«Біда вже те, що я мушу знову носити жалобу.» Чорний колір ніколи їй не пасував — на світлій шкірі він робив її схожою на мерця. Серсея прокинулася за годину до світанку, щоб скупатися та вкласти волосся, і нізащо б не дозволила дощу змарнувати її зусилля.

Усередині ношів Томен відкинувся на подушки і витріщився на струмені дощу.

— Боги плачуть за паном дідусем. Крапельки дощу — то їхні сльози. Так каже панна Джоселин.

— Джоселин Звихт — дурепа. Якби боги вміли плакати, то плакали б за твоїм братом. А дощ — він і є дощ. Засунь краще запони, щоб не наляпало води. В тебе делія з соболями — хочеш, аби змокла?

Томен зробив, як йому веліли. Його слабкодухість непокоїла Серсею: адже король має бути сильним. «Джофрі сперечався б до останнього. Він не корився чужій волі так легко.»

— Не згинай спину, — наказала вона Томенові. — Сиди як король. Випростайся і поклади корону як слід. Хочеш, щоб вона перед твоїм зацним панством злетіла з голови?

— Ні, матінко.

Хлопчик випростав плечі та спину, потягся до королівського вінця, щоб перекласти його на голові. Корона Джофрі була йому завелика. Томен мав схильність до повноти, але зараз якось стух і змарнів обличчям. «Чи добре він їсть?» Не забути б запитати підстолія. Не можна піддавати Томена небезпеці, ба навіть найменшій — тільки не тоді, коли Мирцела в руках у дорнійців. «Та нівроку, ще доросте і до Джофрікової корони.» А поки не доріс, треба зробити меншу — таку, щоб не грозилася проковтнути йому голову. Не забути б викликати золотих справ майстрів.

Ноші потроху підіймалися схилом Аегонового пагорба. Попереду їхало двоє лицарів Королегвардії — білі воїни на білих конях, у білих, просяклих водою корзнах, що важко звисали з плечей. Позаду ноші супроводжувало півсотні ланістерівських стражників у золоті та кармазині.

Томен видивлявся крізь запони на порожні вулиці.

— Я гадав, людей буде більше. Коли батечко померли, всі виходили дивитися на нас.

— Дощ розігнав усіх по домівках.

Король-Берег ніколи не любив князя Тайвина. «А він ніколи і не хотів їхньої любові.» «Любов не з’їси, не купиш за неї коня, не зігрієш палати холодного вечора» — чула вона батькові слова, звернені до Хайме, коли той був не старший за Томена.

Коло Великого Септа Баелора — величного мармурового храму нагорі пагорба Візеньї — мулялася купка жалобників, далеко поступаючись числом золотокирейникам, яких пан Аддам Марбранд розставив поперек майдану. «Пізніше набіжать» — сказала собі королева, спираючись на руку пана Мерина Транта при виході з ношів. На ранкову відправу пускали тільки родовите панство та їхній супровід; по обіді мала відбутися ще одна для посполитих, а вечірню вже правитимуть для всіх. До вечерні доведеться повернутися і Серсеї, щоб поспільство бачило її у жалобі. «Хамській юрбі належить видовище.» Які ж вони набридливі… Замість тішити їхню дурість, вона б мала призначати уряди, вести війну, правити державою. От батько зрозумів би…

Нагорі сходів її зустрів верховний септон. То був згорблений старий з ріденьким кущиком сивої бороди — такий зігнутий під вагою розкішних гаптованих шатів, що очима знаходився проти грудей королеви… хоча його вінець — чудернацьке мереживне диво, плетене з золотого дроту та кришталів — додавало чи не півтори стопи до зросту. Вінця подарував йому князь Тайвин навзамін украденого бунтівною юрбою, що вбила попереднього верховного септона. Це сталося того самого дня, коли Мирцела відпливала у Дорн. Жирного дурня витягли з ношів і роздерли на шматки. «Він був ненажерливий… але радий догодити за належну ціну. А цей…» Нового верховного септона поставив свого часу Тиріон, раптом пригадала Серсея, і від спогаду їй стало незатишно.

Плямиста рука старого, що витикалася з рукава, прикрашеного золотим плетивом і невеличкими кришталиками, нагадувала курячу лапу. Серсея стала на коліна просто на мокрий мармур і поцілувала його пальці, тоді закликала Томена зробити те саме. «Що він про мене знає? Скільки йому розповів карлик?» Проводжаючи королеву до храму, верховний септон посміхався. Але чи то була погрозлива посмішка, що ховала невимовлене знання, чи порожній беззубий вишкір старих зморшкуватих вуст? Королева не знала, що саме їй думати.

