— То ви кажете, що ви — чудовиська?

— Я кажу, що ми люди. Не лише ви маєте глибокі рани, панно Брієнно. Дехто з моїх братів були хороші, чесні люди, коли все почалося. Інші, скажімо так… не славилися чеснотами. Втім, як то кажуть, не важить, як людина починає справу — важить, як вона її закінчує. Це стосується однаково і чоловіків, і жінок. — Жрець підвівся на ноги. — На жаль, наша розмова добігла кінця. Я чую, як повертаються мої браття. Наша пані послала по вас.

Брієнна почула кроки і побачила миготіння смолоскипів у проході.

— Ви казали, вона поїхала до Ярмаркового.

— Так і було. Але повернулася, поки ми спали. Бо сама ніколи не спить.

«Я не боятимуся» — сказала вона собі, але трохи запізно. І пообіцяла натомість: «Не дам їм побачити мій переляк».

З’явилося четверо чоловіків — суворих, змарнілих обличчями, вбраних у кольчуги, луску та виварену шкіру. Одного з них — одноокого з власного сну — вона упізнала.

Найбільший здоровань з чотирьох мав на собі заплямованого, побитого злигоднями жовтого сіряка.

— Смачно попоїла? — запитав він. — Гаразд. Остання трапеза має бути смачною.

Він мав брунатне волосся, бороду, могутні руки та рамена, зламаного та криво зрощеного носа. «Я його знаю» — подумала Брієнна і ствердно мовила:

— То ти Хорт.

Вояк вишкірився; зуби він мав відразливі — криві, помережані гнилими плямами.

— Тепера, мабуть, так. Бо ж попереднього ласкава панна зізволили вколошкати з власних вельможних ручок.

Він повернув голову і сплюнув. Брієнна пригадала, як мерехтіли блискавки, як ковзала земля під ногами.

— Я вбила Роржа. Він узяв шолома з могили Клегана, а ти вкрав його вже з трупа.

— Не чув, щоб він заперечував.

Торос обурено засичав.

— Невже правда?! Шолом мерця? Ми вже впали так низько?

Здоровань подивився на нього, насупившись.

— Чого тобі? Добре залізо.

— Немає нічого доброго ані в тому шоломі, ані в його колишніх господарях, — мовив жрець. — Сандора Клегана ще за життя роздирали пекельні муки, а Рорж був звір у людській подобі.

— Я не вони.

— То навіщо тицяєш світові ту саму личину? Свавільну, вишкірену, спотворену… невже ти мрієш таким стати, Лиме?

— Коли цю личину бачать вороги, то лякаються.

— Я теж лякаюся, коли її бачу.

— То заплющ очі! — відповів мугиряка у жовтому сіряку і сердито відмахнувся. — Ведіть хвойду.

Брієнна не опиралася; їх було четверо, вона — слабка та поранена, зовсім гола під вовняною сорочкою. Їй довелося схилити голову, щоб не вдаритися об стелю звивистого проходу. Шлях попереду круто піднімався і двічі повертав, перш ніж привести до більшої печери, повної розбійників.

Тут посередині підлоги була викопана яма для вогню, і повітря аж синіло від диму. Люди купчилися біля полум’я, відігріваючись після холоду печер. Дехто стояв уздовж стін або сидів, схрестивши ноги, на солом’яниках. Були тут і жінки, і навіть кілька дітей, що ховалися за материними спідницями. Брієнна упізнала одне обличчя — Довготелесої Джейни Гедль.

Упоперек печери, у скельній заглибині, стояв стіл на кобильницях, а за ним сиділа жінка вся в сірому, вкрита кобеняком з каптуром. У руках вона тримала корону — спижевий вінець, оточений колом залізних мечів — роздивлялася її, пестила пальцями маленькі клинки, наче пробуючи їхню гостроту. Очі жінки блимали глибоко під каптуром.

Сірий був кольором сестер-мовчальниць, служниць Морока. Брієнні спиною побігли дрижаки. «Серце-Камінь.»

— Мосьпані, — сказав здоровань. — Ми її привели.

— Еге ж, — додав одноокий. — Крулерізову хвойду.

Брієнна болісно зіщулилася.

— Навіщо ви мене так кличете?

— Якби мені давали срібного оленя щоразу, як ти казала його ім’я, зараз я був би багатший за твоїх приятелів Ланістерів.

— Але ж то… ви не розумієте…

— Отакої! — зареготав здоровань. — А я чогось гадаю, ми розуміємо більше, ніж вам бажалося б. Від вас, панно, левом аж смердить.

— Ні, це не так!

