— Справді? — Його слова неабияк її зацікавили. — Гаразд. Гора ваш. Беріть його і робіть, що забажаєте, але не потикайтеся з ним із кам’яних мішків. Коли він помре, принесіть мені голову — батько обіцяв її дорнійцям. Великий князь Доран, певно ж, бажав би скарати Грегора сам… але всі ми мусимо терпіти в житті зневіру.

— Слухаю волю вашої милості. — Кайбурн прочистив горлянку. — Але я… не так добре забезпечений, як Пицель. А мені ж знадобляться певні…

— Я накажу князеві Гилісу видати вам удосталь золота для ваших потреб. І купіть собі нову одежину, бо ви наче щойно з Блошиного Подолу вилізли. — Королева вивчила його очі, мовчки питаючи, наскільки сміє довіряти добродієві перед собою. — Чи варто мені згадувати про наслідки, якщо хоч одне слово про ваші… досліди… вийде за межі цих стін?

— Хай ваша милість не переймаються, — подарував їй Кайбурн заспокійливу посмішку. — Ваші таємниці убезпечені в моїх руках.

Коли він пішов, Серсея налила собі келих міцного вина і випила коло вікна, спостерігаючи за видовженням тіней у дворищі та думаючи про монету. «Золото з Обширу. Звідки б ключар у в’язниці Король-Берега узяв золото з Обширу, якби йому не заплатили за поміч у вбивстві батька?»

Хай як вона старалася, та не змогла викликати у пам’яті обличчя князя Тайвина, щоб одночасно не побачити ту дурну посмішечку і не відчути знову гидкий сморід трупа. Королева спитала себе, чи не може і за цим якось стояти Тиріон. «То була б дрібна, але підла оборудка — така, як він сам.» Чи не міг він зробити Пицеля своїм поплічником? «Він посадовив старого до кам’яного мішка, а оцей Руген саме і служив при кам’яних мішках» — згадала вона. Усі мотузочки спліталися разом у візерунок, який їй геть не подобався. «Нинішнього верховного септона теж поставив Тиріон, — раптом пригадала Серсея, — а тіло батька перебувало під його наглядом звечора і досвіта.»

Дядько прибув точно на заході сонця, вдягнений у підбитий жупан чорної вовни — вбрання похмуре, як його обличчя. Подібно до всіх Ланістерів, пан Кеван мав бліду шкіру та біляве волосся, котре, втім, у свої п’ятдесят п’ять років майже цілком втратив. Ніхто ніколи не вважав його вродливим чоловіком. Огрядний поставою, трохи сутулий плечима, з великою кутастою щелепою, яку погано ховала коротко підстрижена солом’яна борода, дядько нагадував Серсеї старого вовкодава… та саме старий вірний вовкодав мав стати їй зараз у пригоді.

Вони з’їли просту вечерю з хліба, варених буряків, яловичини з кров’ю та глека дорнійського червоного. Пан Кеван майже нічого не казав і ледве торкнувся вина. «Надто вже він переймається, — вирішила вона. — Час приставити його до роботи, щоб не потонув у власному горі.»

Вона саме так і сказала, коли прибрали страви і челядь зникла з палати.

— Я знаю, дядечку, як на вас покладався пан батько. Тепер покластися на вас мушу я.

— Тобі потрібен Правиця, — відповів він, не питаючи, — а Хайме відмовився.

«Не ходить манівцями. Ну гаразд…»

— Хайме… я була така розгублена по смерті батька… я ледве тямила, що кажу. Хайме — хоробрий лицар, але не надто глибокого розуму, будьмо відверті. Томенові потрібен хтось досвідченіший, хтось старший…

— Мейс Тирел старший.

Вона роздула ніздрі.

— Ніколи! — І відкинула кучерик волосся з лоба. — Тирели вже й так стрибнули вище голови!

— Призначити Мейса Тирела Правицею означає скоїти дурість, — визнав пан Кеван, — та ще гірша дурість — зробити його своїм ворогом. Я чув, що сталося у Світличній Палаті. Мейсові не варто було сунути навпростець отак на людях. Але й ти вчинила нерозумно, коли зганьбила його перед половиною двору.

— Вже ж краще, ніж посадити до ради ще одного Тирела. — Докір дядька роздратував її. — З Росбі буде пристойний підскарбій. Ви ж бачили його ноші — різьблені, запнуті шовком; коні в нього вдягнені ліпше за двірських лицарів. Авжеж такий багатій знайде нам золото без зайвого клопоту. Щодо Правиці… хто краще закінчить батькову справу, ніж брат, який сидів на всіх його нарадах?

