Замок з’явився без попередження. Однієї миті вони ще були у хащах лісу, серед сосен, що тяглися обабіч на багато верст, аж раптом обігнули невелику скелю і побачили попереду прогалину. Ще за версту ліс раптово скінчився, за ним простяглося лише море та небо… і стародавній зруйнований замок на краю урвища, давно покинутий і зарослий бур’янами.

— Осьо Шептуни, — мовив Спритний Дик. — Слухайте гарненько — то й почуєте голови.

Подрік широко роззявив рота з подиву.

— Я чую!

Брієнна теж почула. Тихе шурхотливе буркотіння виходило наче не з самого замку, а просто з землі. Наблизившись до стрімчаків, вони почули його краще. «Море» — усвідомила Брієнна. То хвилі гуркотіли у печерах та водомиях, проїдених ними під землею за довгі століття.

— Нема тут ніяких голів, — мовила вона. — Це хвилі шепочуть.

— Хвилі не шепочуть! То голови.

Замок був мурований зі старого каміння без вапна чи глини; жодні два камені не були схожі один на одний. Щілини між каменями густо заросли мохом; просто з підмурку витикалися дерева. У більшості старих замків ріс божегай, та Шептуни, як на перший погляд, лише з нього і складалися. Брієнна підвела кобилу до урвища, де мур замку давно розсипався. Купи потрощеного каміння поросли курганами отруйного червоного плюща. Брієнна прив’язала коня до дерева і посунулася так близько до краю, як тільки наважилася. За п’ятдесят стоп унизу серед решток зруйнованої вежі вирували хвилі, а далі виднілося гирло великої печери.

— Це старий маняк, — мовив Спритний Дик, підбрівши ззаду. — Він упав, ще як я був такий, як пів-Подріка. Колись туди у затоку вели сходи, та коли скеля упала, то й вони посипалися. Тоді й пачкарі кинули тут зупинятися. А колись запливали човнами просто у печеру. Були ж часи. Онде, бачите?

Він поклав їй одну долоню на спину, а іншою вказав.

Брієнні забігали тілом мурашки. «Лишень підіпхне трохи — і я отам, у вежі.» Вона ступила крок назад.

— Забери від мене руки!

Крабб болісно скривився.

— Та я ж лишень…

— Мені начхати, що ти лишень. Де тут брама?

— Отам з іншого боку. — Він завагався. — Отой ваш блазень… він же образи не триматиме, га? — У голосі Крабба лунав острах. — Бо мені надвечір подумалося: а чи не сердиться він на Старого Дика за ту мапу, що я йому продав? І за те, що змовчав про перемитників, яких тут не буває.

— З золота, яке тобі належить, ти зможеш повернути йому все, що він заплатив за твою «поміч». — Брієнна не могла уявити, щоб Донтос Голярд становив для когось загрозу. — Це якщо він тут.

Вони обійшли мури. Замок мав три кути, чотирикутні башти на кожному куті. Ворота геть зогнили; коли Брієнна їх смикнула, дошки розвалилися на довгі вологі тріски, і половина посипалася просто на неї. Всередині панував зелений морок. Ліс пробив стіни, проковтнув головну вежу та дворище. Але за брамою стояла решітка; зуби її глибоко занурилися у м’який вогкий ґрунт. Решітка була руда від іржі, але втрималася, коли Брієнна її струснула.

— Цими ворітьми довгенько ніхто не ходив.

— Я можу перелізти, — мовив Подрік. — Коло скелі. Де стіна впала.

— Небезпечно. Камені там непевні, а той рудий плющ отруйний. Має ж тут бути якась потерна.

На північному боці замку справді знайшлися двері, наполовину сховані під колючою купою ожини. Усі ягоди хтось повизбирував, половину куща вирубали, щоб дістатися дверей. Побачивши потрощені гілки, Брієнна відчула неспокій.

— Тут хтось був, і то нещодавно.

— Та ж ваш блазень і його дівчатка, — відповів Крабб. — Я ж вам казав.

«Санса?» Брієнна не могла в це повірити. Навіть ущент пропитий йолоп на кшталт Донтоса Голярда мав досить кебети, щоб не попхатися з дівчиною в таке похмуре місце. Щось було у цих руїнах бентежне, щось непокоїло їй серце. Панну Старк вона тут не знайде, це певно… але подивитися не завадить. «Хтось тут таки був, — подумала Брієнна. — Хтось, кому треба ховатися.»

— Я піду всередину, — мовила вона. — Краббе, ти йдеш зі мною. Подріку, вартуй коней.

— Я теж хочу піти. Я зброєносець. Я можу битися!

