— Еуронове блюзнірство накличе на усіх нас лють Потоплого Бога, — напророкував Аерон ще на Старому Вику. — Ми маємо зупинити його, брате. Адже ми — однієї з Балоном крові, хіба ні?

— Він теж, — відповів Віктаріон. — Мені воно не до смаку так само, як тобі. Але Еурон — король. Твоє король-віче його обрало, а ти власноруч поклав йому вінця на голову!

— Так, поклав, — погодився жрець, капотячи водоростями у волоссі, — але радо зірву з його чола і покладу на твоє. Бо лише ти маєш силу боротися!

— Його підніс у королі сам Потоплий Бог, — скривився Віктаріон. — Хай Потоплий Бог його і скидає.

Аерон окинув брата гнівним поглядом — тим, від якого каламутніли криниці й висихали черева в жінок.

— То не була воля божа і божі слова! Всі знають, що Еурон тримає на своїй червоній посудині чаклунів, бридких ворожбитів. То вони наслали на нас якусь химородь, щоб ми не почули чистий голос моря. Капітани-королі сп’яніли від балачок про драконів.

— Сп’яніли і злякалися отого рогу. Ти чув, як він сурмив. Та байдуже — однак Еурон є нашим королем.

— Не моїм! — проголосив жрець. — Потоплий Бог помагає відважним, а не тим, хто скиглить під чардаком, коли насувається шторм! Якщо ти не поворухнешся прибрати Вороняче Око з Морекамінного Престолу, я муситиму взятися до справи самотуж.

— Як саме? Ти не маєш ані кораблів, ані мечів.

— Я маю голос, — відповів жрець, — і мого бога зі мною. Мені належить сила моря — та сила, якій Вороняче Око не в змозі протистояти. Хвилі розбиваються на горі, але накочують знов і знов, і зрештою там, де стояла гора, лежатиме лише купа каміння. А тоді й каміння рознесеться хвилями та змелеться у морі на віки вічні.

— Каміння? — буркнув Віктаріон. — Ти божевільний, якщо гадаєш скинути Вороняче Око балачками про хвилі та каміння.

— Хвилі — то наші залізяни, — відповів Мокрочуб. — Не зацні та вельможні, а орачі нив і риболови моря. Капітани та королі піднесли Еурона до влади, а скинуть його прості та сумирні. Я піду на Великий Вик, на Харло, на Косач, на сам Пайк. У кожному селі та містечку пролунають мої слова. «Не сидіти безбожникові на Морекамінному Престолі!»

Божий слуга струснув кошлатою головою і віддалився у ніч тихими кроками. Коли наступного дня зійшло сонце, Аерона Грейджоя вже не було на Великому Вику, і навіть його потопельники не знали, куди він подівся. Казали, Вороняче Око лише засміявся, коли почув про зникнення брата.

Та хоч жрець і зник, його застороги лишилися у пам’яті. Віктаріон мимохіть пригадав ще й слова Баелора Чорноплива: «Балон був божевільний, Аерон — іще гірший, а Еурон — найбожевільніший з усіх.» Молодий князь спробував утекти додому після король-віча, відмовившись визнати Еурона своїм зверхником. Але Залізний Флот замкнув затоку — Віктаріон Грейджой-бо звик до покори старшим у родині, а Еурон тепер носив плавникову корону. «Нічного літуна» перестріли в морі, князя Чорноплива доправили до короля в кайданах, і Еуронові німі почвари розтяли його на сім частин — на підношення семи богам зелених земель, яким уклонявся неборака.

За винагороду вірній службі новий король подарував Віктаріонові смагляву жінку, взяту з невільницького корабля, що плив до Лису.

— Не хочу я твоїх недоїдків, — презирливо відмовився капітан.

Проте коли Вороняче Око сказав, що заріже невільницю, якщо вона Віктаріонові ні до чого, залізний керманич неохоче скорився долі. Язика смаглявці вийняли, та в іншому вона лишилася неушкодженою, ще й гарною на вроду, зі шкірою, схожою на темне масне дерево. І все ж, коли Віктаріон дивився на неї, то мимоволі згадував першу жінку, подаровану братом, щоб зробити його чоловіком.

Віктаріон хотів був узяти смаглявку ще раз, але не мав сили.

— Принеси ще міх вина, — наказав він, — а тоді забирайся.

Коли жінка повернулася з міхом кислого червоного, капітан пішов з ним нагору — подихати чистим морським повітрям. Половину міха він випив сам, половину вилив у море за душі всіх загиблих.

