На це Подрік так вирячив очі, що Брієнна мусила його заспокоїти: ні, то не лики бога, а всього лише три болотяні мешканки.

Згодом, коли подорож поновилася, Брієнна обернулася до септона і мовила:

— Ці люди живуть менше як за день верхи від Дівоставу. Але війна їх не торкнулася.

— В них нема чого торкати, панно. Всі їхні скарби — скойки, каміння та шкіряні човники. Найліпша зброя — іржаві ножі. Вони народжуються, живуть, кохають, помирають. Вони знають, що в їхній землі господарює князь Мутон, але майже ніхто його ніколи не бачив. А Король-Берег для них і поготів — порожнє слово.

— Все ж вони знають богів, — зауважила Брієнна. — Гадаю, це ваша робота. Скільки часу ви блукаєте річковим краєм?

— Скоро сорок років, — відповів септон. Пес гучно гавкнув. — Коло моїх мандрів од Дівоставу до Дівоставу забирає півроку, а коли й більше. Все ж я не скажу, що добре знаю Тризуб. Я бачу замки панів та княжат лише здалеку, зате буваю у базарних містечках і острогах, селах таких малих, що не мають назви, блукаю вздовж заплотів та поміж пагорбів, перетинаю бурчаки, де спраглий може напитися, ночую в печерах, де можна сховатися. Шляхи, якими ходить простолюддя — то не княжі гостинці, а криві брудні стежки, яких нема на мапах з пергамену. Але вони є у мене в голові. — Він видав тихий смішок. — Як не бути? Кожну їх версту оцими ногами протоптав, і не один раз, а десять.

«Кривими стежками ходять не лише селяни, а й розбійники. І в печерах зручно ховатися тим, кого шукають.» Брієнна відчула холодок підозри і спитала себе, чи добре пан Гайл знає цього септона.

— Чи не самотньо вам живеться, септоне?

— Зі мною завжди Седмиця, — відповів Мерібальд, — а ще я маю вірного помічника і Пса.

— Ваш пес має ім’я? — запитав Подрік Пейн.

— Напевне, має, — відповів Мерібальд, — але він не МІЙ пес. Він не може належати мені.

Пес гавкнув і замахав хвостом. То була велика кошлата істота, трохи не чотири пуди на вагу, але норовом лагідна та дружня.

— Кому ж він належить? — запитав Подрік.

— Собі. Седмиці. Кому ж іще? А щодо імені… він мені його не казав. Тому я зву його просто Пес.

— А… — Подрік, вочевидь, не знав, що думати про пса на ймення Пес. Малий трохи поміркував, потім сказав: — Я колись мав пса, ще малий був. Звав його Зухом.

— А він був?

— Що «був»?

— Зухом?

— Та ні. Тихий був, лагідний. Помер давно.

— Пес береже мене на дорогах, навіть у такі тяжкі часи, що випали нам нині. Ані вовки, ані розбійники не зачіпають мене, коли Пес поруч. — Септон спохмурнів. — Вовки останнім часом стали жахливі. Є місцини, де людина мусить шукати дерево на нічліг, щоб дожити до ранку. За всі роки моїх мандрів я не бачив вовчої зграї більше як у десяток звірів. Але величезна зграя, що нині нишпорить уздовж Тризуба, має кількасот!

— Ви стрічали їх самі? — запитав пан Гайл.

— Слава Седмиці, вкрила од лиха… та чув їх уночі, і не раз. Стільки голосів водночас… аж кров у жилах вистигає. Навіть Пес тремтів, а він задушив з десяток вовків.

Септон скуйовдив собаці голову.

— Дехто каже: то гемони, не звірі. Буцімто зграю веде вовчиця-чудовисько — зловісна сіра тінь, неймовірна зростом. Ще кажуть, що вона сама-одна валить зубрів, що її не стримає жодна пастка, не лякає ані вогонь, ані залізо. Вона вбиває всіх самців, які пробують на неї лізти, і не хоче іншого м’яса, крім людського.

Пан Гайл Добич аж зареготався.

— Ну, септоне, ви свого домоглися! В бідного Подріка очі вже як варені яйця!

— От і ні! — обурено заперечив Подрік. Пес гавкнув.

Тієї ночі вони отаборилися у холодних піщаних кучугурах. Брієнна вислала Подріка берегом знайти плавнику для вогнища, але повернувся він з порожніми руками і в болоті аж до колін.

— Відплив, пане. Пані. Води нема, лише болото на березі.

— Не лізь у те болото, хлопче, — порадив септон Мерібальд. — Воно чужинців не любить. Ступиш не туди — розчахнеться і проковтне тебе.

— Та це ж лише грязюка, — не повірив Подрік.

— Коли наповнить тобі рота і заповзе до носа — тоді вже не грязюка, а смерть. — Він посміхнувся, щоб прогнати моторошний холодок зі своїх слів. — Ну ж бо, витри бруд, синку, і тримай скибку помаранча.