— Саме тому я лишаю тебе тут. У цих лісах можуть трапитися розбійники. Нерозумно лишати коней без нагляду.

Подрік копнув чоботом камінця і буркнув:

— Як скажете.

Брієнна пробралася повз ожину і смикнула іржаве залізне кільце. Двері потерни вперлися на мить, тоді рвучко прочинилися, невдоволено риплячи завісами. Від гучного рипіння Брієнні стали дибки волосинки на потилиці. Вона витягла меча, почуваючись голою навіть у кольчузі та вивареній шкірі.

— Та заходьте, м’сьпані! — заохотив Дик ззаду. — Чого чекаєте? Старий Крабб помер тисячу років тому.

А й справді, чого вона чекала? Брієнна подумки обізвала себе дурепою. Єдиним шумом тут був гуркіт моря у печерах під замком, що наростав та спадав з кожною новою хвилею. Здалеку він справді здавався шепотом, і на мить вона мало не побачила голови на полицях, що бурмотіли одна до одної. «Треба-таки було витягти мого чарівного меча, — казала одна голова до інших. — Чого ж це я його не витягла?»

— Подріку, — мовила Брієнна, — у мою постіль загорнуто меча в піхвах. Принеси його мені.

— Так, пане. Пані. Принесу, — відповів малий і побіг геть.

— Меча? — Спритний Дик почухав за вухом. — Ви маєте меча в руці. Нащо вам другий?

— Цей тобі. — Брієнна простягла йому руків’я.

— Та невже? — Крабб обережно витяг пальці уперед, наче клинок міг його вкусити. — Панна-невіра довіряє старому Дикові меча?

— Умієш ним битися, абощо?

— Я з Краббового роду! — Він вихопив меча з її руки. — Однієї крові зі старим паном Кларенсом!

Дик рубонув мечем повітря і вишкірився на Брієнну:

— Люди кажуть: меча на перев’язь — то вже і князь.

Повернувся Подрік Пейн, тримаючи Вірноприсяжця обачно, мов малу дитину. Спритний Дик присвиснув, побачивши багаті піхви з рядком левових голів, але ошелешено замовк, коли Брієнна вийняла клинка і зробила удар. «Навіть свистить він гостріше за звичний.»

— Ходи зі мною! — наказала вона Краббові й вислизнула крізь потерну, схиляючи голову в проймі дверей.

Перед нею відкрилося замкове дворище, поросле бур’яном. Ліворуч виднілася головна брама і рештки чогось схожого на стайню. З половини стійл витикалися деревця, проростаючи аж крізь суху брунатну стріху. Праворуч вона побачила гнилі дерев’яні сходи, що вели до темного підземелля або льоху. На місці головної вежі лежала купа каміння, поросла зеленим та ліловим мохом. У дворищі не було геть нічого, крім бур’яну та соснової глиці. Усюди похмурими врочистими рядами стояли сосни та ялини, а посеред них — блідий чужинець, струнке молоде оберіг-дерево зі стовбуром білим, наче діва зі святої обителі. Темно-червоне листя облямовувало розлоге гілля; просто за деревом починалася пустка неба та моря, яку не ховав зруйнований мур.

А під деревом Брієнна побачила рештки багаття.

Шепіт настирливо поліз їй у вуха. Вона стала на коліно коло вогнища, підібрала зчорнілу паличку, принюхалася, поворушила попіл. «Хтось тут грівся минулої ночі. Або намагався подати знак кораблю.»

— Агов! — покликав Спритний Дик. — Хто тут є?

— Тихо! — наказала йому Брієнна.

— Та ховаються, мабуть. Хочуть роздивитися нас, перш ніж виходити.

Він наблизився до сходів, що вели під землю, і вдивився у пітьму.

— Еге-гей! — загукав він знову. — Там хтось є?

Брієнна побачила, як хитнулося молоде деревце. З кущів вислизнув чоловік — такий забрьоханий, наче сам виткнувся з землі, мов дерево. У руці він тримав уламок меча, але здригнутися її змусив не меч, а обличчя з крихітними очицями і широкими пласкими ніздрями.

Вона знала цей ніс. Знала ці очі. Приятелі кликали чоловіка Пацем.

Далі все сталося за якийсь удар серця. Над цямриною колодязя з’явився другий чоловік, роблячи не більше шуму, ніж змія у купі вогкого листя. Він мав на голові залізного шоломця, огорнутого брудним червоним шовком, а у руці — короткого і товстого метального списа-сулицю. Брієнна знала і цього. Позаду зашурхотіло, з червоного листя виткнулася униз голова. Крабб саме стояв під оберіг-деревом; він зиркнув угору і побачив обличчя.