— Жодній людині не обійтися без когось, кому вона може довіряти. Тайвин довіряв мені, а за часів давніших — ще й твоїй матері.

— Пан батько дуже її кохав. — Серсея щосили проганяла від себе думку про мертву хвойду в його ліжку. — Певно ж, зараз вони разом на небесах.

— Молюся про це. — Пан Кеван кинув на неї довгий погляд, тоді додав: — Але ти, Серсеє, просиш забагато.

— Хіба більше, ніж колись батько?

— Я дуже втомився. — Дядько сягнув по келиха і зробив ковток. — Я маю дружину, яку не бачив два роки, неоплаканого мертвого сина і ще одного живого, якому скоро належить одружитися і прийняти княжий титул. Замок Даррі треба зміцнити, землі його — оборонити, спалені ниви — зорати і засіяти. Лансель потребує моєї допомоги.

— Томен також. — Серсея не чекала, що Кевана доведеться умовляти. «Перед батьком він ніколи не комизився.» — Вашої допомоги потребує держава!

— Держава. Так-так. І дім Ланістер, певна річ. — Він сьорбнув ще вина. — Гаразд. Я залишуся і служитиму його милості…

— От і добре… — почала була вона, та пан Кеван підніс голос, вивищуючись над небогою.

— …якщо ти передаси мені уряд намісника разом з урядом Правиці, а сама повернешся до Кастерлі-на-Скелі.

Пів-удару серця Серсея могла тільки витріщатися на рідного дядька.

— Намісницею на державі є я! — нарешті нагадала вона.

— Ти нею була. Тайвин не збирався лишати тебе намісницею. Він розповів мені, що хоче відіслати тебе до Скелі та знайти нового чоловіка.

Серсея відчула, як усередині росте гнів.

— Так, батько казав. А я відповіла, що не маю бажання знову іти заміж!

Та дядько стояв непорушно.

— Якщо ти так налаштувалася проти нового шлюбу, я тебе не силуватиму. Щодо всього іншого… ти тепер законна княгиня у Кастерлі-на-Скелі. Твоє місце там.

«Як ви смієте?!» — хотіла заверещати вона. Та натомість сказала:

— Я також є королевою-намісницею, і моє місце — коло сина.

— Твій батько тримався іншої думки.

— Мій батько мертвий!

— На моє безмежне горе і на лихо цілій державі. Розплющ очі, Серсеє, поглянь навколо себе. Королівство лежить у руїнах. Тайвин міг би дати ради справам держави, але…

— Я дам ради усім справам держави! — скинулася Серсея, але відразу пом’якшилася. — Певно, з вашою поміччю, дядечку. Якщо ви служитимете мені так само вірно, як служили батькові…

— Ти не твій батько. До того ж Тайвин завжди вважав Хайме своїм законним спадкоємцем.

— Хайме… Хайме склав обітниці. Хайме ніколи не думає, сміється з усього та усіх, верзе перше, що спаде на думку. Хайме — вродливий йолоп, та й по тому.

— І все ж саме він був першим твоїм вибором на Правицю Короля. Ким це робить тебе, Серсеє?

— Я ж вам казала, мене мучила журба, я не думала…

— Не думала, — погодився пан Кеван. — А тому тобі краще повернутися до Скелі, лишивши короля з тими, хто думає.

— Король — мій син! — скочила Серсея на ноги.

— Певно, що так, — кивнув дядько, — і судячи з того, що я знав про Джофрі, ти така ж нікчемна мати, як і правителька.

На цих словах вона вихлюпнула чару вина йому в обличчя.

Пан Кеван підвівся з підкресленою гідністю.

— Ваша милосте. — Вино стікало йому щоками, капотіло з підстриженої бороди. — Чи можу я піти, з вашого дозволу?

— За яким правом ви смієте ставити мені умови?! Та ж ви усього лише надвірний лицар мого батька!

— Власної землі я не маю, то правда. Проте певні доходи таки отримую, і кілька скринь золота відклав. Мій власний батько не забув у заповіті жодного зі своїх дітей; Тайвин теж умів винагороджувати за вірну службу. Я годую особисту дружину з двох сотень лицарів і можу подвоїти її, коли знадобиться. Певне число вільних охотників радо стане під мої прапори, та й винайняти сердюків мені стане грошей. Вашій милості краще не легковажити моєю особою… а ще краще — не робити з мене ворога.

— Ви мені погрожуєте?!

— Я вам раджу. Не хочете віддавати мені намісництво на державі — гаразд, поставте вашим каштеляном у Кастерлі-на-Скелі, а Правицею Короля призначте Матіса Рябина або ж Рандила Тарлі.