— Вони таке кажуть, щоб вислужити приязнь твого вельможного панотця, — пояснила божа жінка. — Шукай правди у своєму люстрі, а не на язиках чоловіків.

То була сувора наука, що змусила її плакати, але добре послужила потім при Вирії, коли пан Гайл та його приятелі вигадали собі гру. «Дівчині в цьому світі личить трохи недовіри, бо недовго і спаплюжитися» — думала вона, поки починався дощ.

У бугурті при Лихомості вона одного за одним вишукувала своїх залицяльників і гамселила їх, скільки ставало сили. Пацюр, Амброз і Кущ, Марк Мулендор, Раймонд Нелан і Віл Гайстер. Вона збила конем Гаррі Тартака, розтрощила Робінові Гончару шолома і залишила на ньому страшного рубця. Нарешті, коли впав останній з них, Вишня Мати подарувала їй Конінгтона. Того разу пан Ронет мав у руці меча, не троянду. І кожен завданий нею удар був солодший за поцілунок.

Лорас Тирел останнім спізнав на собі її гнів. Він ніколи за нею не впадав, ба й не помічав майже, але ж носив на щиті три золоті троянди, а Брієнна ненавиділа усі троянди до останньої — самий їхній вигляд додавав їй пекельної сили. Так вона і заснула, згадуючи той бій та бачачи уві сні, як пан Хайме застібає їй на плечах веселкове корзно.

Наступного ранку дощило, як і напередодні. Поки товариство снідало, Спритний Дик запропонував почекати, щоб дощ скінчився.

— Коли ж це він скінчиться? Завтра? За місяць? Наступного літа? Ні, не годиться. Маємо чим накинутися згори, а попереду — чимало верст.

Дощ лупив цілісінький день. Вузька стежка, якою вони рухалися, скоро перетворилася на струмок грязюки. Дерева, що зрідка стрічалися навколо, стояли зовсім голі; невпинний дощ прибив упале листя до землі та зробив з нього вогкий брунатний килим. Незважаючи на білячу підбивку, Дикова кирея просякла наскрізь; Брієнна побачила, як він тремтить, і на якусь мить навіть поспівчувала небораці. «Видно, що давно і не їв як слід.» Їй стало цікаво, чи й існує на світі та перемитницька затока і зруйнований замок під назвою Шептуни. Голодні люди здатні на відчайдушні вчинки. Може, він усе вигадав, щоб її зманити та обдурити. Раптова підозра стала кислим колом у животі.

На якийсь час невгамовний стукіт і шурхіт дощу став єдиним шумом у цілому світі. Спритний Дик сунув уперед, ні про що не відаючи. Брієнна сторожко спостерігала за ним. В око їй вкинулося, як низько він згинає спину — мовби сподівається злитися з сідлом і десь там під ним уберегтися від води з неба. Цього разу, коли вже сутеніло, їм на очі не трапилося жодного села чи хутора, ба навіть жодного дерева, щоб під ним заховатися. Таборувати вони мусили між дрібних скель, за двадцять сажнів від припливної смуги. Та все ж скелі давали бодай якийсь притулок від вітру.

— Краще нам нині поставити варту, м’сьпані, — мовив до неї Крабб, поки вона намагалася підпалити шматки плавнику. — В таких місцях, як оце тут, трапляються чваки.

— Чваки? — Брієнна кинула на нього підозріливий погляд.

— Чваки — то потвори, чудовиська, — легковажним голосом пояснив Спритний Дик. — Вони схожі на людей, якщо близько не дивитися, але голови в них завеликі. Де добрі люди мають волосся, там чваки мають луску. Вони бліді, наче в риби черево, а між пальцями у них перетинки. Завжди мокрі, смердять рибою, губи мають жирні та вислі, а за ними — добрячі зелені зуби, гострі, наче голки. Брешуть, буцімто першолюди їх усіх убили, та ви не вірте. Вони приходять уночі, крадуть неслухняних малих дітей — прокрадаються до домівок на ногах з перетинками, чвакаючи на землі та підлозі. Отак: чвак-чвак. Дівчаток тримають, щоб потім з ними паруватися, а хлопчиків їдять — розривають на шматки гострими зеленими зубами.

Дик вишкірився до Подріка.

— Тебе б таки з’їли, малий. З’їли б сирим, їй-бо.

— Хай спробують! Я усіх уб’ю! — відповів Подрік, торкаючись меча.

— Хе-хе, і спробують. Чваки легко не вмирають. — Він підморгнув Брієнні. — А ви, ясна панно — слухняна дівчинка?

— Ні.

