— Брієнна-Краля, — знущально вимовив він. — Та я бачив льох, вродливіших за тебе.

І кинув троянду їй в обличчя. А коли виходив, грифони на його киреї замерехтіли, розпливлися і перекинулися на левів. «Хайме! — кортіло закричати їй. — Хайме, повернися до мене!» Але язик її лежав на підлозі коло троянди, у калюжі крові.

Брієнна прокинулася, хапаючи ротом повітря і не розуміючи, де вона. Повітря було холодне, задушливе, смерділо вогкою землею, пліснявою та хробаками. Вона лежала на якомусь підкладі під купою овечих шкур; під голову їй поклали камінь, зі стін витикалися корені. Єдине світло давала свічка, що диміла у калюжі лою.

Брієнна відкинула шкури і побачила, що хтось позбавив її обладунку та одягу, натомість вдягнув у брунатну вовняну сорочку — тонку, але випрану. Передпліччя було взяте в лубки і перев’язане лляним полотном. Один бік обличчя здавався вогким і задубілим. Доторкнувшись, вона відчула на щоці, щелепі та вусі якусь вологу припарку. «Гризло…»

Вона зіп’ялася на ноги — слабкі, наче стеблини. У голові шумів вітер.

— Тут хтось є?

У одній з затінених заглибин позаду свічки щось ворухнулося. То був сивий старий, вдягнений у лахміття. Ковдри, що його вкривали, впали на підлогу; сам він сів і протер очі.

— Панно Брієнно? Ви мене злякали. Я бачив сон.

«Бачив би ти мої сни, ото б налякався» — подумала вона.

— Що це за місце? Якесь підземелля?

— Печера. Коли за щурами нишпорять собаки, щурам доводиться пірнати в нори. А собак щодня стає дедалі більше.

Старий був одягнений у розкошлані рештки якоїсь ряси, рожевої з білим. Волосся він мав довге, сиве, сплутане; на щоках — вислу шкіру, на підборідді — жорстку неголену стерню.

— Ви голодні? Вип’єте кухоль молока? Може, з’їсте хліба з медом?

— Я хочу свій одяг. І меч.

Без кольчуги вона почувалася голою. Без Вірноприсяжця…

— Як вийти назовні? Покажіть мені вихід.

Підлогу в печері складала втоптана земля та камені, болісні для босих намозолених ніг. У голові паморочилося; Брієнні здавалося, що вона плаває у повітрі. Тремтливе світло відкидало чудернацькі тіні. «Духи вбитих, — подумала вона, — танцюють навколо і ховаються, щойно я обернуся подивитися.» Усюди в стінах виднілися тріщини, западини, великі дірки, та годі було вгадати, котрі вели назовні, котрі — глибше в печеру, а котрі — зовсім нікуди. Всі виглядали однаково темними, наче глупа ніч.

— Можна помацати вам чоло, панно?

Долоня наглядача її в’язниці була вкрита рубцями та твердими мозолями, але напрочуд ніжна.

— Гарячка минула, — оголосив він з помітною вимовою Вільних Міст. — То й добре. Ще вчора плоть ваша палала вогнем. Джейна боялася, ми вас втратимо.

— Джейна… ота висока дівчина?

— Саме вона. Хоч і не така висока, як ви. Хлопці кличуть її Довготелесою Джейною. Це вона склала вам руку і наклала лубки, незгірше кого з маестрів. Обличчю теж дала ради, як змогла: вимила рани кип’яченим пивом, щоб не загнилися. Та все ж… людський укус — гидка річ. Саме від нього, гадаю, вас ухопила гарячка.

Сірий чоловік торкнувся її перев’язаного обличчя.

— Нам довелося зрізати трохи плоті. Боюся, на вроду ваше обличчя не покращало.

«Та йому і гіршати нема куди.»

— Ви кажете про рубці?

— Та істота, люба панно, відшматувала вам половину щоки.

Брієнна мимоволі зіщулилася. «Кожен лицар має на обличчі сліди минулих битв, — відповів їй пан Гудвін того разу, коли вона вперше попрохала навчити її науки меча. — Невже тобі їх бракує, дитино?» Щоправда, старий майстер-мечник говорив про сліди від меча, бо в якому жахітті міг передбачити підпиляні гостряки у пащеці Гризла?

— Але навіщо складати мені кістки і промивати рани, коли ви однак хочете мене повісити?