«Залізна перемога» простояла в гирлі Мандера ще кілька годин. Більша частина Залізного Флоту вирушила на Дубощит, але Віктаріон лишив собі «Журбу», «Князя Дагона», «Залізний вітер» та «Дівине лихо» за позадній сторожовий загін. Вони витягли усіх уцілілих з моря і подивилися, як тоне «Важка рука» під вагою корабля, який сама ж протаранила. Коли вона зникла під водою, Віктаріон уже мав потрібний йому список. Він втратив шість кораблів, а здобув тридцять і вісім.

— Непогано, — мовив він Нутові. — Тепер до весел. Повертаймося до Клепальні.

Веслярі налягли на весла, стерничий наставив ніс на Дубощит, а залізний керманич знову пішов під чардак.

— Я б його вбив, їй-бо, — сказав він смаглявці. — Хай який це гріх — убивати свого короля, а ще гірший — убивати власного брата.

Він спохмурнів.

— Аша мала б віддати мені свій голос.

Як вона сподівалася прихилити до себе капітанів-королів ріпою та шишками? «Хай Балонової крові, та однак дурне дівчисько.» Після король-віча вона втекла з острова. Того вечора, коли на Еуронову голову поклали вінця з плавникового дерева, Аша зі своїми прибічниками здиміла світ за очі. Десь у душі Віктаріон навіть радів, що так сталося. «Якщо в дівчиська лишилося трохи кебети, вона побереться з якимось північним паном і житиме в його замку, ніколи не потикаючись до моря і Еурона Воронячого Ока.»

— Клепальня! Місто князя Клепача, великий керманичу! — заволав жегляр.

Віктаріон підвівся. Вино пригамувало тупий біль у руці. Може, варто було показати долоню маестрові Клепача… якби той лишився живий. Капітан дістався чардаку саме тоді, коли корабель обходив ріг острова. Розташування замку князя Клепача над гаванню нагадало йому Княж-Пристань, хоча тутешнє містечко було вдвічі більше. Два десятки лодій нишпорили у водах затоки, розвіваючи кракеном на щоглах. Ще кількасот лежали на прибережному камінні або стояли припнуті до пришибів уздовж гавані. Коло найбільшого, кам’яного, три великі кочі та з тузінь менших приймали здобич і харчі. Віктаріон наказав, щоб «Залізна перемога» кинула котву.

— І спустіть човна.

Містечко стояло незвично принишкле. Більшість крамниць, майстерень та домівок було пограбовано, про що свідчили розтрощені двері й відламані віконниці. Але спалили дощенту самий лише септ. На вулицях валялися трупи, на кожному вже сиділо по кілька гайворонів. Серед трупів рухалася купка понурих уцілілих мешканців, відганяючи птахів та закидаючи мерців до гарби на поховання. Віктаріон огидливо скривився. Жоден справжній син моря не схотів би гнити під землею. Як він звідти потрапить на вічну учту до підводних палат Потоплого Бога?

Серед кораблів, які вони проминали, знайшлася і «Тиша». Віктаріонів погляд привабила залізна подоба на її носі — діва без рота з простягнутою рукою та розмаяним на вітрі волоссям. Перломутерові очі ніби спостерігали за ним. «Ні, спершу вона мала рота, як і кожна жінка — але потім Вороняче Око його зашив.»

Наближаючись до берега, він помітив вервечку жінок та дітей, зігнаних на чардак одного з великих кочів. У деяких руки були сплутані за спиною, у всіх на шиї накинуто було конопляні зашморги.

— Хто це? — запитав він хлопців, що припинали його човна.

— Вдови й сироти. Їх продадуть у рабство.

— Продадуть?!

На Залізних островах не торгували рабами — там тримали робів. Роб мусив служити, але не був майном. Його діти народжувалися вільними — за умови, що їх віддавали Потоплому Богові. Робів ніколи не купували й не продавали за золото. Воїн платив за роба залізну ціну і не міг здобути його інакше.

— За звичаєм їх слід зробити робами або дружинами з солі, — буркнув Віктаріон.

— Такий наказ короля, — відповіли йому.

— Сильні завжди беруть у слабких, — мовив Нут Голій. — Роби, раби, то байдуже. Їхні чоловіки не зуміли їх захистити — тепер вони у нашій ласці.

«Це не наш старий звичай» — хотів був заперечити Віктаріон, але не мав часу сперечатися. Чутки про перемогу обігнали його, і тепер на березі купчилися люди, бажаючи привітати. Віктаріон дозволив їм галасувати і підлещуватися, аж доки один не заходився хвалити зухвалу відвагу Еурона в морі.