Він повернув голову і плюнув.

— Хоч не клятий чвак, хай йому грець. Ті почвари верхи не їздять.

— Авжеж, — буркнула Брієнна. Хоч у цьому між ними панувала згода.

Останній десяток сажнів підйому виявився найкрутішим та найзрадливішим. З-під копит коней кришилися камінці, торохтіли каменястою стежкою позаду. Коли вершники виникли зі скельної улоговини, то опинилися просто попід замковими мурами. Згори з бойового ходу на них витріщилося обличчя, потім зникло. Брієнні здалося, що то жінка; саме так вона і сказала Дикові. Той погодився.

— Брюн уже застарий мурами дертися, а сини з онуками пішли на війну. Тут лишилися самі баби та дівки. Ну хіба ще кілька шмаркачів.

Брієнні на язику крутилося запитання, до котрого короля пристав князь Брюн, але те вже не важило. Синів Брюна вдома не було, дехто міг зовсім не повернутися з війни. «Щедрої гостини нам тут не бачити.» Замок, повний самих лише старих, жінок та дітей, нізащо б не відчинив браму озброєним чужинцям.

— Кажеш про князя Брюна так, наче ти його знаєш, — мовила вона до Спритного Дика.

— Мо’, колись і знав.

Брієнна зиркнула на груди його свитини. Обірвані нитки та клапоть темнішої тканини на одязі показували, звідкіля було відірвано нашитого значка. Її провідник був утікачем з війська — жодних сумнівів. А чи вершник позаду не міг бути одним з його побратимів?

— Треба їхати уперед, — наполягав Дик, — поки Брюнові не стало цікаво, чого це ми стовбичимо під його мурами. А стрілити з арбалета може і дівчисько.

Дик змахнув рукою на вапнякові горби, що здіймалися поза замком, темніючи порослими лісом схилами.

— Відси дороги вже нема, лише річища і звірині стежки. Та панні нема чого боятися. Спритний Дик тут усе знає.

Саме цього Брієнна і побоювалася. Верхівкою пагорба пролітав свіжий вітер, але їй у повітрі настирливо смерділо зрадою та пасткою.

— А той вершник?

Якщо його кінь не вмів бігти хвилями, йому теж скоро доведеться видиратися берегом угору.

— А що вершник? Якщо то якийсь дівоставський лайдак, то може, і не знайде цю бісову стежку. А коли знайде, то ми вже загубимося в лісі. Там дороги нема — куди ми поїхали, не видко.

«Хіба що умієш бачити наші сліди.» Брієнна завагалася, чи не краще перестріти вершника просто тут, з мечем у руці. «Я виглядатиму дурепою, якщо то мандрівний співець або син князя Брюна.» Все ж таки Крабб, напевне, має рацію. «Якщо не відчепиться до ранку, тоді дам йому ради.»

— Гаразд, як знаєш, — відповіла вона, спрямовуючи кобилу до дерев.

Замок князя Брюна поволі меншав у них за спинами, а згодом зник з очей. Навколо здіймалися смереки та вартові сосни — величезні, огорнуті зеленню списи, спрямовані у небо. Підстилка складалася з упалої глиці — щільної та товстої, всипаної шишками. Копита коней не вибивали з неї жодного шуму — як не вибив би, мабуть, і могутній тур. Почався дощик, потім спинився, потім знову засіяв з неба, та серед сосен вони майже нічого не відчували. Утім, просуватися у лісі поважчало. Брієнна потроху трусила кобилою крізь зелений морок, вихиляючись туди-сюди між дерев. Вона розуміла, що тут дуже легко заблукати — усі напрямки виглядали однаково. Навіть повітря, тихе і незворушне, здавалося якимось сіро-зеленим. Соснове гілля дряпало їй руки і гучно шкреблося по новому, щойно змальованому щиті. Моторошна тиша з кожною годиною шляху дедалі гірше давила на голову.

Спритний Дик теж непокоївся. Пізніше того ж дня, коли почало сутеніти, він спробував був заспівати.

— Бурий, чорний, волохатий, жив ведмідь побіля хати!… — завів Дик голосом рипким, наче нові чоботи. Але сосни проковтнули його пісню так само, як вітер і дощ, і невдовзі поводир замовк.

— Погано тут, — мовив Подрік. — Погане місце.

Брієнна відчувала те саме, але завважила за краще не зізнаватися.

— У сосновому лісі завжди похмуро. Та зрештою, ліс як ліс. Чого нам тут боятися?

— Чваків? Балакучих голів?

— Меткий хлопчина! — реготнув Спритний Дик.

Брієнна кинула на нього роздратований погляд.