— А й справді, навіщо? — Він зиркнув на свічку, наче не міг більше дивитися на її обличчя. — Кажуть, ви хоробро билися при корчмі. Лим не мав залишати перехрестя без нагляду. Йому ж сказали: заховатися поблизу і негайно бігти туди, якщо з димаря закуриться дим… але він почув звістку, що Скаженого Пса Солепанви бачили, коли той тікав на північ уздовж Зеленозуба, і ухопив принаду. Воно зрозуміло, ми ж за тією сволотою довгенько ганялися… і все-таки Лим мав би знати краще. Бо лише за пів-дня допетрав, що блазні сховали сліди у струмку і дали крутька просто за його спиною. А тоді ще чимало часу згаяв, поки оминав валку фреївських лицарів. Отож коли він та хлопці нарешті з’явилися у корчмі… якби не ви, там лишилися б самі трупи. Саме тому Джейна перев’язала вам рани. Хай що ви зробили перед тим, ці рани — почесні, отримані у найшляхетнішому бою.

«Хай що я зробила перед тим?»

— І що ж таке, перепрошую, я зробила? — спитала Брієнна. — І хто ви такий?

— Наприпочатку ми всі були людьми короля, — відповів чолов’яга, — та людям короля незле мати короля, а ми його втратили. Були ми братами один одному, та донині братство розбіглося. Правду кажучи, я вже не знаю, хто ми і куди йдемо. Знаю лише, що шлях наш темний, і вогні більше не показують мені, що лежить наприкінці його.

«Я знаю, де всьому кінець. Бачила трупи на деревах.»

— Вогні, — повторила Брієнна. І раптом зрозуміла. — То ви — мирійський жрець. Червоний чаклун.

Він зиркнув донизу на своє неоковирне вбрання і криво посміхнувся.

— Рожевий ошуканець, радше сказати. Так, мене звати Торосом, і я справді приїхав з Миру… та жерцем був нікчемним, а чаклуном — ще гіршим.

— Ви служите Дондаріонові. Князеві-блискавці.

— Блискавка з’являється, вдаряє і зникає, наче й не було. Так само і з людьми. На жаль, вогонь князя Беріка вже не палає в цьому світі. Замість нього нас тепер очолює похмуріша тінь.

— Хорт?

Жрець стиснув вуста.

— Хорт мертвий. Його поховано.

— Я бачила його в лісі.

— То гарячковий сон, панно.

— Він казав, що повісить мене.

— Навіть сни можуть брехати. Чи давно ви не їли, панно? Напевне, маєте помирати з голоду.

Раптом Брієнна зрозуміла, що так і є. У животі відчувалася порожня безодня.

— Попоїсти… охоче попоїла б, прийміть мою дяку.

— Отже, попоїсти. Та ви сідайте. Ми ще побалакаємо, але спершу — їжа. Чекайте тут.

Торос запалив скіпку від майже розталої свічки і зник у чорному проваллі позаду скельного виступу. Брієнна лишилася у невеличкій печері сама. «Та чи надовго?»

Вона понишпорила печерою, шукаючи зброї. Хай не лицарської, бодай якоїсь: палиці, ковіньки, ножа. Але знайшла самі лише камені. Один непогано ліг у руку… та вона пригадала Шептуни і що сталося, коли Пелех поставив на камінь проти ножа. Почувши кроки жерця, що повертався, Брієнна зронила камінь на підлогу і сіла, де сиділа.

Торос приніс хліба, твердого сиру і миску якоїсь душенини.

— Перепрошую, — мовив він. — Рештки молока скисли, мед з’їли. З харчами нині сутужно. Та оце, гадаю, вас підживить.

Страва була холодна та жирна, хліб — сухий, сир — ще сухіший. Брієнна ніколи не їла нічого смачнішого.

— А чи тут мої супутники? — запитала вона жерця, закидаючи ложкою до рота останні крихти частунку.

— Септона пустили іти вільно. В ньому зла немає. Решта сидить тут і чекає на суд.

— Суд? — спохмурніла Брієнна. — Але Подрік Пейн — ще хлопчик.

— Він каже, що є зброєносцем.

— Самі знаєте: хлопчики хвалькуваті, люблять прибрехати.

— Він зброєносець Біса. Він бився у битвах — сам зізнався. Навіть людей убивав, якщо не бреше.

— Він маленький хлопчик, — повторила Брієнна. — Майте милосердя.

— Панно, — відповів їй Торос, — не маю сумніву: добрість, милосердя, прощення і любов до людей досі стрічаються десь у цьому Семицарстві. Але не шукайте їх тут. Це печера, не храм. Коли люди мусять жити, наче щури в підземній пітьмі, в них скоро закінчується не лише молоко і мед, а й рештки жалю до інших людей.

— Як щодо правосуду? Його в печерах теж не знайти?

— Правосуду, — ледь помітно посміхнувся Торос. — Пригадую. Він мені смакував. Правосуд ми чинили, коли ходили за Беріком. Чи так собі казали. Ми тоді були слугами короля, лицарями, славними звитяжцями… та не лише ніч темна і повна жахіть, панно. Те, що війна зробила з нас — теж. Зазирніть усередину кожному, і побачите там чудовисько.