— Пан Озней молодий, нестримний і гарячий, — мовила королева, — та попри все, вірний престолові лицар. Якщо він каже, що сам… ні, я не вірю. Маргерія — цнотлива діва!

— Ні, не діва. Я оглядала її сама на вимогу його пресвятості. Її цнота не лишилася недоторканою. Те саме скажуть септа Аглантіна та септа Мелісента, а з ними і власна септа королеви Маргерії, Ністерика, яку посаджено до покаянної келії за участь у ганьбі королеви. Панну Меггу та панну Елінору також оглянули. Їхню цноту теж було порушено.

Ґедзі вже гули так гучно, що королева ледве чула власні думки. «То що тепер скажете, маленька королево та її сестрички? Навтішалися прогулянками?»

Князь Добромир гупнув кулаком по столі.

— Пані Маргерія склала врочисті клятви щодо своєї цноти перед їхньою милістю королевою та їхнім покійним батечком, Правицею Короля. Багато з нині присутніх можуть це потвердити. Князь Тирел теж свідчив про невинність доньки, і пані Олена, її бабуся, честь котрих знаходиться поза всяким сумнівом. Ви смієте казати, що всі ці високі вельможні особи нам брехали?!

— Можливо, їх теж обманювали, ясний пане, — відповіла септа Моела. — Цього я не смію стверджувати. Можу лише присягнутися у тому, що бачила на власні очі при огляді королеви.

Змальоване подумки видовисько, як стара кисла шкиринда тицяє зморшкуватими пальцями у рожеву піхву Маргерійки, трохи не змусило Серсею зареготати.

— І все ж ми наполягаємо, щоб його пресвятість дозволив нашим власним маестрам оглянути мою невістку і тим з’ясувати, чи є в цих нечуваних наклепах бодай тінь правди. Великий маестре Пицелю, ви супроводите септу Моелу до септу нашого обожнюваного короля Баелора і повернетеся з правдою про цноту пані Маргерії.

Пицелева мармиза набула кольору скислого молока. «У малій раді старий йолоп ніяк не може пельку стулити, — досадуючи, подумала королева, — а тут від нього треба лише кілька слів, і раптом він втрачає мову.» Саме цієї миті старий нарешті спромігся:

— Мені нема потреби оглядати, м-м-м… приховані частини тіла пані Маргерії. — Голос його тремтів і запинався. — Сором казати… але королева Маргерія не є дівою. Вона наказувала мені приготувати місячний узвар, і то неодноразово.

Ревище, яке вибухнуло в палаті, було найсолодшим подарунком, якого могла сподіватися Серсея Ланістер. Навіть королівський ражак, що гупав по підлозі своїм берлом, не в змозі був придушити бурю. Протягом кількох ударів серця Серсея купалася у теплому морі ганьби малої королеви. А коли насолодилася вдосталь, то підвелася з кам’яним лицем і наказала золотокирейникам очистити престольну палату. «Маргерії Тирел кінець» — подумала вона у збудженому захваті. Її білі лицарі шикувалися навколо, готуючись вивести королеву крізь двері позаду Залізного Престолу; Борос Блаунт, Мерин Трант, Озмунд Кіптюг — останні з Королегвардії, які ще лишилися у місті.

Коло дверей стояв Місячок, тримав у руці брязкальце і роздивлявся шарварок великими круглими очима. «Оцей хоч і дурень, зате має глузд не прикидатися розумним. Якби ж Маггі-Жаба теж носила пістряві лахи — може, знала б, чого варті її віщування про день прийдешній.» Серсея молилася, щоб стара дурисвітка вічно верещала у пеклі. Молодша королева, прихід котрої провістила стара, зустріла свій кінець. А якщо одне пророцтво можна відвернути, то і решту теж. «Не буде золотих саванів, не буде валонкара. Нарешті я вільна від твого лиховісного жаб’ячого скреготу.»

Рештки малої ради заспішили услід. Гарис Звихт здавався приголомшеним; він запнувся на порозі й упав би, якби його не підтримав Ауран Бурун. Занепокоєним здавався навіть Ортон Добромир.

— Наше простолюддя ласкаве до малої королеви, — мовив він. — Воно цього так не облишить. Боюся, чи не станеться чогось, ваша милосте.

— Князь Добромир цілком правий, — мовив князь Бурун. — З ласки вашої милості, я б спустив на воду решту наших нових дромонів. Коли місто побачить їх на Чорноводі з прапорами короля Томена на щоглах, то зрозуміє, чия тут править воля. Та й кораблям буде безпечніше, якщо юрба знову замислить якусь веремію.

