Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Пане? Пані? — звернувся до неї Подрік, коли сонце вже сідало. — Кораблі! На кораблях є ліжка. Ну такі, підвісні. Або лави.

Люди князя Тарлі юрмилися і в порті — так рясно, наче мухи навколо голів Кровоблазнів. Їхній очільник знав Брієнну на вид і пропустив. Місцеві рибалки саме припинали човни на ніч і закликали купити вилов. Але її цікавили великі кораблі, що долали буремні води вузького моря. У порті якраз стояло з півдесятка, хоча один — галеас «Велетова донька» — саме вибирав линви, готуючись відпливти з вечірньою водою. Брієнна з Подріком рушили обходити решту. Керманич «Красуні з Мартинова» завважив Брієнну за повію і сказав, що його корабель — не дім розпусти. Гаківник з ібенійського китобоя просив продати йому Подріка. На інших кораблях на них чекала краща доля. На «Морському блукальцеві» Брієнна купила Подрікові помаранч. Корабель був кочем зі Старограду, а прийшов через Тирош, Пентос і Сутіндол.

— Далі йдемо до Мартинова, — розказав капітан, — а відти навколо Пальців до Сестринова і Білої Гавані, коли шторми не завадять. «Блукалець» — добра посудина. Щурів менше, ніж усюди. Подаємо свіжі яйця і масло до сніданку. Ясна панна шукають перевозу на північ?

— Ні. — «Поки що ні.» Думка була спокуслива, але…

Дорогою до наступного пришибу Подрік посовав ногою і спитав:

— Пане? Пані? Що як пані таки поїхали додому? Ну тобто та пані, інша. Пане. Пані Санса.

— Її дім спалили.

— Але ж усе-таки. Там її боги. А боги не помирають.

«Боги не помирають, а дівчата — залюбки.»

— Тімеон був гицель і горлоріз, але навряд чи брехав про Хорта. Нам не можна на північ, доки ми не знатимемо, що сталося тут. Будуть інші кораблі.

На східному кінці гавані вони нарешті знайшли притулок на ніч — ушкоджену штормом торговельну галеру на ім’я «Мирійська панна». Побило її добряче: галера втратила щоглу та половину жеглярів. До того ж капітан не мав грошей, щоб усе полагодити, тому зрадів кільком монетам від Брієнни та Подріка і дозволив їм зайняти порожнє помешкання.

Ніч минула неспокійно, Брієнна тричі прокидалася. Вперше її розбудив дощ, удруге — рипіння дощок. Їй примарилося, що то Спритний Дик підповзає її вбити; прокинулася вона з ножем у руці, але нікого не побачила. У пітьмі крихітного помешкання їй знадобилося трохи часу пригадати, що Спритного Дика вже нема серед живих. Нарешті занурившись у сон, вона побачила людей, котрих убила. Вони танцювали навколо, кпинили з неї, щипалися, коли вона намагалася вдарити їх мечем — і таки поцілила, і навіть порубала на криваві клапті, але вони чомусь однак товпилися навкруги… Пелех, Тімеон, Паць, але не лише вони — ще Рандил Тарлі, і Варго Хап, і Рудий Ронет Конінгтон. Ронет тримав у пальцях троянду, але коли простягнув квітку їй, вона відрубала йому п’ясть.

Цього разу Брієнна прокинулася, спливаючи холодним потом, і решту ночі пролежала, згорнувшись під киреєю і слухаючи, як нагорі дощ стукотить по дошках чардаку. Ніч була буремна; час від часу чувся віддалений грім, а у голові проносилися думки про браавоський корабель, що відплив просто на її очах.

Наступного ранку вона знову знайшла «Смердючу гуску», розштовхала її хвойдовиту господарку і заплатила за кілька жирних ковбас, підсмажений хліб, пів-кухля вина, глек окропу та два чистих кухлі. Коли корчмарка ставила воду кип’ятитися, то скосила очі на Брієнну і спитала:

— Це ж ви пішли зі Спритним Диком. Таку здоровачку не сплутаєш. Я пам’ятаю. То що, він вас надурив?

— Ні.

— Примусив… ну, теє?

— Ні.

— Коня вкрав?

— Ні. Його вбили розбійники.

— Розбійники?! — Жінка радше здивувалася, ніж засмутилася. — Чогось гадала, що Дика як не повісять, то на Стіну запроторять. І от тобі раз!

Вони з’їли хліб і половину ковбаси. Подрік Пейн запив їжу водою, трохи присмаченою вином. Брієнна сиділа за кухлем розведеного водою вина і питала себе, навіщо прийшла. З Гайла Добича вірний лицар був такий, як із собачого хвоста сито. Його чесне обличчя було лише блазенською личиною. «Не треба мені його помочі, тим паче захисту. Мені він геть ні до чого, — казала вона собі. — Та може, і сам не прийде. Покликати мене сюди — то він, мабуть, так пожартував.»

