Харраса Харло, що сидів і пив вино з золотого кухля. То був високий, довговидий, суворий чоловік. — З якого дива Еурон дарує йому острів?

Гото простяг порожній кухоль, і бліда жінка у сукні синього оксамиту з визолоченим мереживом наповнила його знову.

— Лицар сам-один захопив Хмурокамінь. Прийшов, устромив прапор перед замком і закликав Хмурів до двобою. Вийшов один, потім другий, потім іще. А він усіх убив… ну не всіх, двійко здалися. По сьомій поразці їхніх поборників септон князя Хмура вирішив, що боги сказали своє слово, і здав замок. — Гото засміявся. — Тепер Лицар буде князем на Сірощиті. Хай щастить! Зате я тепер — спадкоємець Читайла.

Він буцнув кухлем вина собі в груди.

— Гото Горбань, князь Харло! Непогано, га?

— Семеро, кажеш.

Віктаріонові стало цікаво, чи встояв би Присмерк проти його сокири. Він ніколи не бився з воїном, озброєним валірійським булатом, хоча духопелив Харраса Харло чимало разів, коли вони були зовсім юні. Замолоду Харло приятелював зі старшим Балоновим сином Родріком — тим, що загинув попід мурами Морестражу.

Бенкет був розкішний: найкращі вина, засмажений бик, що спливав кривавим соком, печені качки, цебра свіжих крабів… Великому керманичеві вкинулося в око, що дівки-челядниці при столі чомусь мали на собі тонку вовну й коштовні оксамити. Спочатку він подумав, що то служниць навіщось вдягли у вбрання пані Клепач та її почту, але потім Гото сказав, що то й були сама пані Клепач та весь її почет. Вороняче Око завважив за дотепний жарт примусити їх подавати і наливати. «Служниць» було вісім: сама вельможна пані, ще нівроку на вроду, хоча трохи розповніла, і семеро молодших жінок та дівчат віком від двадцяти п’яти до десяти років — доньок та невісток.

Сам князь Клепач сидів на звичному місці — у кріслі на помості, вдягнений у панські шати з гербом. Руки та ноги йому прив’язали до крісла, до рота запхали велетенську білу редьку, щоб не казав ані слова… зате все бачив і чув. Вороняче Око обійняв почесне місце одесну його вельможності; на колінах у нього сиділа гарненька повнощока дівчина років сімнадцяти чи вісімнадцяти, розпатлана і босонога, закинувши йому руки на шию.

— Це ще хто? — запитав Віктаріон у найближчих до себе.

— Байстрючка його вельможності! — зареготав Гото. — Перш ніж Еурон узяв замок, її змушували служити родичкам при столі, а їсти з челяддю.

Еурон приклався синіми вустами їй до шиї; дівча захихотіло і щось зашепотіло йому на вухо. Він посміхнувся, знову поцілував її в шию. Білу шкіру дівчини вкривали на шиї та плечах червоні сліди від його рота, схожі на трояндове намисто. Ще один шепіток на вухо… і цього разу Вороняче Око зареготав уголос, а потім брязнув кухлем об стіл, вимагаючи тиші.

— Добрі пані та панянки! — закликав він до своїх шляхетних служниць. — Моя Фалька непокоїться за ваші гарненькі платтячка. Не хоче, бачте, щоб їх заплямувало вино чи сало, замацали брудні пальці. Бо ж я їй пообіцяв, що після бенкету вона обере собі з ваших одежин усе, що забажає. Тому гайда — хутенько роздягайтеся.

Великою палатою пробігла хвиля реготу. Обличчя князя Клепача побуряковіло — Віктаріонові здалося, що зараз йому голова лусне. Жінки змушено підкорилися; наймолодша заплакала була, та мати втішила її й допомогла розв’язати шворки на спині. За кілька хвилин вони продовжили служити при столах, розносячи глеки вина і наповнюючи кухлі — але тепер голі-голісінькі, як мати народила.

«Ганьбить Клепача, як колись ганьбив мене» — подумав капітан і згадав, як схлипувала його дружина, отримуючи від нього тяжкі удари. Він знав, що на Щитових островах люди часто-густо одружувалися з найближчим колом, як і залізняки. Одна з голих дівчат-служниць могла бути дружиною пана Талберта Серрі. Одна річ — убити ворога, інша — принизити його. Віктаріон стиснув кулака. З рани крізь лляне полотно зацебеніла кривава юшка.