— Гей! — гукнув він до Брієнни. — Осьо ваш блазень!

— Дику, — покликала вона тихо і стривожено, — ходи до мене.

З оберіг-дерева звалився Пелех, іржучи ослячим сміхом. Він був одягнений у блазенські лахи — такі вицвілі та брудні, що за бурою грязюкою вже сховалося і сіре, і рожеве. Замість блазенського брязкальця він мав у руці потрійного телепня — три шпичасті кулі на ланцюгах, прикріплених до дерев’яного руків’я. Блазень рвучко змахнув телепнем, націляючись понизу, і одне з колін Крабба вибухнуло віялом крові та уламків кістки.

— Сміх, та й годі! — крякнув Пелех, коли Дик упав.

Меч, який дала поводиреві Брієнна, вилетів з руки та зник у хащах бур’яну. Дик звивався на землі, верещав і намагався затиснути руками криваву руїну свого коліна.

— Ой, дивіться! — скрикнув Пелех. — Це ж шахрай Дик, що намалював нам мапу. Ти прийшов аж сюди за нами, щоб віддати заборговане золото?

— Благаю! — заскавучав Дик. — Не треба, моя нога…

— Тобі болить? Хочеш, скінчу твої страждання?

— Облиш його, — мовила Брієнна.

— Ні! — щосили заверещав Дик, піднімаючи скривавлені руки на захист голови.

Пелех ще раз змахнув шпичастими кулями над головою і кинув їх просто Краббові у обличчя. Почувся огидний хрускіт. У тиші, що настала, Брієнна почула стукіт власного серця.

— От він поганець, цей Пелех, — гигикнув чоловік, що вилазив з колодязя. Побачивши Брієннине обличчя, він зареготав. — Знову ти, дівко? Нишпориш за нами? Скучила за дружнім товариством?

Пелех перестрибнув з ноги на ногу та крутнув телепнем.

— Це вона по мене. Я їй снився щоночі, коли вона пхала собі пальці в дірку. Вона мене хоче, хлоп’ята. Оця кобила хоче веселуна Пелеха! Я її гарненько вграю в сраку — надую їй черево своїм блазенським сім’ям, щоб налупила маленького мене!

— Тоді треба пхати в іншу дірку, Пелеше! — зауважив Тімеон своєю горловою дорнійською говіркою.

— Гаразд, я її в усі дірки вграю. Про всяк випадок.

Він рушив праворуч від неї, а Паць почав обходити ліворуч, притискаючи до зубчастого краю скелі. «Перевіз на трьох» — згадала Брієнна.

— Вас тут лише троє.

Тімеон знизав плечима.

— Ми розбіглися з Гаренголу кожен у свій бік. Урзвик та його хлопці подалися до Старограду. Рорж хотів утекти за море з Солепанви. А ми з друзяками дісталися Дівоставу, але на корабель не пробралися. — Дорнієць підняв списа, готуючись кинути. — О, а чи знаєш? Ти ж зубами вбила Варго! Такі справи. Йому вухо зчорніло і текло гнилим брудом. Рорж та Урзвик закликали тікати, але Цап сказав, що треба тримати його замок. Сказав, що він — князь на Гаренголі, і маєтності свої нікому не віддасть. Фафрав, як завжди, отим своїм язиком, ну ти чула. Переказували, що Гора порізав його на шматочки. Долоню одного дня, ступню — іншого. Чистенько, гарненько. Пеньки перев’язували, щоб довше прожив. Наостанок Гора зберігав прутня, але прилетів птах і покликав його до Король-Берега. То він скінчив справу і поїхав геть.

— Я тут не по вас. Я шукаю… — Вона трохи не сказала «сестру». — …блазня.

— Ось тобі блазень! — задоволено вишкірився Пелех. — Я!

— Блазень, та не той! — вигукнула Брієнна. — Я шукаю іншого, у товаристві шляхетної дівчини, доньки князя Старка зимосіцького.

— То тобі треба до Хорта, — відповів Тімеон. — Але його тут теж нема. Лише ми.

— До Сандора Клегана? — перепитала Брієнна. — До чого тут він?

— Та це ж він забрав Старкову дівчину. Я чув, вона тікала до Водоплину, а він її викрав. От бісів пес.

«До Водоплину, — подумала Брієнна. — Вона тікала до Водоплину. До своїх дядьків.»

— Звідки ти знаєш?

— Ми дізналися від одного з Берікових посіпак. Блискавка її теж шукає. Надіслав людей нишпорити уздовж Тризуба. Ми натрапили на трьох після Гаренголу і гарненько розпитали одного, поки був живий.

— Він міг збрехати.

