Світанок зайнявся зарано. Коло стайні стояла напоготові найменша з трьох кінних подорожніх нош-буд — кедрова, з червоними шовковими запонами. Сотник обрав для супроводу двадцять списів з тридцяти, розташованих у Водограйних Садах; решту він залишив охороняти місце і дітей, декотрі з яких були сини та доньки зацного панства і заможних купців.

Хоча великий князь казав про намір відбути з першими променями світла, та Арео Гота знав, що то порожні балачки. Поки маестер допомагав Доранові Мартелу з купіллю та перев’язував йому напухлі суглоби полотном з заспокійливими мастями, сотник вдягнув мідну лускату броню, що належала йому за посадою, і вільну кирею жовто-брунатного піщаного шовку, яка мала захищати мідь від сонця. День обіцяв спеку; сотник давно вже не носив важку опанчу з кінського волосу та шкіряну з повстю сорочку, як у Норвосі, бо в Дорні у такому вбранні легко було спектися на смерть. Залізного шоломця з гребенем гострих шпичаків він собі залишив, але тепер нагортав на нього шалика з жовтогарячого шовку, хитромудро переплітаючи ним шпичаки — інакше-бо від палючого сонця на металі голова б йому гупала ще задовго до прибуття до палацу.

А великий князь усе ще не приготувався їхати. Перед дорогою він вирішив поснідати червоним помаранчем і тарілкою мартинових яєць, покришених з шинкою та вогнеперцями. Тоді йому спало на думку — і ніщо не могло змінити його наміру — попрощатися з кількома дітьми, до яких він мав особливу прихильність: малим Далтом, нащадком пані Чорнощовби, кругловидою дівчинкою-сиріткою, чий батько торгував крамом та прянощами уздовж Зеленокрівці. Розмовляючи з ними, Доран накинув на ноги розкішно прикрашену мирійську ковдру, щоб позбавити малих споглядання своїх напухлих і перев’язаних суглобів.

Рушити вдалося лише пополудні: великий князь їхав ношами, маестер Калеот — віслюком, решта йшла пішки. П’ятеро списників крокували попереду, п’ятеро — позаду. Ще дві п’ятірки оточували ноші з кожного боку. Арео Гота зайняв звичне місце ошую великого князя, поклавши сокиру на плече. Шлях зі Сонцеспису до Водограйних Садів біг уздовж моря; прохолодний свіжий вітерець трохи полегшував їм версти червоно-брунатного кам’янистого та піщаного ґрунту, подекуди порослого куцими кривими деревцями.

Саме там, на півдорозі, їх перестріла друга Піщана Змійка.

Вона зненацька з’явилася нагорі піщаного пагорба верхи на золотому піщаному скакуні з гривою, схожою на тонкий білий шовк. Сидячи на коні, панна Нім аніскільки не втрачала своєї вишуканої спритності та зграбності; вдягнена вона була у мерехтливі бузкові шати та простору мідно-вершкову шовкову кирею, що так маяла за вітром, наче дівчина от зараз злетить у небо. Німерії Піщанець було двадцять і п’ять років, стан вона мала стрункий, наче гілочка верби, пряме чорне волосся носила у довгій косі, переплетеній червоно-золотим дротом. Над темними очима в неї виднівся вдовиний клин — такий самий, як у батька. Маючи високі вилиці, повні губи, молочно-бліду шкіру, вона хизувалася тією красою, якої ніколи не мала старша сестра… але ж Обара уродилася від староградської шльондри, а Німерія — від найшляхетнішої крові Старого Волантису. За нею верхи тяглося з тузінь списників, виблискуючи круглими щитами на сонці. Загін почав спускатися схилом пагорба.

Великий князь відкинув запони у ношах — втішитися вітерцем з моря. Панна Нім негайно стала поруч, сповільнивши крок своєї прегарної золотої кобили до швидкості, з якою повз княжий візок.

— Добридень, дядечку! Оце так зустріч! — невинним голосом проспівала вона — так, наче трапилася на дорозі випадково. — Чи не можна поїхати разом з вами до Сонцеспису?

Сотник стояв на іншому боці ношів від панни Нім, але чув кожне її слово.

— Матиму за радість, — відповів великий князь Доран, хоча у голосі його, як на сотника, надмірної радості не пролунало. — Хвороба та сум — погані супутники у дорозі.

Ці слова Арео зрозумів якнайкраще; вони означали, що кожен камінець на дорозі вганяє цвях у набряклі суглоби князя.

— Здолати хворобу мені не по силі, — відповіла Змійка, — та суму мій батько ніколи не хотів знати. Йому більше до смаку була помста. Чи правда, що Грегор Клеган зізнався у вбивстві Елії та її дітей?