Решту він дав зрозуміти без слів: опинившись на Чорноводі, дромони зможуть дати відсіч спробам Мейса Тирела привести через річку своє військо — так само, як Тиріон колись зупинив навалу Станіса. На цьому березі Вестеросу Вирій не мав власної морської потуги, а покладався на флот Рожвинів, який саме повертався додому, до Вертограду.

— Розумний захід, — схвалила королева. — Поки ця буря не відшумить, хай ваші кораблі з усіма жеглярами постоять на річці.

Пан Гарис Звихт був такий блідий та спітнілий, от зараз зомліє.

— Коли звістка досягне князя Тирела, його гнів не знатиме меж. Вулицями потече кров…

«Оце ще лицар жовтої курки, — подумала Серсея. — Взяв би собі за герб хробака і не забивав нам памороки. Курка для тебе занадто хоробрий звір. Якщо Мейс Тирел не насмілюється брати приступом Штормолам, то як, на твою думку, він зважиться напасти на дім божий?»

Коли Звихт припинив белькотіти, Серсея мовила:

— У місті не має пролитися кров, і я зроблю все, щоб не пролилася. Я власною особою піду до Баелорового септу поговорити з королевою Маргерією та верховним септоном. Томен любить їх обох, я це знаю напевне, і дуже хоче, щоб я уклала між вірою та престолом мир.

— Мир? — Пан Гарис витер лоба оксамитовим рукавом. — Якщо тільки мир можливий… це такий відважний вчинок…

— Якийсь суд може і знадобитися, — мовила королева, — хоча б на те, щоб спростувати наклепи та брехню і показати світові невинність нашої любої Маргерії. В котрій ми, певно ж, не сумніваємося.

— Авжеж так, — відповів Добромир, — але цей верховний септон може схотіти судити королеву самотуж, як колись Віра судила людей за старих часів.

«Сподіваюся, що схоче» — подумала Серсея. Такий суд не стане шукати прихильності зрадницьких королев, що розсувають ноги перед співцями і поганять святі звичаї та відправи Діви, аби лише приховати свій сором.

— Певно, ми всі погодимося, що найголовніше зараз — з’ясувати правду, — мовила королева. — Тепер, шановне панство, прошу вибачити. Мені треба до короля. Не можна кидати його милість на самоті у такі часи.

Коли вона ввійшла до сина, Томен саме ловив на вудку своїх кошенят. Доркас зробила йому мишу з клаптиків хутра і прив’язала її довгою шворкою до кінця старої рибальської вудки. Кошенята ганялися за мишею, не знаючи втоми, а хлопчик ніщо так не любив, як смикати здобич угору і дивитися, як малі звірята підстрибують слідом. Юний король здався здивованим, коли Серсея пригорнула його в обійми і поцілувала у чоло.

— Що трапилося, матінко? Чому ви плачете?

«Бо ти тепер у безпеці, — хотіла вона сказати йому. — Бо віднині тобі ніщо не загрожує.»

— Помиляєшся, дитино. Леви не плачуть. — Про Маргерію та її сестер буде час розповісти пізніше. — Є кілька паперів, які ти маєш підписати.

Заради спокою короля Серсея не вписала у накази про затримання імена злочинців. Томен підписав порожні грамоти і весело втиснув печатку в теплий віск, як робив завжди. А потім королева відіслала його гуляти з Джоселин Звихт.

Пан Озфрид Кіптюг прибув, коли чорнило вже почало висихати. Серсея вписала імена власноруч: пан Таллад Високий, Джалабар Ксого, Гаміш Арфіст, Гуго Стрімчак, Марк Мулендор, Баярд Навхрест, Ламберт Червонокрут, Горас Рожвин, Гобер Рожвин і один хам, що вродився Гаком, але кликав себе Блакитним Бардом.

— Овва! Скільки ж їх тут.

Пан Озфрид посовав пергамени, сторожко споглядаючи слова, щоб не втекли столом, наче таргани. Жоден із Кіптюгів не розбирав по-писаному.

— Десятеро. Ви маєте шість тисяч золотокирейників. Достатньо, щоб схопити десятьох, треба гадати. Дехто розумний міг уже втекти, якщо вчасно нашорошив вуха. Коли так — то й нехай. Їхня відсутність зробить їх ще винуватішими в очах престолу. Пан Таллад трохи тупуватий і може спробувати опиратися. Дивіться мені, щоб він дожив до сповіді. Іншим шкоди не чинити. Кількоро можуть виявитися невинними.