— Нема тут ніяких чваків, — мовила вона до Подріка, — і голів нема.

Схили вели вгору, схили вели вниз… Брієнна мимоволі почала молитися, щоб Спритний Дик виявився чесним і знав, куди їх веде. Сама вона вже не була певна, що самотуж знайде хоча б море. Небо над головою було хмарне, всуціль сіре — ані дня і ночі не розбереш, ані шляху серед зірок не пошукаєш.

Того вечора вони отаборилися рано — щойно спустилися з пагорба та опинилися на краю лискучого зеленого болота. У сіро-зеленому світлі земля попереду здавалася твердою, та щойно вони на неї ступили, болото миттю проковтнуло коней аж до спини; довелося вертати і у боротьбі вибиратися на твердіший ґрунт.

— Байдуже, — запевнив їх Крабб. — Зараз повернемося на отой горб, та й спустимося іншим шляхом.

Наступний день не відрізнявся від попереднього. Вони сунули крізь дерева та драговини, під темним небом та дощем, що спинявся і починався знов, повз провалини, печери, руїни стародавніх фортець, чиї камені укривав мох. Тут про кожну купу каміння існував давній переказ, і Спритний Дик знав їх усі. З його оповідок випливало, що сосновими лісами Гостроклішні за століття пролилися цілі річки крові. Брієнні почав уриватися терпець.

— Скільки ще їхати? — завимагала вона зрештою. — Ми вже мало не кожне дерево на півострові побачили.

— Ну не кожне… — відповів Крабб. — Але вже недалечко. Бачите — ліс рідшає. Ми вже коло вузького моря.

«Блазень, якого він мені обіцяв — то, певніше за все, буде моє власне віддзеркалення у калюжі» — подумала Брієнна. Та повертати назад, діставшись аж сюди, було безглуздо. Так само безглуздо, як і заперечувати свою втому. Брієннині стегна у сідлі геть закам’яніли; останніми днями вона спала лише по чотири години, поки Подрік її охороняв. Якщо Спритний Дик справді мав намір їх убити, то де ж, як не тут — у краю, котрий він добре знав. Може, Крабб вів їх до лігва зарізяк — своїх родичів чи приятелів, іще зрадливіших за нього. А може, просто водив колами, щоб той вершник їх наздогнав. Відколи вони залишили за спиною замок князя Брюна, то не бачили жодних ознак погоні — але ж це не означало, що мисливець її покинув.

«Може, таки доведеться його вбити» — подумала вона одного вечора, міряючи кроками табір. Ця думка її непокоїла; старий батьків майстер-мечник завжди сумнівався, чи має вона досить гарту для битви.

— У твоїх руках буяє чоловіча сила, — казав їй пан Гудвін, і то неодноразово, — але в серці живе дівоча м’якість. Одна річ — вправлятися у дворищі з тупим мечем, інша — увігнати лікоть гострої криці людині в кендюх і дивитися, як згасають її очі.

Щоб загартувати дівчину, пан Гудвін надіслав її до батькового різника забивати ягнят і молочних паців. Паці нажахано кувікали, ягнята верещали, наче злякані діти. Коли справу було зроблено, Брієнна стояла засліплена слізьми, а наскрізь просочений кров’ю одяг потім віддала служниці спалити. І все ж пан Гудвін мав сумніви.

— Порося — то порося, а людина — то геть інше. Коли я був зброєносцем, не старшим за тебе, то мав приятеля — дужого, прудкого, спритного переможця у навчальному дворі. Усі знали, що одного дня він стане уславленим лицарем. Тоді на Порогах почалася війна. Я бачив, як мій приятель збив ворога на коліна, вибив йому з руки сокиру, та коли мав уже добити, зволікнув на пів-удару серця. А у битві то ціле життя. Ворог висмикнув з піхов кинджала і знайшов щілинку в обладункові мого приятеля. Сила, швидкість, відвага, тяжко виборена майстерність… усе розвіялося, наче блазенський пердь, бо хлопець завагався убити. Не забувай цього, дівчинко.

«Не забуду» — пообіцяла вона тіні старого лицаря посеред соснового лісу, тоді сіла на камінь, вийняла меча і заходилася гострити край. «Пам’ятатиму і молитимуся, щоб не вагатися.»

Наступний ранок зайнявся блідим, холодним та хмарним. Сонця вони не побачили, та коли чорне над головою обернулося на сіре, Брієнна зрозуміла, що час сідлатися. Спритний Дик знову завів їх до соснового лісу. Брієнна не відставала ані на крок; ззаду на своїй шкапі поспішав Подрік.