Але те сталося дуже давно, і той хлопчик помер багато років тому.

Хайме не міг сказати, коли скінчилися відправи. Може, він заснув навстоячки і не почув. Коли велебні витяглися з септу довгою вервечкою, у Великому Септі знову запанувала тиша. Свічки нагадували стіну палаючих у пітьмі зірок; повітря просмерділося смертю. Хайме поворушив рукою на руків’ї золотого меча. Може, й варто було віддати варту панові Лорасу. «Серсея б шаленіла.» Лицар Квітів був ще зовсім хлопчик — пихатий та марнославний — але мав у собі зернину майбутньої величі. Він напевне скоїть звитяги, варті запису в Білу Книгу.

Коли бдіння скінчиться, на нього чекатиме Біла Книга з розкритими у німому докорі сторінками. «Краще я порубаю ту кляту книжку на шматки, ніж писатиму в ній брехню.» Але якщо не брехати, то що лишається, крім правди?

Перед ним постала жінка.

«Знову дощить» — подумав він, коли побачив, яка вона змокла. Вода стікала її киреєю, збиралася калюжею коло ніг. «Як вона сюди дісталася? Я й кроків не чув.» Вдягнена жінка була як служниця з корчми чи шинку: важка кирея грубого плетива, погано, з плямами, пофарбована у брунатне, розкошлана при подолі. Обличчя ховав каптур, але Хайме бачив танок свічних вогників у зелених озерах очей — і щойно жінка ворухнулася, як він її упізнав.

— Серсея. — Він казав поволі, як людина, що пробуджується від сну, ще не дотямивши, де знаходиться. — Котра зараз година?

— Година вовка. — Сестра зняла мокрого каптура, скривилася. — Напевне, потонулого.

Вона посміхнулася до нього — солодко, так солодко.

— Пам’ятаєш, коли я прийшла до тебе вдягнена отак? До якогось смердючого заїзду, десь у Видровому провулку… я ще вдягла вбрання служниці, щоб пробратися повз батькових стражників…

— Пам’ятаю. То був Вугровий провулок. — «Вона щось хоче.» — Навіщо ти тут цієї години? Чого тобі треба від мене?

Останнє слово загуло септом: «менеменеменеменеменемене», потроху стишуючись на шепіт. На коротку мить Хайме насмілився плекати надію, що сестрі потрібна лише розрада у його обіймах.

— Тихше. — Голос її лунав якось дивно… придушено, майже налякано. — Хайме, дядько Кеван мені відмовив. Не хоче служити Правицею, бо знає… знає про нас. Він сам сказав.

— Відмовився?! — щиро здивувався Хайме. — Але звідки він знав? Нехай він читав Станісового листа, але ж немає жодних…

— Тиріон знав! — нагадала сестра. — Хто скаже, які побрехеньки міг розповісти карлик, і кому саме? Дядько Кеван — то ще не найстрашніше. Верховний септон… Тиріон підніс його на посаду, коли загинув той, жирний. Він теж може знати.

Вона підсунулася ближче.

— Ти мусиш бути Томеновим Правицею! Я не вірю Мейсові Тирелу. Що як він доклав рук до батькової смерті? Може, змовився з Тиріоном. Може, Біс уже їде до Вирію…

— Не їде.

— Стань моїм Правицею! — заблагала вона. — Ми правитимемо Семицарством, наче король і його королева!

— Ти була Робертовою королевою. А моєю стати не схотіла.

— Якби ж я сміла, якби ж могла! Але наш син…

— Томен мені не син — так само, як не був сином і Джофрі. — Голос Хайме лунав важко і похмуро. — Ти всіх дітей зробила Робертовими.

Сестра відсахнулася.

— Ти присягався кохати мене вічно! Хіба це кохання — змушувати благати?

Хайме відчув її переляк навіть крізь гидкий сморід трупа. Він хотів ухопити її в обійми, поцілувати, сховати обличчя у золотих кучерях і пообіцяти захистити від усякого лиха… але не тут, «не перед ликами богів і батька».

— Ні, — відповів він. — Я не можу. І не буду.

— Ти мені потрібен. Мені потрібна моя друга половинка. — Він чув, як по вікнах високо угорі стукотить дощ. — Ти — це я, а я — це ти. Я хочу тебе поруч. Хочу тебе у собі. Прошу тебе, Хайме. Благаю!

Хайме зиркнув на князя Тайвина: чи не підводиться він у гніві зі свого смертного ложа. Та батько лежав холодний і застиглий, потроху зогниваючи на порох.

— Я народився для поля битви, не для палати ради. Та хтозна — може, вже й туди не годжуся.

Серсея витерла сльози грубим брунатним рукавом.

