Хайме підняв власного кухля лівицею і зробив ковток. Грудьми розлилося тепло.

— Ти казав, кого з Фреїв хочеш бачити мертвим. Римана, Едвина, Емона…

— І Вальдера Водограя, — додав Давен. — Клятий сучий син. Ненавидить, що сам байстрюк, і від того ненавидить усіх небайстрюків. Щоправда, пан Первин — приязний чолов’яга, його б я пожалів. Жінок теж можна не чіпати. З однією, сказали, я маю одружитися. До речі, твій батечко хоч би мене спитав. Бо ж мій власний батько ще до Волоброду перемовлявся з Пакстером Рожвином, який дає за донькою вельми гарненький посаг…

— За Десмерою? — перепитав Хайме і засміявся. — Полюбляєш ластовиння?

— Коли вже обирати між ластовинням і тхоринням… Половина виводку князя Вальдера має тхорячі писки.

— Лише половина? То будь вдячний. Я бачив Ланселеву молоду в замку Даррі.

— Амцю-при-Брамці? О боги святії. Не можу повірити, що Лансель вибрав саме її. Що в нього з головою?

— Побожність напала, — відповів Хайме. — Та вибирав не він. Мати пані Амереї походить з Даррі. Наш дядько вирішив, що вона допоможе Ланселеві заприязнити до себе селян.

— Як? Перед кожним ноги розсуне? Ти хоч знаєш, за віщо її кличуть Амцею-при-Брамці? Бо вона радо розчахує свою брамцю для кожного лицаря, що трапиться поруч. Ланселеві скоро доведеться замовляти зброяреві рогатий шолом.

— Не доведеться. Наш родич відбуває до Король-Берега. Складе там обітниці служивого мечника при верховному септоні.

Пан Давен здивувався б, напевне, менше, якби Хайме повідомив, що Лансель попрохав узяти його мавпою до гурту мартоплясів.

— Що ти таке кажеш? Либонь, кепкуєш з мене? Мабуть, Амця-при-Брамці ще бридкіша за тхора, коли змусила хлопця аж до такого.

Коли Хайме прощався з пані Амерею, вона стиха схлипувала над руїнами свого шлюбу, дозволяючи Лайлові Кракеголу розраджувати її ласкавими словами. Але не так його непокоїли ті сльози, як кам’яні мармизи її родичів, що стояли навколо у дворі.

— Сподіваюся, хоч ти, брате, не налаштувався складати ніяких обітниць, — мовив Хайме до Давена. — Фреї ревно стежать за дотриманням шлюбних угод. Не хотілося б знову спричинити їхнє обурення.

Пан Давен насмішкувато пирхнув.

— Та не бійся! Я дам обітниці своїй тхориці. І перед септоном, і на ліжку. Пам’ятаю-бо, що сталося з Роббом Старком. Але наслухавшись Едвина, бажав би, щоб наречена була ще не розквітла — бо інакше незчуєшся, як ту квітку зірве Чорний Вальдер. Що він гойдав Амцю-при-Брамці — на те я готовий закластися. І гойдав не раз, не два і не три. Може, відси й побожність Ланселя, і настрій його батька.

— То ти бачив пана Кевана?

— Еге ж. Він до нас заїхав дорогою на захід. Я його попрохав допомогти нам узяти замок, але Кеван і чути не хотів. Скільки тут сидів — лишень мовчав похмуро, про щось думав. Розмовляв чемно, але холодно, аж страх. Я йому присягнувся, що не прохав робити себе Оборонцем Заходу, що така честь личила б йому. Та він відповів, що образи не тримає, хоча з голосу я б не повірив. Три дні в нас пробув, а мені хоч би три слова сказав. Я б радів, якби він лишився — його порада мені б не завадила. Та й наші друзі Фреї не насмілилися б йому дошкуляти так, як мені.

— Розкажи, — попрохав Хайме.

— Та розкажу, але з чого почати? Поки я будував стінолами і гуляй-городи, Риман Фрей вигородив шибеницю. Щодня на світанку виводить до неї Едмура Таллі, вдягає йому на шию зашморг і погрожує повісити, якщо замок не здасться. Чорностругові на його блазенські вихиляси начхати, тому надвечір князя Едмура відти знімають. А до речі, його дружина вагітна, ти не знав?

Хайме не знав.

— Едмур брав її до ліжка після Червоного Весілля?!

— Едмур брав її у ліжку під час Червоного Весілля! Рослін — крихітка-гарнюня, на тхора геть не схожа. І Едмур їй з якогось дива до смаку припав. Первин розказує, вона молиться про дівчинку.

Хайме хвильку поміркував про почуте.

— Бо якщо в Едмура народиться син, князеві Вальдеру стане непотрібний сам Едмур.