Вона вже підводилася іти, коли нагодився пан Гайл.

— Вітаю, панно. Подріку. — Лицар зиркнув на кухлі, миски, недоїдені шматки ковбаси у калюжі сала і додав: — О боги! Сподіваюся, ви тут нічого не їли.

— Що ми їли — то не ваш клопіт, — відрізала Брієнна. — Ви знайшли свого родича? Що він вам сказав?

— Сандора Клегана востаннє бачили у Солепанві, у день погрому. Потім він поїхав на захід уздовж Тризуба.

Брієнна спохмурніла, почувши звістку.

— Тризуб — довга річка.

— Довга. Та я не думаю, що наш песик надто віддалиться від гирла. Схоже, Вестерос втрачає для нього свої чари. Адже у Солепанві Хорт шукав не що інше, як корабля.

Пан Гайл видобув із чобота згорток овечого пергамену, відштовхнув миску з ковбасою і розгорнув сувій. То виявилася мапа.

— Хорт зарізав трьох людей свого брата у старій корчмі на перехресті, отут. Потім очолив напад на Солепанву, отут. — Лицар постукав по Солепанві пальцем. — А дотепер опинився у пастці. Вгору річкою в Близнюках сидять Фреї, на південь за Тризубом стоять Даррі та Гаренгол, на заході б’ються між собою Чорноліси та Бракени. Тут, у Дівоставі, сидить князь Рандил. Високий гостинець на Долину засипало снігом — це навіть якщо проминути верховинні роди. То куди тепер песику податися?

— Якщо він із Дондаріоном…

— Ні. Алин цього певний. Люди Дондаріона теж його шукають. Розповсюдили звістку, що хочуть повісити його за скоєне у Солепанві. Самі вони там не були і участі не брали. Князь Рандил наполягає, що були і брали — сподівається відвернути посполитих від Беріка та його братства. Тарлі ніколи не спіймає князя-блискавку, поки його береже простолюддя. А є ж іще одна зграя — її очолює жінка на прізвисько Серце-Камінь… коханка князя Беріка, коли вірити одній побрехеньці. Казали, наче її повісили Фреї, а Дондаріон поцілував і повернув до життя, і тепер вона не помре ніколи — так само, як він.

Брієнна роздивилася мапу.

— Якщо Клегана востаннє бачили у Солепанві, то шукати його сліду треба саме там.

— У Солепанві нікого не лишилося. Тільки старий лицар, що ховається у своєму замку. Так каже Алин.

— І все ж почати варто саме звідти.

— Є одна людина, — мовив пан Гайл, помовчавши. — Септон. Минав мою браму напередодні вашої з’яви. Кличуть Мерібальдом. Народився на річках, тут виріс і всеньке життя прослужив богам. Назавтра вирушає у свої коломандри річковим краєм. Завжди зазирає до Солепанви. Нам варто піти з ним.

Брієнна різко підвела очі.

— Нам?!

— Я поїду з вами.

— Не поїдете.

— Ну, скажімо… я поїду з септоном Мерібальдом до Солепанви. А ви з Подріком їдьте хоч під сім чортів.

— Князь Рандил знову наказав шпигувати за мною?

— Він наказав до вас не наближатися. Князь Рандил тримається думки, що вам не завадить добряче зґвалтування купою мерзотників.

— То навіщо ви зі мною їдете?

— Бо або з вами, або знову браму сторожити.

— Якщо ваш пан наказав…

— Він мені більше не пан.

Брієнну огорнув подив.

— То ви пішли з його служби?

— Його вельможність повідомив, що не має подальшої потреби у моєму мечі та моєму нахабстві. Хоч так, хоч сяк, а виходить одне — віднині я насолоджуватимуся сповненим пригод життям заплотного лицаря… втім, можу помріяти і про добру нагороду на випадок, якщо ми знайдемо Сансу Старк.

«Золото і земля — ось чого він шукає у цій справі.»

— Я маю намір урятувати дівчину, а не продати її. Я склала обітницю.

— А я не пригадаю, щоб складав.

— Саме тому ви зі мною не їдете.

Вони вирушили наступного ранку, коли сонце тільки сходило. Чудернацький то був загін: пан Гайл на брунатному румаку, Брієнна на високій сірій кобилі, Подрік Пейн на своїй шкапі з провислою спиною, а поруч — септон Мерібальд на своїх двох, підпираючись дорожньою ковінькою, з невеличким віслючком та великим псом. Віслючка було накладено таким тягарем, що Брієнна боялася, чи не зламається йому спина.

113
{"b":"586000","o":1}