— Міг. Але не збрехав. Трохи згодом ми почули, як Хорт убив трьох людей свого брата у корчмі на перехресті. Там з ним було й дівчисько. Корчмар клявся і божився перед тим, як Рорж його зарізав. Хвойди казали те саме. І бридкі ж пики у них були! Не бридкіші за твою, та все ж…

«Він намагається мене відволікти, — зрозуміла Брієнна, — заколисати балачками.» Паць тим часом підкрадався ближче, Пелех теж підстрибнув на крок. Вона відсунулася від обох і подумала: «Відтісняють до урвища. Дзуськи!».

— Ану не наближайтеся, — застерегла вона.

— Мабуть, я тебе в носа вграю, бридка дівко! — оголосив Пелех. — Ото буде розвага!

— Він має дуже маленьку пуцьку, — пояснив Тімеон. — Ану кидай свого гарненького меча, і тоді ми, жінко, будемо з тобою лагідні. Нам тільки й треба, що золота заплатити перемитникам.

— А якщо я дам вам золота, ви нас відпустите?

— Відпустимо, — посміхнувся Тімеон. — Ти нас лишень до дірки пусти, а ми навіть заплатимо, як порядній хвойді. По срібняку з кожного. А інакше заберемо золото і натішимося, як схочемо. А тоді укоськаємо, як Гора — пана Варго. То що обираєш?

— Оце! — І Брієнна кинулася у бік Паця.

Той скинув угору свого поламаного меча, щоб захистити обличчя, та вона націлялася не вгору, а вниз. Вірноприсяжець прокусив одяг, вовну, шкіру і м’язи, уп’явся сердюкові у стегно. Паць навіжено змахнув зброєю, втрачаючи рівновагу. Уламок меча шкрябнув Брієнні по кольчузі, а тоді Паць перекинувся на спину. Брієнна вдарила його вістрям у горло, крутнула клинок у рані та висмикнула назад, устигши обернутися саме тоді, коли Тімеонова сулиця свиснула повз обличчя. «Я не зволікнула, — подумала вона, відчуваючи на щоці кров. — Бачите, пане Гудвіне?» Поріз на щоці майже не відчувався.

— Твоя черга, — сказала вона Тімеонові, поки дорнієць витягав другу сулицю, коротшу і товщу за першу. — Кидай!

— Щоб ти ухилилася, а тоді напала? Не хочу скінчити, як Паць. Дідька тобі! Ану покажи їй, Пелеше!

— Сам покажи, — буркнув Пелех. — Бачив, що вона зробила з Пацем? Мабуть, у неї місячна кров, от і шаленіє.

Блазень мулявся позаду неї, Тімеон — просто попереду. Куди не обернешся — один опинявся за спиною.

— Вбий її, — заохотив Тімеон, — і гойдай труп, скільки стане сил.

— Отак ти мене любиш, ласкавий друже? Ну гаразд!

Телепень крутився у повітрі. «Обери одного, — сказала собі Брієнна. — Обери і вбий швидко.» Раптом звідкілясь прилетів камінь і поцілив Пелеха просто у голову. Брієнна, більше не вагаючись, кинулася на Тімеона.

Він був спритніший за Паця, але ж мав тільки короткого метального списа проти клинка валірійського булату. Вірноприсяжець ожив у її руках. Іще ніколи вона не рухалася так швидко; лезо меча перетворилося на сіре мариво. Тімеон устиг зустріти її ударом у плече і легко поранив, та вона відрубала йому вухо зі щокою, знесла вістря з сулиці й устромила лікоть мерехтливого булату в черево крізь ланки кольчужної сорочки без рукавів, яку дорнієць мав на собі.

Тімеон не облишив боротьби навіть тоді, коли Брієнна вже витягала з нього меча, борознами якого спливала червона кров. Дорнієць намацав на поясі кинджал і витяг його; Брієнна у відповідь відрубала йому руку. «Це за Хайме.»

— Змилуйся, Мати! — видихнув дорнієць. Кров бризкала з його зап’ястка, пухирилася на вустах. — Кінчай справу. Відішли мене назад у Дорн, кривава сучко.

Вона виконала його прохання. А коли обернулася, Пелех стояв на колінах, із приголомшеним обличчям намацуючи телепня. Та щойно він звівся на ноги, новий камінь ударив його просто у вухо. Подрік видерся на зруйновану скелю і стояв там серед плюща гордий та насуплений, тримаючи у руці ще одного каменя.

— Я ж казав, що можу битися! — закричав він звідти.

Пелех спробував відповзти убік.

— Я здаюся! — заскиглив блазень. — Здаюся! Не можна кривдити веселого Пелеха, я ж такий милий, нащо мене вбивати?

— Нічим ти не кращий за інших. Ти грабував, ґвалтував і різав людей.

— Так, так, було, не заперечую… але ж я умію звеселяти! Тут жарт підпущу, там через голову стрибну. Хлопцям подобалося!

— А жінки плакали кривавими слізьми.