— Він проревів своє зізнання перед усім королівським двором, — підтвердив князь. — Голову його обіцяно нам князем Тайвином.

— Ланістери завжди платять борги, — погодилася панна Нім, — та все ж мені здається, що князь Тайвин хоче заплатити нам нашою власною монетою. Я отримала птаха від нашого доброго пана Даемона, котрий присягається, що батько полоскотав те чудовисько у бою не раз і не двічі. Якщо так, то пан Грегор, вважайте, мертвий, і без жодної дяки Тайвинові Ланістеру.

Великий князь скривився, але чи від подагричного болю, чи від слів племінниці — того сотник не знав.

— Може, й так.

— «Може»?! Я кажу: так воно і є!

— Обара хоче, щоб я пішов війною.

Нім зареготала.

— О так, вона хоче пустити Староград з димом. Ненавидить те місто майже так само, як наша меншенька його любить.

— А ти?

Нім зиркнула через плече — туди, де за десяток сажнів їхали її супутники.

— Коли мене досягла звістка, я була в ліжку з обома близнючками Раріг, — почув її слова сотник. — Ви ж знаєте гасло Рарогів, чи не так? «Ширяймо!» Більшого я од вас не прошу. Дозвольте мені ширяти, дядечку. І могутнього війська мені не треба, лише одну милу сестру.

— Обару?

— Тієну. Обара надто галаслива. А Тієна — така мила та приязна, що її ніхто ні в чому не запідозрить. Обара ладна зробити з цілого Старограду поховальне вогнище нашому батькові. Та я не така жадібна. Мені вистачить чотирьох життів. Тайвинових золотих близнюків — на сплату за дітей Елії. Старого лева — за саму Елію. І наостанок — малого короля. За мого батька.

— Хлопчина нічого не скоїв проти нас.

— Той хлопчина — байстрюк, уроджений від зради, кровозмісу та перелюбства. Якщо, звісно, вірити князеві Станісу. — Грайливість зникла з її голосу, і сотник мимоволі на неї примружився. Її сестра Обара носила батіг на стегні, а спис — так, щоб бачив кожен. Панна Нім у вбивчості ніскільки не поступалася сестрі, але свої ножі тримала добре схованими. — Лише королівська кров може змити пляму вбивства нашого батька.

— Оберин загинув у двобої на божім суді за справу, яка його навіть не стосувалася. Вбивством це аж ніяк не назвеш.

— Називайте, як хочте. Ми їм надіслали найкращого воїна і найгіднішого чоловіка Дорну, а вони нам відсилають назад купу кісток.

— Оберин зайшов далеко за межі, про які я його просив. «Зміряй, що з себе являє цей король-хлопчак і його рада, знайди їхні слабкі та сильні місця» — казав я йому на терасі. Ми саме їли помаранчі. «Знайди нам друзів, якщо вони знайдуться. Дізнайся, що зможеш, про смерть Елії, та дивись: не дратуй князя Тайвина без потреби» — ось про що я його просив. Оберин засміявся і відказав: «Коли це я когось дратував… без потреби?! Краще б ти попередив Ланістерів, щоб не дратували мене.» Він хотів правого суду для Елії, та не міг і не бажав чекати…

— Він чекав сімнадцять років! — перебила панна Нім. — Якби вбили вас, а не мого батька, він кинув би корогви на північ, не чекаючи, коли вистигне ваш труп. Якби убили вас, на порубіжжя вже падала б злива списів.

— Не маю сумніву.

— То і тут не майте сумніву, пане князю: ані я, ані мої сестри не чекатимуть помсти сімнадцять років.

Німерія вдарила кобилу острогами і понеслася геть у напрямку Сонцеспису. Її супровід поспіхом кинувся навздогін.

Великий князь відкинувся назад на подушки і заплющив очі, але Гота знав: він не спить. «Йому боляче.» Якусь мить він хотів був прикликати до нош маестра Калеота… проте якби князь Доран цього бажав, то вже покликав би сам.

Коли на сході показалися башти Сонцеспису, полудневі тіні видовжилися та потемнішали, а сонце стало червоне і напухле, наче суглоби великого князя. Першою з’явилася Спис-Башта заввишки у півтораста стоп, увінчана списом визолоченої криці, що додавав їй ще стоп тридцять; наступною — могутня Башта Сонця, чия баня блищала золотом і олив’яним склом; нарешті, останньою — глиняного кольору Піскоплав, схожий на велетенський корабель-дромон, викинутий на берег і обернутий на камінь.