Вони подолали шлях крізь Світличну Палату під кольоровими кулями олив’яного скла; королева міцно тримала Томенову руку в своїй. З боків їх оточували Трант і Кіптюг, чиї мокрі корзна спливали водою на підлогу, де назбиралися цілі калюжі. Верховний септон крокував поволі, спираючись на патерицю з оберіг-дерева, увінчану кришталевою кулею. Його супроводжувало семеро Превелебних, виблискуючи вбраннями зі срібнотканого альтембасу. Томен був одягнений у золоту парчу під соболиною делією, королева мала на собі стару сукню чорного оксамиту з горностаєвою облямівкою. Нову замовляти не було часу, а ту саму, яку вона носила по Джофрі, вдягати знову було годі й думати — так само, як ту, в якій вона ховала Роберта.

«Ну хоч по Тиріонові ніхто не вимагатиме від мене жалоби. До його поминок я вдягнуся у кармазиновий шовк та золоту парчу, а в волоссі матиму рубіни.» Нещодавно вона видала наказ: хто принесе їй голову карлика, той отримає княжий титул — хай з якого хамського роду походить. Круки донесли обіцянку до всіх кутків Семицарства; скоро звістка перетне вузьке море, досягне Дев’яти Вільних Міст і земель за ними. «Хай Біс тікає хоч до країв землі. Від мене — не втече.»

Королівська хода проминула внутрішні двері до склепінчастого серця Великого Септу, рушила широким проходом — одним із семи, що зустрічалися під головною банею. Праворуч і ліворуч високородні жалобники ставали на коліна, коли їх проминали король та королева. Присутні були батькові значкові пани, а також лицарі, що билися за князя Тайвина у півсотні битв. Побачивши їх, королева трохи зміцніла серцем. «Все-таки я не зовсім позбавлена друзів.»

Під високою банею Великого Септу зі скла, золота і кришталю на східчастому мармуровому підвищенні простяглося тіло князя Тайвина Ланістера. Коло його голови стояв на варті Хайме, єдиною здоровою долонею стискаючи руків’я довгого обіручного меча, вістря котрого стояло на підлозі. Кирея з каптуром на ньому була біла, наче щойно впалий сніг; ланки довгої кольчуги прикрашали перломутер та золото. «Князь Тайвин хотів бачити його у ланістерівському золоті та кармазині, — подумала вона. — Батька завжди сердив білий колір на Хайме.» А ще брат знову вирощував бороду; щелепу та щоки його вкривала жорстка стерня, надаючи обличчю грубого та неохайного вигляду. «Хоч би почекав, поки батькові кістки впокояться під Скелею.»

Серсея провела короля угору трьома невисокими сходинками, де він мав стати на коліна коло померлого. В очах у Томена стояли сльози.

— Плач тихо, — мовила королева, нахилившись до сина. — Ти король, а не скигливе дитя. Тебе бачить твоє панство.

Хлопчик змахнув сльози з очей тилом долоні. Очі він мав материні — смарагдово-зелені, великі та яскраві, такі самі, як у Хайме в Томеновому віці. Брат її завжди був таким гарненьким хлопчиком… але лютим і завзятим, справжнім левеням — як згодом Джофрі. Королева обійняла Томена і поцілувала його золоті кучері. «Скількох речей він має ще в мене навчитися: як правити державою, як убезпечити себе від ворогів…» А надто коли деякі з тих ворогів стоять навколо просто зараз, прикидаючись друзями.

Сестри-мовчальниці вбрали князя Тайвина мовби на якусь вирішальну битву. Він мав на собі найкращу свою панцирну броню; важку крицю вкривала темна полива, на рукавицях, поножах та панцирі звивалися візерунки золотого карбу. Нараменні бляхи панцира були зроблені у подобі променистих сонць, на кожному плечі напружилася для стрибка золота левиця, а лев з гривою вінчав шолом, покладений коло голови. На грудях лежав меч у визолочених піхвах, прикрашених рубінами; руків’я стискали руки в кольчужних рукавицях, так само визолочених. «Навіть по смерті його обличчя зберігає шляхетність. Якби ж не вуста…» Кутики батькового рота злегка піднялися угору, додаючи обличчю якихось потаємних веселощів. «Такого не має бути.» Вина, певно ж, лежала на Пицелі: саме він мав розказати сестрам-мовчальницям, що князь Тайвин Ланістер ніколи не посміхався. «З цього Пицеля стільки користі, як із сосків на панцирі.» Ледве помітна усмішка чомусь робила князя Тайвина менш суворим, менш загрозливим. А ще ж заплющені очі… очі її батька завжди змушували людей бентежитися — світло-зелені, майже самосвітні, поцятковані золотом. Ті очі дивилися тобі просто всередину, бачили, який ти слабкий, потворний і нікчемний у глибинах свого серця. «Коли він дивився на когось, той завжди це розумів.»