Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Під високо вигнутим одвірком стояв коротун, смажачи шматки змії на жарівниці та перевертаючи їх дерев’яними братками, щоб хрумтіли, але не горіли. Густий та гострий запах приправ змусив очі лицаря потекти слізьми. Найкращі приправи до зміїного м’яса мали в собі краплю отрути — таке він чув у тутешніх краях — на додачу до гірчичного сімені та драконового перцю. Мирцела звикла до дорнійських страв чи не швидше, ніж до свого дорнійського княжича, і час від часу пан Арис куштував якусь із них, щоб її потішити. Страви обпікали йому горлянку, змушували хапатися за глек із вином… а виходячи з тіла знизу, пекли чи не гірше. Проте його маленька принцеса їх обожнювала.

Він залишив її у замкових покоях схиленою над гральним столиком проти великого княжича Тристана — за роздумами, яку з розкішно оздоблених фігур посунути клітинами з нефриту, кривавнику та ляпис-лазуру. Повні вуста Мирцели були трохи розкриті, зелені очі зосереджено звужені. Гра називалася «цивасою». Вона приїхала до містечка Накот торговельною галерою з Волантису, а далі «сирітки» розповсюдили її у верхів’ях та пониззях Зеленокрівці. Дорнійський великокняжий двір за грою аж божеволів.

Що до пана Ариса, то він вважав за божевілля саму гру. В ній було десять різних фігур, кожна з різними властивостями та силами, і дошка змінювалася від одного двобою до іншого залежно від того, як гравці розташовували свої власні клітини. Княжич Тристан заповзявся до гри одразу ж, як спізнав, а згодом і Мирцела навчилася, щоб не пасти задніх. Їй не виповнилося ще одинадцяти років, нареченому було тринадцять, але останнім часом вона вигравала частіше, ніж програвала. Втім, Тристан не переймався.

Важко було уявити двох дітей, більше відмінних на вигляд. Він мав оливкову шкіру, пряме чорне волосся, вона — бліду, наче молоко, і копицю золотих кучерів. Світло і пітьма — наче королева Серсея і король Роберт. Лицар молився, щоб Мирцела знайшла більше втіхи у своєму дорнійському юнакові, ніж її мати — у штормовому князеві.

Пана Ариса бентежило, що він мусив залишити Мирцелу на самоті, хай навіть у безпеці замку. До її покоїв у Башті Сонця вели двоє дверей, і на кожних стояло двійко стражників — надвірних ланістерівських вояків, прибулих з Король-Берега, загартованих у битвах, суворих і непохитно вірних аж до кісток. Мирцела також мала при собі покоївок та септу Еглантіну, а великого княжича Тристана беріг його присяжний панцирний слуга, пан Гаскойн з Зеленокрівці. «Ніхто її не зачепить, — казав він собі, — а за два тижні ми безпечно поїдемо звідси.»

Принаймні так обіцяв йому великий князь Доран. Арис вразився, коли побачив, яким старим та немічним став дорнійський володар, але у слові великого князя сумніватися не міг.

— Перепрошую, що не міг прийняти вас аж дотепер, і навіть не мав нагоди познайомитися з принцесою Мирцелою, — мовив Мартел, коли Ариса запросили до його світлиці, — та сподіваюся, моя донька Аріана зробила вашу гостину в Дорні приємною.

— Саме так, пане великий князю, — відповів лицар, молячись, щоб його не зрадила барва на щоках.

— Наша земля сувора і бідна, та й вона має свою вроду. Сумно мені чути, що ви бачили у Дорні самий лише Сонцеспис, та водночас лячно, щоб ви не опинилися в небезпеці разом із вашою принцесою поза цими мурами. Ми, дорнійці, маємо гарячу кров, швидко гніваємося і повільно пробачаємо. То була б велика втіха і розрада, якби я міг сказати, добрий лицарю, що війни проти престолу прагнули самі лише Піщані Змійки. Але не хочу вам брехати. Ви чули, як мої прості піддані на вулицях вимагали од мене скликати списи до бою. На жаль, половина дорнійського панства згодна з ними.

— Як щодо вас, пане великий князю? — насмілився запитати лицар.

— Моя матінка навчила мене багато років тому, що лише навіжені починають війну, яку не можуть виграти. — Можливо, поставлене руба запитання і образило великого князя Дорана, та він добре приховав свої почуття. — І все ж цей мир такий крихкий та тендітний… так само, як ваша принцеса.

— Лише дикий звір завдасть шкоди маленькій дівчинці.