— Гаразд. Хочеш битви — буде тобі битва. — Вона сердито накинула каптура. — Яка ж я дурепа, що прийшла. Дурепа, що колись тебе кохала.

Її кроки гучно залунали в тиші, лишили мокрі плями на мармуровій підлозі.

Ранок застукав Хайме майже зненацька. Скло на бані почало світлішати, і раптом зі стін, підлоги та стовпів засяяли веселки, забарвлюючи труп князя Тайвина у безліч кольорів. Правиця Короля гнив у всіх на очах. Обличчя його стало зеленкувате, очі глибоко запали у дві чорні ями. У щоках відкрилися провалля, крізь зчленування пишного кармазиново-золотого обладунку витікала бридка біла рідина, що збиралася калюжею під тілом.

Септони побачили це першими, коли повернулися з вранішньої відправи. Вони співали псалми і читали молитви, одночасно кривлячи мармизи, а одному з Превелебних так погіршало, що його довелося вивести з септу. Скоро по тому з’явилася зграйка послушників з кадилами і наповнила повітря густим димом, трохи не сховавши за ним поховальний поміст. Запашна хмара поглинула веселки, але не змогла сховати сморід — солодкий сморід гниття і розкладу, що перехоплював Хайме подих, наче цурка в роті.

Коли відчинили двері, серед перших увійшли, як личило їхньому станові, Тирели. Маргерія принесла великий оберемок золотих троянд і ретельно розклала їх коло ніг князя Тайвина… але одну лишила собі й тримала біля носа, коли сідала на лаву. «Дівчина не тільки гарненька, а ще й розумненька. Не найгірша королева для Томена. Інші королі мали гірших.» Панни з почту Маргерії наслідували її приклад.

Серсея почекала, поки решта всядеться, і вже тоді ввійшла біч-обіч з Томеном. Поруч крокував пан Озмунд Кіптюг у білому полив’яному панцирі та білому вовняному корзні.

«Вона розсувала ноги під Ланселем, Озмундом Кіптюгом… і хтозна — чи не під Місячком теж…»

Хайме бачив Кіптюга голим у лазні. Бачив чорне волосся на грудях, цупку порость між ніг. Уявляв собі, як його груди притискаються до сестриних, як цупка вовна дряпає ніжну шкіру персів. «Ні, вона б на таке не зважилася. Біс брехав.» Золоте плетиво і чорний дріт переплелися, спітнілі та безладні. Вузькі сідниці Кіптюга стискалися щоразу, як він устромлявся вперед. Хайме чув, як стогне його сестра. «Ні. Брехня.»

Червоноока і бліда, Серсея видерлася сходами, тягнучи за собою Томена, щоб стати на коліна коло батька. Малий сахнувся від трупа, та мати стиснула йому руку, щоб не втік.

— Молися, — засичала вона, і Томен спробував. Але йому було вісім років, а мертвий князь Тайвин міг налякати і кого старшого. Відчайдушно вдихнувши повітря, король почав схлипувати.

— Припини! — наказала Серсея.

Томен повернув голову, зігнувся навпіл і виблював. Корона впала з голови і покотилася мармуровою підлогою. Мати сахнулася від нього з відразою, а король кинувся бігти до дверей — так хутко, як його несли восьмирічні ніжки.

— Пане Озмунде, змініть мене на варті! — різко наказав Хайме, коли Кіптюг обернувся наздоганяти корону.

Регіментар передав лицареві визолоченого меча і закрокував за своїм королем. Упіймав він його лише у Світличній Палаті, перед очима двох десятків наляканих септ.

— Вибачте мені! — рюмсав Томен. — Завтра я поводитимуся краще. Матінка кажуть: король має служити прикладом. А мене знудило від запаху…

«Ні, так не годиться. Забагато жадібних вух та пильних очей.»

— Краще нам з вашою милістю вийти надвір.

Хайме повів хлопчика на свіже повітря — принаймні, таке свіже, яким воно бувало у Король-Березі. Навколо майдану стояло на чатах чотири десятки золотокирейників, охороняючи коней та ноші. Хайме відвів короля убік, якнайдалі від усіх, і посадовив на мармурові сходи.

— Та не злякався я! — наполягав хлопчик. — Мені від запаху стало зле. А вам хіба ні? Як ви таке витримуєте, пане дядечку?

«Я нюхав власну гнилу руку, яку Варго Хап повісив мені на шию за намисто.»

— Людина може витримати майже все, якщо мусить, — відповів Хайме своєму синові. «Я чув пахощі людини, засмаженої королем Аерисом у її власному обладунку.» — Світ, Томене, повен різноманітних жахіть. Ти можеш боротися з ними, сміятися з них, або ж дивитися і не бачити… втекти у себе і сховатися там.