— Дарунок Багатоликого Бога набуває безлічі подоб, — розказав їй лагідний чоловік, — але тут він завжди тихий та спокійний.

Коли вони знаходили мерця, старий проказував молитву і упевнювався, що життя залишило тіло, а Ар’я приводила служників, чиїм обов’язком було віднести його до підземель. Там послушники роздягали і обмивали тіла. Одяг, монети, усі коштовні речі складалися до кошиків для подальшого розподілу. Холодну плоть несли до найнижчого святилища, куди входили тільки жерці; що саме там відбувалося — про те Ар’ї знати не дозволяли. Одного разу за вечерею її охопила жахлива підозра; вона впустила ножа на стіл і вирячилася на шмат світлого м’яса у тарілці. Лагідний чоловік побачив жах на її обличчі.

— Це порося, дитино, — мовив він, — усього лише порося.

Постіль її була кам’яна і нагадувала про Гаренгол — вона спала на такій самій, коли шкребла сходи за наказом Виса. Мішок для спання було напхано ганчір’ям замість соломи — трохи горбкуватіше, ніж солом’яник у Гаренголі, зате й свербіло менше. Ковдр їй дозволяли брати, скільки заманеться — червоних та зелених, вовняних, грубого плетіння. І келія належала лише їй. Там вона зберігала свої скарби: срібну виделку, крислатого бриля та рукавички без пальців, подаровані на «Велетовій доньці», кинджал, чоботи, пасок, невеличку купку монет, одяг, що вдягала раніше…

І Голку.

Обов’язки лишали Ар’ї небагато часу на шиття, але вона вправлялася, коли могла — люто билася зі своєю тінню при світлі блакитної свічки. Якось уночі повз неї пройшла дівчинка-жебрачка і побачила Ар’ю за вправами. Сама вона не вимовила ані слова, але наступного ж дня лагідний чоловік супроводив Ар’ю до її келії.

— Ти мусиш позбавитися усього, — сказав він про її скарби.

Ар’ю наче громом ударило.

— Це належить мені!

— А хто ти?

— Ніхто.

Він узяв до рук її срібну виделку.

— Оце належить Ар’ї з дому Старк. Усі ці речі належать їй. Але тут їм місця нема. І їй тут теж місця нема. Її ім’я — надто гордовите, у нашому домі бракує простору для таких гордощів. Ми — лише слуги.

— Я теж служу, — вимовила вона ображено. Срібна виделка їй подобалася.

— Ти граєшся у службу, але у своєму серці ти — донька можновладного князя. Ти брала інші імена, але носила їх так само легко, як сукні. Під ними, як під сукнями, ти завжди лишалася Ар’єю.

— Я не ношу суконь. У тих дурних сукнях неможливо битися.

— Але чому ти хочеш битися? Хіба ти якась задерикувата горлорізка, що блукає провулками, жадаючи крові? — Він зітхнув. — Перш ніж випити з холодної чари, ти мусиш віддати усе, чим ти є, Багатоликому. Своє тіло. Свою душу. Саму себе. Якщо ж не вмієш примусити себе, то маєш залишити це місце.

— Але залізна монета…

— Вона заплатила за твій прихід сюди. Але відси й далі ти мусиш сама платити за свій шлях. І то дорогу ціну.

— Я не маю золота.

— Те, що ми маємо, не можна купити за золото. Ціна — це уся ти. Люди обирають безліч різних шляхів крізь земний паділ сліз та страждань. Наш шлях з-поміж них — найважчий, і небагатьом судилося ним пройти, бо він вимагає неабиякої сили тіла й духу, а до них — суворого та міцного серця.

«Там, де має бути серце, в мене порожня діра, — подумала Ар’я, — а подітися мені більше нема куди.»

— Я міцна. Не слабша за вас. І сувора.

— Ти гадаєш, тут єдине місце для тебе у світі. — Він наче вгадав її думки. — Помиляєшся. Легшу службу можна знайти у домівці будь-якого купця. А чи не хочеш стати куртизаною, щоб про твою красу співали пісень? Скажи слово, і ми відішлемо тебе до Чорної Перлини або Доньки Присмерку. Ти спатимеш на пелюстках троянд і на кожному кроці шурхотітимеш шовковими спідницями, а можновладні пани ладні будуть віддати усе до шеляга і піти жебрати, аби лише зірвати квітку твоєї цноти. Якщо ж твоє серце прагне шлюбу і дітей — скажи, ми знайдемо тобі чоловіка. Чесного підмайстра, старого багатія, знаного мореплавця — кого забажаєш.

Але нічого з того Ар’я не хотіла. І без жодного слова затрусила головою.