— Я теж такої думки. Наш зведений дядечко Ем… князь Емон, хай тобі грець!… хоче, щоб Едмура повісили негайно. Присутність живого князя на Водоплині з дому Таллі бентежить його так само, як майбутнє народження ще одного. Щодня він мені голову виїдає, щоб я примусив пана Римана повісити Таллі — байдуже, як. А за інший рукав тим часом смикає князь Гавен Вестерлін. Чорноструг тримає в замку його дружину і трьох шмаркачів. Вестерлін боїться, що Таллі їх уб’є, якщо Фреї повісять Едмура. Між іншим, одна з того шмаркатого виводку — мала королева Молодого Вовка.

Хайме пригадав, що начебто стрічав Джейну Вестерлін, хоча геть забув, як саме вона виглядає. «А має ж бути красунею — щоб за неї втратити ціле королівство і власну голову.»

— Пан Брінден дітей не вбиває, — запевнив він родича. — Не такий він чорний, як його прізвисько.

Хайме почав потроху розуміти, чому Водоплин досі тримається.

— Ну то розкажи ж мені, брате, про розташування нашої потуги.

— Ми щільно облягли увесь замок. Пан Риман з фреївським військом стоїть на північ від Перекату. На південь від Червонозубу отаборився князь Емон, з ним пан Форлей Престер і решта твого старого війська, а ще річкове панство, що перебігло до нас після Червоного Весілля. Скажу тобі по правді — зиску з них небагато. Сидять похмуро по наметах, дивляться на тебе вовком, а що корисного роблять — дідько їх зна. Мій власний табір стоїть між річками, перед ровом та головною брамою Водоплину. Через Червонозуб, нижче від замку, ми кинули на воду наплавну загорожу. Манфрид Тисовець і Райнард Рівтигер сторожать на ній, щоб ніхто не втік човном. А ще ми дали їм тенета — хай рибу ловлять, щоб було що в казани вкинути.

— Чи можемо ми виморити замок голодом?

Пан Давен заперечливо хитнув головою.

— Чорноструг випхав з Водоплину всі зайві роти, а край тутешній вигріб до зернини. Йому вистачить запасів годувати людей і коней зо два роки.

— А нам харчів не бракує?

— Поки в річці є риба, з голоду не помремо. Та скільки ще зможемо годувати коней — оцього не скажу. Фреї підвозять собі харчі та хураж із Близнюків, але пан Риман божиться, що поділитися йому нема чим, і ми маємо шукати собі самі. То й шукаємо… половина хуражирів, яких я вислав, не повернулася. Хтось утік, а когось ми знайшли на дереві — висіли собі гарненько у конопляних зашморгах.

— Ми позавчора на кількох натрапили, — відповів Хайме.

Повішених на дикій яблуні знайшли розвідники Аддама Марбранда. Пики в них зчорніли, тіла висіли роздягнені, кожному в рота запхали яблучко-кислицю. На жодному не було поранень — вочевидь, вони здалися без бою. Дужий Вепр особливо з того лютував і обіцяв криваву відплату невідомим, які розвісили чесних вояків, наче забитих свиней.

— Може, розбійники, — мовив пан Давен, почувши оповідь Хайме, — а чи й ні. Тут досі загони північан никають. Та й річкове панство… хай вони зігнули коліна, проте серця в них, здається мені, досі ще вовчі.

Хайме скоса зиркнув на двох молодших зброєносців, які совалися коло жарівниць і прикидалися, що не слухають. Левис Дудар і Гарет Пужел були синами річкових князів. До обох він щиро заприязнився і навіть думати не хотів, щоб віддати котрогось панові Ілину.

— Зашморги нагадують про Дондаріона.

— Пхе, наче лише твій князь-блискавка вміє накинути на шию мотузку! Ой, краще не починати про того Беріка. Він тут, він там, він усюди… та коли вишлеш по нього погоню, зникає, наче роса на сонці. Річкові пани йому допомагають, навіть не сумнівайся. Порубіжному приблуді, хто б подумав! Одного дня чуєш, що він мертвий, а наступного вже патякають, що його вбити не можна! — Пан Давен поставив кухля. — Розвідники доповідають про вогні вночі на високих місцях. Вартові вогні, кажуть вони… так, наче навколо нас кільце спостерігачів. І в селах вогні палають. Якийсь новий бог, начебто…

«Та ні, навпаки. Дуже старий.»

— Разом з Дондаріоном мандрує Торос — отой гладкий мирійський жрець, що полюбляв пити з Робертом. — Золота правиця лежала на столі. Хайме торкнувся її й задивився, як золото мерехтить у тьмяному світлі жарин. — Коли буде треба, то дамо ради й Дондаріонові. Але спершу Чорноструг. Він має зрозуміти, що його справа безнадійна. Ти пробував з ним розмовляти?