Дареон скривив вуста у зневазі.

— Хай спершу запхає корка їй у дупу. Смердить так, що й до дверей не зайдеш.

Наступного дня почався дощ, море захвилювалося.

— Краще нам піти униз, там сухо, — мовив Сем до Аемона, та старий маестер лише посміхнувся і відповів:

— Мені дощик на обличчі до смаку, Семику. Так, наче сльози течуть. Дозволь мені ще трохи тут посидіти, благаю. Я так давно не плакав слізьми.

Якщо маестер Аемон, старий та кволий, мав намір залишитися на чардаку, то Сем не мав вибору, крім як лишитися при ньому. І сидів коло старого мало не годину, загорнувшись у кобеняка і відчуваючи, як потроху просякає тихим упертим дощем до шкіри та кісток. Але Аемон, здавалося, ледве відчував воду з неба. Раптом він зітхнув і заплющив очі; Сем підсунувся ближче, щоб затулити старого від найгіршого вітру. «Він муситиме попрохати мене звести його вниз, — сказав собі Сем. — Неодмінно попрохає.» Але зрештою не попрохав навіть тоді, коли вже грім гримів десь на сході.

— Треба ховатися унизу! — мовив Сем, тремтячи усім тілом.

Маестер Аемон не відповів, і тільки тоді Сем усвідомив, що старий заснув.

— Маестре! — покликав Сем, лагідно струшуючи його за одне плече. — Маестре Аемоне, прокидайтеся!

Білі сліпі очі Аемона розплющилися.

— Яйку? — запитав маестер, а щоками його спливав дощ. — Яйку, мені наснилося, що я старий та немічний.

Сем не знав, що йому робити. Тоді став на коліна, підхопив старого на руки і поніс донизу. Сем ніколи не вважав себе дужим, а дощ, який всотався у чорні шати маестра Аемона, зробив його вдвічі важчим — і все ж старий здався йому сухим та легеньким, наче мала дитина.

Коли він пропхався до бесіди з Аемоном на руках, то побачив, що Йоля дозволила усім свічкам вигоріти і згаснути. Немовля спало, а дівчина скрутилася у кутку і тихенько схлипувала у складки великого чорного кобеняка, подарованого Семом.

— Допоможи! — поспіхом закликав він. — Треба висушити його і зігріти.

Йоля негайно схопилася з місця; разом вони вийняли старого маестра з вогкого одягу і сховали під купу хутра. Проте шкіра його лишилася вологою та холодною на дотик, наче в морської тварини.

— Лізь до нього! — звелів Йолі Сем. — Обійми його, зігрій своїм тілом. Треба ж якось його зігріти!

І це вона теж виконала, не заперечивши ані словом, хоча й не припиняла схлипувати.

— Де Дареон? — запитав Сем. — Усім буде тепліше, якщо зібратися докупи. Його теж треба до нас.

І посунув нагору шукати співця — аж раптом чардак спершу піднявся під ногами, а тоді упав униз. Йоля заскиглила, Сем втратив рівновагу, гепнувся і добряче забився, а немовля прокинулося і заверещало.

Поки Сем намагався підвестися на ноги, накотила друга хвиля. Корабель хитнувся, Йолю жбурнуло йому в обійми, і дівчина вчепилася у Сема так люто, що йому аж подих урвався.

— Та не лякайся, — вичавив він із себе. — Це ж лише пригода на морі. Одного дня розкажеш про неї синові.

Почувши це, Йоля щосили увіп’ялася нігтями йому в руку, здригнулася, а потім шалено затрусилася у нападі плачу. «Хай що скажу — їй тільки гірше.» Сем міцно пригорнув дівчину і раптом усвідомив, як щільно до нього притиснулися її груди. Незважаючи на переляк, цього було досить, щоб він затвердів унизу. «Вона відчує» — присоромлено подумав він, але якщо і відчула, то сама пригорнулася ще щільніше.

Відтак дні полетіли один за одним, нічим не вирізняючись. Сонце на небі не з’являлося, дні стояли сірі, ночі — чорні, хіба що блискавка час від часу підпалювала небо над скелями Скагосу. Подорожні голодували, та ніхто не хотів ані тріски брати до рота. Капітан вибив дінце з барильця вогневина, щоб зміцнити дух і підбадьорити тіла веслярів. Сем спробував хильнути трохи і зітхнув утішено, коли гарячі звивисті змії поповзли йому горлом та грудьми. Дареонові напій теж припав до смаку, і надалі його нечасто бачили тверезим.