Наперед вийшов інший розбійник — молодший чолов’яга у засмальцьованому кептарі з овечої шкури. В руці він тримав Вірноприсяжця.

— А оце каже, що так.

Голос його був приморожений вимовою Півночі. Чоловік витяг меча з піхв і поклав перед пані Серце-Камінь. Червоно-чорні рясиці забігали лезом у світлі з паленища посеред печери; але жінка в сірому не зводила очей з маківки — золотої левової голови з рубіновими очима, що сяяли, наче дві червоні зірки.

— Є також оце. — Торос Мирійський витяг з рукава пергамен і поклав його поруч з мечем. — На грамоті печатка короля-хлопчака. В грамоті писано, що її володар їде у королівській справі за дорученням престолу.

Пані Серце-Камінь відклала меча і взяла грамоту.

— Меча мені дали з добрими намірами, — заперечила Брієнна. — Пан Хайме присягнувся Кетлін Старк, що…

— Мабуть, перед тим, як його друзяки перетнули їй горло? — перервав здоровань у жовтому сіряку. — Знаємо ми, чого вартий Крулеріз і всі його присяги.

«Все марно, — зрозуміла Брієнна. — Жодні мої слова їх не пом’якшать.» Але однак відчайдушно кинулася на свій захист.

— Він пообіцяв пані Кетлін повернути її доньок, та коли ми досягли Король-Берега, їх вже не було. Хайме надіслав мене шукати панну Сансу…

— А якби ти її знайшла? — запитав молодий північанин. — Що б тоді зробила?

— Захистила б. Відвезла у безпечне місце.

Здоровань зареготав.

— Куди це? До Серсеї в підземелля?

— Ні.

— Ти бреши, та не забріхуйся. Оцей меч каже, що ти нещира хвойда. Невже ми маємо вірити, що Ланістери роздають золоті мечі з рубінами своїм ворогам? Що Крулеріз доручив тобі сховати дівчину від власної сестри? А папірця з печаткою малого короля навіщо дав? Дупу підтирати? Ще й товариство у дорогу…

Здоровань обернувся, махнув рукою, лави розбійників розступилися, і наперед вивели ще двох бранців.

— Малий, з ласки м’сьпані, був зброєносцем самого Біса, — мовив він до пані Серце-Камінь. — А оцей — лицар зі служби семиклятого Рандила Тарлі, дідько його побий.

Гайла Добича відлупцювали так, що обличчя було годі впізнати. Він запнувся, коли його штовхнули уперед, і трохи не впав, та Подрік підхопив лицаря попід лікоть.

— Пане, — мовив малий похнюплено, побачивши Брієнну. — Тобто пані. Пробачте.

— Тобі нема за що вибачатися, — відповіла Брієнна і обернулася до пані Серце-Камінь. — Хай яку зраду я вчинила на думку ясної пані, Подрік та пан Гайл тут ні до чого.

— Вони леви, — мовив одноокий. — Цього досить. Я кажу: повісити їх. Тарлі повісив два десятки наших. Час уже почепити кількоро його посіпак.

Пан Гайл подарував Брієнні слабеньку посмішку.

— Отакої, панно, — мовив він. — Треба вам було погоджуватися, коли я кликав заміж. А тепер однак помирати, але вам — дівою, а мені — бідарем.

— Пустіть їх на волю! — заблагала Брієнна.

Жінка у сірому нічого не відповіла. Вона знову роздивилася меча, пергамен, корону зі спижу та заліза. Нарешті сягнула рукою кудись собі під щелепу, наче хотіла сама себе вдавити. Але натомість заговорила… моторошним, зламаним, змученим голосом. Лунав він, здавалося, просто з горлянки і нагадував почасти скрегіт, почасти хрипіння, почасти смертну муку останнього подиху. «Мова змученої душі» — подумала Брієнна, а вголос мовила:

— Я не розумію. Що пані кажуть?

— Вони питають ім’я оцього клинка, — відповів молодий північник у овечому кептарі.

— Вірноприсяжець, — відповіла Брієнна.

Жінка у сірому засичала крізь пальці. Очі її нагадували дві червоні жарини, що палали у тіні. Вона вимовила ще кілька слів.

— Ні, кажуть пані. Назви його Кривоприсяжцем, кажуть пані. Його зробили для зради і ницого вбивства. Пані кликатимуть його «Нещирим Другом». Так само, як тебе.

— До кого ж я була нещира?

— До них, — відповів північанин. — Невже гадаєш, пані забули, як ти присягалася їм службою?

Тарфійська Діва присягалася службою лише одній жінці на всьому світі.