— Моя сестра Елія теж мала маленьку дівчинку. Її звали Раеніс, і вона теж була принцесою. — Великий князь зітхнув. — Той, хто ладен устромити ножа в принцесу Мирцелу, не плекає ненависті до неї самої — так само, як пан Аморі Лорх не плекав ненависті до Раеніс, якщо її справді убив він. Такі люди шукають лише способу підштовхнути мою руку. Бо якщо Мирцелу вб’ють у Дорні, де вона знаходиться під моїм захистом, то хто повірить моїм виправданням?

— Ніхто не зашкодить Мирцелі, поки я живий.

— Це шляхетна обітниця, — мовив Доран Мартел зі слабкою усмішкою, — та ви всього лише одна людина, пане лицарю. Я сподівався, що ув’язнення моїх свавільних небог пригамує буремні води, але ми лише загнали тарганів назад під очерет. Щоночі я чую, як вони шепочуть і гострять ножі.

«Він боїться, — усвідомив пан Арис. — Онде, навіть руки тремтять. Великий князь дорнійський почувається наляканим.» Лицареві аж мову заціпило.

— Перепрошую, пане, — мовив далі великий князь Доран. — Я став кволий та хворий, щодня слабшаю, подеколи… Сонцеспис утомлює мене своїм гаміром, брудом та смородом. Я маю намір повернутися до Водограйних Садів, щойно мені дозволить обов’язок. І узяти принцесу Мирцелу з собою.

Не встиг лицар висловити заперечення, як великий князь здійняв руку з червоними набряклими кісточками.

— Ви також поїдете з нами. Разом з її септою, покоївками, охоронцями. Мури Сонцеспису досить міцні, але попід ними лежить місто-тінь. Навіть у замку щодня приходять і виходять сотні людей. Але Сади — то мій прихисток, моя царина. Великий князь Марон заклав їх як подарунок для своєї нареченої з дому Таргарієн, щоб відзначити шлюб Дорну з Залізним Престолом. Восени там найкраще: теплі дні, прохолодні ночі, солоний легіт з моря, водограї та ставки… А ще ж там багато дітей — хлопчиків та дівчаток з вельможних і шляхетних родин. Мирцела матиме приятелів свого віку для ігор та розваг. Там їй не буде самотньо.

— Як скажете.

Слова великого князя гупали в Ариса в голові. «Їй там буде безпечно.» Але чому Доран Мартел закликав його не писати до Король-Берега про переїзд? «Мирцелі буде найбезпечніше, якщо ніхто не знатиме, де вона знаходиться.» Пан Арис мусив погодитися, бо який мав вибір? Він був лицарем Королегвардії, так — але ж усього лише одним чоловіком, як сказав володар Дорну.

Провулок зненацька відкрився у освітлений місяцем дворик. «Повз майстерню свічкаря, — написала вона, — потім у ворота і коротким прогоном зовнішніх сходів.» Він штовхнув ворота і піднявся витертими сходами до ніяк не позначених дверей. «Чи треба постукати?» Та натомість просто штовхнув двері й опинився у великій тьмяній кімнаті з низькою стелею, освітленій двійком запашних свічок, що миготіли у заглибинах, вирізаних у товстих лампачних стінах. Він побачив у себе під ногами, взутими в сандалі, візерунчасті мирійські килими, на одній стіні — гобелен, а ще — ліжко.

— Панно? — покликав він. — Де ви?

— Тут.

Вона виступила з тіні позаду дверей. Навколо її правого передпліччя завивалася коштовна змійка, виблискуючи при кожному русі золотими та спижевими лусочками. Більше на ній не було нічого.

«Ні, — хотів був сказати він їй, — я ж прийшов лише розповісти, що мушу їхати.» Але щойно побачив блиск її тіла у світлі свічок, як втратив мову. Горлянка йому всохла, наче дорнійські піски, і він стояв мовчки, всотуючи у себе розкіш її тіла, маленьку душу на шиї, круглі зрілі груди з великими темними сосками, круті вигини стану та стегон. І ось він уже обіймає її, а вона стягує з нього вбрання. Досягнувши нижньої сорочки, вона вхопила її на плечах і розірвала шовк аж до пупа… та Арисові було байдуже. Її шкіра під його пальцями була гладенька і тепла, як пісок, спечений дорнійським сонцем. Він підняв їй голову, знайшов її вуста, розтулив своїми, наповнив її грудьми свої долоні, легенько попестив соски великими пальцями і відчув, як вони твердішають. Її волосся було чорне, рясне, пахкотіло квітами зозулинців — темними земними пахощами, від яких він затверднув, аж стало боляче.

58
{"b":"586000","o":1}