Вітрила підіймали та опускали; одне відірвалося від щогли і полетіло геть, наче великий сірий птах. Коли «Кіс» огинав південне узбережжя Скагосу, їм у очі вкинулася розтрощена на скелях галера. Частину жеглярів теж вимило на берег; віддати їм шану зібралося гайвороння та краби.

— Надто близько, дідько мене забери! — гарчав Старий Просіл. — Раз дмухне як слід, і ми лежатимемо на тому березі поруч з ними!

Незважаючи на втому, веслярі налягли на весла, і корабель потроху вибрався на південь у відкрите море, лишивши за собою від Скагосу лише кілька темних цяток у небі — хтозна, чи верхівок скель, а чи верхівок штормових хмар. Після того вони мали вісім днів та сім ночей спокійного плавання без хвилювань і негараздів.

А потім накотили шторми — ще гірші, ніж раніше.

Чи були то три шторми, а чи один, з перервами на тишу? Сем не дізнався, хоча й намагався зрозуміти все, що відбувалося навколо. Одного разу, коли всі вони купчилися у бесіді, Дареон заволав на нього:

— Чи тобі не байдуже?!

«Байдуже, — хотів відповісти Сем, — та поки я думаю про таке, мені нема коли думати про потоплеників, нудоту і дрижаки маестра Аемона.»

— Байдуже, — спромігся таки вичавити з себе Сем, але решту його слів проковтнув грім, а чардак смикнувся під ногами і зронив його набік.

Йоля схлипувала, немовля верещало, а понад усім чулося ревище Старого Просола — битого морем, гартованого капітана, який зазвичай не казав майже ні слова, та зараз шпетив своїх жеглярів на всю губу.

«Ненавиджу море, — подумав Сем. — Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу море!» Наступний спалах блискавки був такий яскравий, що освітив усю бесіду крізь щілини у чардаку над головою. «Це хороший міцний корабель. Хороший міцний корабель, — повторював він собі. — Він не потоне. Я не боюся.»

Під час одного з затишків між поривами буремного вітру, коли Сем чіплявся побілілими пальцями до облавку, відчайдушно бажаючи блювати, та не маючи вже чим, він почув, як жеглярі бурмочуть, що всі їхні негаразди сталися тому, що на корабель привели жінку, до того ж — дичацьку.

— Злягалася з власним батьком! — чув Сем слова одного з них, а навколо знову здіймався вітер. — Це ж гірше, ніж повія! Гірше за все на світі! Ми всі потонемо, якщо не позбудемося її, а з нею і того вилупка, що вона навела!

Сем не наважився заперечити навіть словом. То були старші чоловіки, суворі, жилаві, з руками та плечима, загартованими роками праці на веслах. Він лише нагострив кинджала і надалі, коли Йоля виходила з бесіди відлити воду, завжди йшов з нею.

Навіть Дареон не мав для дичацької дівчини жодного доброго слова. Одного разу, скорившись настирливим благанням Сема, співець заспівав колискової, щоб приспати немовля, та ще на першому вірші Йоля відчайдушно зарюмсала і нічого не могла вдіяти.

— Семеро дідьків у семи клятих пеклах! — визвірився Дареон. — Ти можеш не квилити, щоб хоч спів дослухати?

— Співай далі! — умовляв його Сем. — Дограй пісню, благаю!

— Та не треба їй пісні! — відказав Дареон. — Її б добрячим дрючком віддухопелити. А мо’, добрячим прутнем. Дай мені спокій, Смертяний.

Співець штовхнув Сема убік і пішов геть із бесіди — шукати розради у кухлі вогневина та галасливому товаристві веслярів.

Сем відчув, що втрачає розум. До смороду він майже звик, але між бурями та Йолиними слізьми не міг заснути вже кілька днів.

— Чи нема дати їй якихось ліків? — запитав він маестра Аемона дуже тихо, коли побачив, що старий не спить. — Якогось трунку чи трав’яного узвару, щоб не лякалася?

— Ти чуєш не переляк, — відповів старий. — Цей лемент — з розпачу, і для нього я ліків не знаю. Хай річка її сліз витікає сама собою, Семе. Ти не в змозі загатити сей бурхливий потік.

Сем не зрозумів почутого.

— Вона їде до безпечного місця. Теплого, спокійного. Навіщо ж лементувати?

— Семе, — лагідно відповів старий, — ти маєш два здорових ока, та не вмієш ними бачити. Не розгледів навіть матір, що побивається за своєю дитиною.

— Немовля нудить у морі, тільки й того. Але ж нас усіх нудить. Ось прийдемо до браавоського порту…