Наступний день минув так само. Поснідали вони солоною тріскою та ще кількома шматочками помаранча, потім рушили, щойно сонце визирнуло з-за виднокраю. Позаду лежало рожеве небо, попереду — лілове. Пес очолював загін — обнюхував кожну купину очерету, потім задирав на неї лапу. Дорогу він, схоже, знав незгірш Мерібальда. Почався приплив; солоне повітря забриніло пронизливим скиглінням морських ластівок.

Наступного полудня вони зупинилися у крихітному сільці — першому стріченому в дорозі. Воно складалося з восьми хат на палях над невеличким струмочком. Чоловіки рибалили у морі з невеличких човників, але жінки та малі хлоп’ята швидко полізли з хат додолу хиткими мотузяними драбинами і скупчилися навколо септона Мерібальда на молитву. Після молитви він відпустив їм гріхи і лишив трохи ріпи, лантух бобів та два зі своїх коштовних помаранчів.

Опинившись знову на шляху, септон мовив:

— Краще нам цієї ночі тримати варту, друзі. Селяни кажуть: у пагорбах при березі, західніше старої вартової вежі, тиняються троє втікачів.

— Лише троє? — всміхнувся пан Гайл. — Та це нашій панні мечниці на один зуб. Озброєний загін вони не зачеплять.

— Хіба що помиратимуть з голоду, — відповів септон. — У цих краях можна добути їжу, але треба мати очі, щоб її бачити. А ці люди тут чужинці — недобитки з якоїсь битви. Якщо ми з ними зіткнемося, пане, прошу залишити їх мені.

— Що ви з ними робитимете?

— Погодую. Припрошу сповідувати гріхи, щоб дарувати прощення. Покличу з нами до острова Упокій.

— Все одно, що запросити врізати нам горлянки уві сні, — пирхнув Гайл Добич. — Князь Рандил краще дає ради втікачам — сокирою і конопляним зашморгом.

— Пане? Пані? — спитав Подрік. — Оці втікачі — це те саме, що розбійники?

— Одного тіста книш, — відповіла Брієнна.

Але септон Мерібальд не погодився.

— Може, тісто і одне, та книші не ті самі, панно. Розбійники бувають різні, як різні бувають птахи. І кулик, і орел мають крила, але вони — не одне. Співці люблять співати про шляхетних воїнів, які мусили піти проти закону, щоб перемогти злого можновладця. Але більшість розбійників — радше скажені Хорти, ніж шляхетні князі-блискавки. То люті й недобрі люди, якими рухає жадоба та ненависть. Вони зневажають богів і дбають лише про себе. Утікачі з війни більше заслуговують на жалість, хоча теж бувають небезпечні. Майже всі вони — хамського роду, простолюдці, що ніколи не віддалялися й на дві версти від рідної хати, доки якийсь пан чи князь не зібрав їх докупи і не погнав на війну. Погано взуті та вбрані, вони крокують під його корогвами, а за зброю часто-густо не мають нічого ліпшого, ніж серп, вила чи довбню, яку самі зробили, прикрутивши ремінцями каменюку до кийка. Брати ідуть поруч з братами, сини — з батьками, приятелі — з приятелями. Вони чують пісні та байки, запалюються серцями, мріють побачити різні дива, здобути багатство та славу. Війна здається їм блискучою пригодою — найліпшою в їхньому житті.

— А тоді вони вперше куштують смак битви. Деяким цього досить, щоб зламатися. Інші витримують кілька років, втрачають лік битвам, у яких стояли. Але навіть людина, що пережила сто битв, може зламатися у сто першій. Брати бачать, як гинуть їхні брати, батьки втрачають синів, приятелі дивляться, як їхні друзі тримають руками тельбухи, випущені ударом сокири.

— Вони бачать, як пана, що їх привів, убивають у бою, і якийсь інший пан кричить, що тепер вони належать йому. Їх ранять, і не встигає одна рана загоїтися, як їм завдають наступної. Харчів завжди бракує, взуття шматується просто на ногах, одяг лахмітиться і гниє… а половина ще й гидить у штани, бо п’є погану воду.

— Якщо їм треба нові чоботи, теплу свитину чи шоломця на голову, хоча б іржавого, то єдиний спосіб їх здобути — зняти з трупа. Скоро вони починають красти в живих — у простолюду тієї землі, де триває війна, хоча ті небораки не надто різняться від них самих. Вояки ріжуть чужих овець, крадуть чужих курей, а відти вже один крок до викрадення чужих доньок. Одного дня вони оглядаються і бачать, що всі їхні друзі та родичі зникли, що вони б’ються у чужій землі поряд з чужинцями та під корогвою, яку ледве упізнають. Вони не знають, де вони, як потрапити додому, а пан, який їх очолює, не знає навіть їхніх імен, але ж горлає, щоб шикувалися, виставляли вперед списи, коси та вила, щоб тримали оборону і не відступали. Коли на них налітають лицарі — безликі боввани у сталевій броні — грім копит їхніх коней наповнює цілий світ…