— Гаразд. Я мушу вдягнутися. Відведіть її до світлиці, хай почекає.

Коли пані Добромир спробувала підвестися і рушити услід, королева заперечила:

— Ні, залиштеся. Хоч комусь із нас треба відпочити. Я скоро повернуся.

Обличчя пані Фалиси було побите і напухле, очі — червоні від сліз. Нижню губу їй розсікли, одяг забруднився і розірвався.

— Боги святії! — прохопилася Серсея, коли впустила Фалису до світлиці й зачинила двері. — Що вам зробили з обличчям?

Фалиса, здавалося, навіть не почула.

— Він його вбив! — заскиглила вона тремтливо. — Мати Небесна, змилуйся, він… він…

Слова потонули у хлюпанні, все тіло Фалиси шалено затрусилося. Серсея налила келих вина і пхнула до рук заплаканої жінки.

— Випийте. Вино вас угамує. Ось так. Іще трохи. Припиніть рюмсати і розкажіть, навіщо приїхали.

Щоб видобути з Фалиси розповідь, королеві знадобилася решта глека. Коли ж нарешті вона дотямила, що до чого, то не знала, сміятися їй чи лютувати.

— Лицарський двобій, — повторила вона. «Невже у Семицарстві нема на кого покластися? Невже тільки в мене на всьому Вестеросі лишилася крихта розуму?» — Ви кажете, що пан Балман викликав Брона на лицарський двобій?!

— Він сказав, що це буде д-дуже п-просто. Спис — л-лицарська зб-броя, а Б-брон — несправжній лицар. Б-балман сказав, що виб-б’є його з сідла і д-доріже на землі.

Брон і справді не був лицарем — тут бабисько не збрехало. Брон був загартований у безлічі битв шибайголова. «Твій недоумкуватий чоловік сам собі проказав смертний вирок.»

— Пречудовий задум. Чи не можна дізнатися, якої саме миті він зійшов на пси?

— Б-брон увігнав списа в груди б-бідолашному Б-балмановому коневі. Б-балман, він… зламав собі ноги, коли падав. І так болісно кричав…

«Еге ж, сердюки якраз із тих, що зглянуться на крики болю» — трохи не прохопилася Серсея.

— Я просила вас влаштувати прикру несподіванку на полюванні. Випадкова стріла, падіння з коня, розлючений вепр… стільки є способів мисливцеві загинути в лісі на ловах. Для жодного з них не потрібен лицарський спис!

Але Фалиса, здавалося, не чула.

— Коли я спробувала побігти до мого Балмана, він… він ударив мене в обличчя. А потім змусив мого пана зізнатися. Балман благав, щоб йому прислали маестра Френкена, але сердюк, він… він…

— Зізнатися? — Серсеї геть не сподобалося вимовлене дурепою слово. — Сподіваюся, ваш відважний пан Балман утримав язика за зубами.

— Брон устромив йому кинджала просто в око! А мені сказав забратися зі Стокварту до заходу сонця, бо інакше мене спіткає та сама доля. Ще сказав, що пустить мене по колу на розвагу замковій варті, якщо та не гидуватиме. Коли я наказала схопити Брона, один із його лицарів мав нахабство відповісти, що мені краще послухатися пана князя на Стокварті. Чуєте, він назвав його князем на Стокварті!

Пані Фалиса щосили вчепилася королеві у руку.

— Хай ваша милість дадуть мені лицарів! Сотню лицарів. І ще арбалетників. Тоді я заберу свій замок назад. Стокварт належить мені! А я не змогла забрати навіть одяг! Брон сказав, що тепер він належить його дружині. Усі мої шовки, оксамити…

«Твоє ганчір’я — це найменший з твоїх негараздів.» Королева висмикнула пальці з вологої долоні нічної гості.

— Я попрохала вас задмухнути свічку і тим посприяти безпеці короля. Натомість ви линули на неї дзбан шал-вогню. Чи згадував ваш недолугий Балман моє ім’я? Скажіть, що воно не пролунало вголос.

Фалиса облизнула губи.

— Він… йому було так боляче, обидві ноги зламано. Брон сказав, що змилується, але… Що тепер станеться з моєю бідолашною матінкою?

«Та здохне, що з нею може статися!»

— А ви як гадаєте?

Пані Танда, цілком вірогідно, вже лежала холодним трупом. Брон не належав до тих людей, які перейматимуться лікуванням старого бабиська з поламаним стегном.

— Допоможіть мені! Куди мені йти? Що робити?

«Одружитися з Місячком, — трохи не відповіла Серсея. — Хоч матимеш чоловіка, розумнішого за попереднього.» Наразі королева не мала іншого клопоту, ніж роздмухувати війну просто на порозі Король-Берега.