— Ти мрієш повернутися на Вестерос, дитино? «Ясна панна» Люко Престайна вирушає назавтра до Мартинова, Сутіндолу, Король-Берега і Тирошу. Може, нам домовитися про перевіз для тебе?

— Я щойно прибула з Вестеросу. — Іноді їй здавалося, що від утечі з Король-Берега минула вже тисяча років, а іноді — що вона сталася лише вчора. Але Ар’я знала, що вороття туди їй немає. — Я поїду, якщо вам не потрібна. Але не до Вестеросу.

— Мої потреби нічого не важать, — відповів лагідний чоловік. — Можливо, Багатоликий Бог привів тебе сюди служити знаряддям Божої справи. Та коли я дивлюся на тебе, то бачу лише дитину… ба гірше — дитину-дівчинку. Чимало людей служили Багатоликому протягом століть, але лише кількоро з Його слуг були жінками. Жінки приводять у світ нове життя. Ми приносимо дарунок смерті. Ніхто не може робити і те, й інше.

«Налякати хоче, — подумала Ар’я, — як тоді хробаком.»

— Мені байдуже.

— Але так не має бути. Лишися тут — і Багатоликий Бог забере твої вуха, носа, язика. Він вийме твої сумні сірі очі, що бачили так багато. Забере твої долоні й ступні, руки та ноги, жіночі місця. Позбавить мрій та надій, усього, що ти любиш і ненавидиш. Хто вступає до його служби, має залишити позаду все, чим він є. Чи зможеш ти зробити це?

Він узяв у долоню її підборіддя і глибоко зазирнув у очі — так глибоко, що вона здригнулася.

— Ні, — мовив лагідний, — не думаю, що зможеш.

Ар’я відкинула його руку вбік.

— Як захочу, то зможу!

— Це каже Ар’я з дому Старк, їдачка могильних хробаків.

— Я залишу все на світі, якщо схочу!

Він майнув рукою на її скарби.

— То почни з оцього.

Того вечора, скінчивши трапезу, Ар’я повернулася до келії, зняла одяг, прошепотіла імена, але сон ніяк не приходив і не забирав у обійми. Вона поперекидалася на мішку, набитому ганчір’ям, покусала собі губу мало не до крові. На місці, де колись було серце, зяяло провалля.

Посеред ночі вона підвелася з ліжка, вдяглася у те, що привезла з Вестеросу, і застібнула паса з мечем. Голка висіла на одному стегні, кинджал на іншому. Нап’явши на голову вислого бриля, запхавши за пасок рукавички без пальців та узявши до лівиці срібну виделку, вона сторожко рушила сходами. «Нема тут місця для Ар’ї з дому Старк» — думала вона дорогою. Місце Ар’ї було в Зимосічі, але ж самої Зимосічі вже не лишилося. «Коли випадають сніги і кружляють білі віхоли, вовк-одинак гине, але зграя виживає.» Проте вона вже не мала зграї. Її зграю вбили — пан Ілин, пан Мерин, королева… а коли вона намагалася зібрати собі нову, її всі покинули: Мантулик, Гендрі, Йорен, Ломик Зеленорукий, навіть Гарвін, слуга її батька.

Вона штовхнула двері й вийшла у ніч, опинившись назовні уперше після входження до храму. На небі висіли хмари, туман укривав землю, наче кошлата сіра ковдра. Десь праворуч з-над води чувся плюскіт весел. «Браавос, Потаємне Місто» — подумала вона. Назва здалася їй якнайдоречнішою.

Ар’я прокралася крутими сходами до накривного пришибу. Навколо ніг завивалися пасма туману. Його було стільки, що вона ледве бачила воду, але чула її тихий плюскіт на кам’яних стовпах. Десь далеко крізь морок світив вогник; їй здалося, що то ніч-ватра на храмі червоних жерців.

Край води вона зупинилася, тримаючи в руці срібну виделку. То було справжнє срібло — важке, суцільне, добре вилощене. «Це не моя виделка. Її подарували дівчинці на ймення Солька.» Ар’я спритно жбурнула її у воду низом і почула тихе булькання, з яким виделка зникла під водою.

Наступним полетів її бриль, тоді рукавички. Вони теж належали Сольці. Ар’я висипала гаманець на долоню: п’ять срібних оленів, дев’ять мідних зірок, кілька шелягів та півшелягів. Усі монети вона розкидала водою, а тоді додала чоботи — вони булькнули найгучніше. Услід полетів кинджал — той самий, знятий з лучника, що благав Хорта про милосердя. Пас для меча опинився у воді наступним. Кирейка, сорочка, штани, спіднє — усе. Геть усе, окрім Голки.