«Нехай. Дурень меле, вітер носить.» Дерево було надто сире і не бажало займатися, хай скільки іскор сипала на нього Брієнна з кременя та кресала. Розпал трохи задимів, та й по тому — вогню роздмухати не вдалося. Брієнна з огидою покинула спроби, сперлася спиною на скелю, натягла на себе кобеняка і віддалася на милість холодній вогкій ночі. Мріючи про гарячу вечерю, вона пожувала смужку твердої солоної яловичини і послухала оповідку Дика про бій пана Кларенса Крабба з королем чваків. «На язик він таки спритний, — визнала вона, — але й Марк Мулендор з мавпою умів розважати нівроку.»

Було надто вогко, щоб побачити захід сонця, надто сіро, щоб помітити схід місяця. Ніч була темна, без жодної зірки. Крабб вичерпав усі свої побрехеньки та ліг спати. Подрік теж скоро захропів. І лише Брієнна сиділа спиною до скелі, слухаючи хвилі. «Ти близько до моря, Сансо? — питала вона подумки. — Чекаєш у Шептунах на корабель, що ніколи не прийде? Хто там з тобою? Перевіз на трьох, казав він. Невже Біс приєднався до вас із паном Донтосом? Чи може, ти знайшла свою меншу сестру?»

День був довгий, і Брієнна почувалася украй втомленою. Сидячи спиною до каменю і слухаючи дощ, який тихо лопотів навколо, вона скоро закуняла, опустивши важкі повіки, а двічі навіть заснула. Удруге вона прокинулася різко, зненацька, з шаленим стукотом серця, переконана, що над нею хтось стоїть. Руки й ноги затерпли, кобеняк заплутався навколо гомілок; вона відкинула його ногами і стала на землю. Спритний Дик згорнувся коло скелі, майже похований у важкому вогкому піску, і міцно спав. «Сон. То був лише сон.»

Чи не помилилася вона, утікши від пана Крейтона та пана Іліфера? Все ж таки, що не кажи, вони поводилися як доброчесні лицарі. «Якби ж Хайме схотів поїхати зі мною» — подумала вона… але Хайме був лицарем Королегвардії, чиє місце — біля короля. Та й не до Хайме прагнуло її серце, а до Ренлі. «Я присяглася захищати його, і зазнала поразки. Потім присяглася помститися… і цього не справдила. Натомість я утекла з пані Кетлін… і зрадила її сподівання теж.» Вітер змінився, і струмки дощу тепер стікали її обличчям.

Наступного дня від шляху лишилася всипана камінням стежка, а тоді й вона перетворилася на ледве помітний натяк. Приблизно пополудні всі натяки скінчилися коло підніжжя вивітреного стрімчака. Згори на хвилі моря супився невеличкий похмурий замок, чиї три скособочені вежі вирізнялися проти свинцевого неба, наче різьблені.

— Ото Шептуни? — запитав Подрік.

— Це тобі що, руїна? Очі пролупи. — Крабб сплюнув на землю. — Це Лихе Лігво, де тримає стіл старий князь Брюн. Дороги далі немає — поїдемо під соснами.

Брієнна роздивилася стрімчак.

— А туди нагору як потрапимо?

— Та залюбки! — Спритний Дик повернув коня. — Тримайтеся Дика, не губіться. Хто лінькуватиме — тих притьмом чваки вхоплять.

Шлях нагору виявився крутою кам’янистою стежкою, схованою у щілині скелі. Більша його частина виникла зусиллями природи, але тут і там виднілися сходинки, вирізані полегшити підйом. Стежку стискали з обох боків стрімкі скелі. Поїдені століттями пронизливого вітру та солоних бризок, вони де-не-де набули чудернацьких обрисів. Спритний Дик показав декілька, поки подорожні дерлися стежкою.

— Онде голова страшного велетня, бачите? — казав він, і Брієнна посміхалася, коли таки бачила. — А осьо кам’яний дракон. Інше крило відвалилося, коли мій татусь був хлопчиком. А вище — наче цицьки старої відьми висять.

І крадькома кидав погляд на пласкі груди Брієнни.

— Пане? Пані? — покликав Подрік. — Там вершник.

— Де? — Жодна зі скель навколо не мала подібності до вершника.

— На дорозі. Не кам’яний. Справжній. Їде за нами. Отам унизу, — вказав малий.

Брієнна крутнулася у сідлі. Вони вже досить видерлися схилом, щоб бачити на багато верст уздовж берега. Кінний наближався тим самим шляхом, яким прибули вони, за три або чотири версти. «Знову?» Вона кинула на Спритного Дика підозріливий погляд.

— Киньте ото на мене зиркати! — обурився Крабб. — Хай хто він є, Спритний Дик його не знає. Мабуть, хтось із Брюнових людей — мо’, вертається з війни. А чи який співець — блукає світом, та й приблукав.