— Сестри-мовчальниці завжди вітають у себе нещасних удовиць, — мовила королева. — Життя в них тихе, мирне, сповнене молитов, побожної праці та добрих справ. Вони приносять розраду живим і спокій мертвим.

«І не кажуть ані слова.» Не можна дозволяти цій дурепі тинятися Семицарством, просторікуючи про небезпечні речі.

Але Фалиса була глуха до слів здорового глузду.

— Ми ж усе робили на славу та користь вашої милості. «Пишаємося вірністю», таке наше гасло. Ви казали…

— Я пригадую, що я казала, — вичавила з себе посмішку Серсея. — Лишайтеся в нас, пані, доки ми не знайдемо способу повернути вам замок. Дозвольте налити вам іще вина. Воно допоможе заснути. Ви втомлені, сповнені горя, це кожен побачить. Моя бідолашна дорогенька Фалиса. Отак, пийте.

Поки гостя трудилася над глеком, Серсея пішла до дверей і покликала покоївок. Доркас вона наказала знайти князя Кайбурна і привести негайно. Джоселин Звихт побігла до кухні.

— Принеси хліба та сиру, пирога з м’ясом, кілька яблук. І ще вина. Спрага мучить.

Кайбурн прибув раніше від їжі. Пані Фалиса тим часом вицмулила три келихи і закуняла, хоча ще час від часу прокидалася і схлипувала. Королева відвела Кайбурна убік і розповіла про дурну вихватку пана Балмана.

— Не можна дозволити, щоб Фалиса розпускала містом плітки. Від горя вона геть втратила розум. Вам іще потрібні жінки для вашої… праці?

— О так, ваша милосте. Лялькарки вже геть виснажені.

— То забирайте її та чиніть на свій розсуд. Але після того, як спустите її у кам’яні мішки… чи треба казати більше?

— Ні, ваша милосте. Все зрозуміло.

— То й добре. — Королева повернула на обличчя усмішку. — Моя мила Фалисо, прийшов маестер Кайбурн! Він подарує вам спокій та спочинок.

— Ой, — мляво вимовила Фалиса. — Так добре.

Коли двері за ними зачинилися, Серсея налила собі ще келих вина.

— Мене оточують вороги та недоумки, — мовила вона вголос.

Що вже казати, коли не можна вірити і власним родичам — ба навіть Хайме, який колись був їй другою половинкою. «Він мав стати моїм мечем та щитом, правицею сили моєї. Чому він ніяк не припинить мене дратувати?»

Той Брон, власне, був лише прикрим непорозумінням. Серсея не вірила, що він насправді ховає в себе Тиріона. Надто вже хитрий був її менший братик, щоб дозволити Лолисі отак просто назвати свого жалюгідного виплодка на його честь — знаючи напевне, що на голову нещасної впаде гнів королеви. Про це здогадалася пані Добромир, і певно, що мала рацію. Поглузувати з Серсеї в такий спосіб міг вигадати лише сердюк. Перед очима постала картина, як червоний і зморшкуватий Бронів пасинок смокче набрякле вим’я Лолиси, а горлоріз сидить з келихом вина в руці й лукавою посмішкою на пиці. «Шкірте зуби, пане Броне. Скоро вишкіритеся на кутні. Радійте з вашої недоумкуватої дружини та вкраденого замку. Коли настане час, я приб’ю вас, як муху.» До речі, а чи не послати на прибиття пана Лораса Тирела, якщо Лицар Квітів якимось дивом повернеться з Дракон-Каменя живим? «Ото була б смакота. З ласки божої вони повбивають один одного, як пан Арик та пан Ерик.» А Стокварт… ні, годі вже про Стокварт, гидко навіть згадувати.

Коли королева повернулася до опочивальні, Таена вже встигла заснути. Голова в Серсеї паморочилася; «забагато вина і замало сну» — сказала вона собі. Не щоночі її будили аж двічі, щоб повідомити такі прикрі новини. «Принаймні я вмію прокидатися. Роберт — той був би занадто п’яний, щоб і з ліжка злізти, не те що втямити державні справи. Порати весь цей клопіт довелося б, як завжди, Джонові Арину.» Думка, що вона стала кращим королем, ніж Роберт, була приємною.

Небо за вікном почало світлішати. Серсея сіла на ліжко поруч з пані Добромир, дослухалася до її тихого подиху, подивилася, як здіймаються і опадають груди. «Що їй сниться? Рідне місто Мир? — подумала вона. — Чи коханець з рубцем — небезпечний темнавий чоловік, який не приймає відмов?» Єдине, чого королева була певна — мирійці не снився її законний чоловік, князь Ортон.