— Двадцять і три, ваша милосте, тоді як князеві Естермонту…

— …щонайменше сімдесят. Мені це відомо.

Естермонти були їй родичами у шлюбі через Роберта, чий батько взяв дівчину з їхньої родини за дружину в нападі чи то хіті, чи то божевілля. Коли Серсея виходила за короля, Робертової паніматки вже давно не було на світі, але обидва її брати з’явилися на весіллі та прогостювали наступні півроку. Згодом Роберт наполіг відповісти їм ласкою на ласку, і королівське сімейство попхалося на гостину до Естермонту — невеличкого, вкритого горами острова коло Пізьми. Ті два тижні, що Серсея пробула у Зелен-Камені — вогкому та похмурому стольці дому Естермонт, були найдовшими у її молодому житті. Хайме з першого ж погляду перейменував замок на Зелен-Гній, і Серсея швидко з ним погодилася. Днями вона мусила нудитися, спостерігаючи, як її ясновельможний чоловік полює з соколами чи псами, п’є зі своїми дядьками та до нестями лупцює різноманітних родичів чоловічої статі у навчальному дворищі Зелен-Гною.

Була там і родичка жіночої статі — опецькувата вдовичка з цицьками завбільшки з диню, чоловік і батько якої померли у Штормоламі під час облоги. «Її батько був до мене добрий, — розказував дружині Роберт, — а з нею ми бавилися ще змалку.» На те, щоб поновити їхні забави, Робертові не знадобилося багато часу. Щойно Серсея заплющувала очі, як король прокрадався геть з опочивальні — розраджувати бідолашну самотню жінку. Однієї ночі Серсея послала услід йому Хайме, щоб справдити свої підозри. Коли брат повернувся, то спитав, чи не хоче вона Робертової смерті.

— Ні, — відповіла тоді вона, — я хочу наставити йому роги.

Їй подобалося думати, що саме тієї ночі вони з братом нагуляли Джофрі.

— Отже, Елдон Естермонт узяв собі дружину, на півстоліття молодшу за себе, — мовила Серсея до Кайбурна. — Чому це має мене цікавити?

Той здвигнув плечима.

— Не кажу, що має… проте Даемон Піщанець і дівчина з Сантагарів були близькі до доньки великого князя Дорана, Аріани. Або ж дорнійці хочуть, щоб ми так гадали. Можливо, тут нема про що казати, але мені здалося, що вашій милості варто знати.

— Ось я знаю. — Королева почала втрачати терпець. — Маєте щось іще?

— Лише одну невеличку справу. — Кайбурн запобігливо посміхнувся і розповів про лялькову виставу, яка нещодавно набула розголосу серед міського простолюду. В тій виставі королівством звірів правила зграя пихатих левів. — У зрадницькій казочці лялькові леви стали надто жадібними та гордовитими, аж почали жерти власних підданих. Коли шляхетний олень насмілився їм заперечити, леви зжерли і його, а тоді заходилися ревти, що це їхнє право як наймогутніших звірів.

— Оце і все? — перепитала Серсея.

Вистава її навіть розважила. Правильно висвітлена, вона могла стати повчальною.

— Не все, ваша милосте. Наприкінці з яйця налуплюється дракон і з’їдає усіх левів.

Несподіване закінчення перетворило лялькову виставу з простої насмішки на державну зраду.

— Йолопи дурноверхі! Лише недоумки поставлять власні голови на дерев’яного дракона. — Вона хвилинку поміркувала. — Надішліть своїх шепотинників на ті вистави. Хай запишуть, хто туди ходить. Якщо трапляться помітні у місті особи, я хочу знати імена.

— Дозволю собі зухвальство спитати: як ви з ними вчините?

— Помітних осіб покарають грішми. Щоб навчити їх суворої науки, але не розорювати ущент, стягнемо з кожного половину статків — заразом і скарбницю поповнимо. Бідарі, що не зможуть заплатити, втратять одне око за те, що бездіяльно спостерігали зраду. Лялькарям — сокира.

— Їх там четверо. Чи не дозволять ваша милість використати двох із них на мої потреби? Жінка була б особливо…

— Я віддала вам Сенелу! — мовила королева невдоволено.

— Прикро казати, але бідна дівчинка зовсім, е-е-е… виснажена.

Серсея не любила згадувати про неї. Дівчина з’явилася на виклик, нічого не підозрюючи — гадала, що подаватиме страви та напої. Навіть коли Кайбурн застібнув на її зап’ястку ланцюга, вона ще нічого не второпала. Від подальших спогадів королеві ставало млосно. «Ті цюпи холодні, як лід. Навіть смолоскипи там тремтять. А у пітьмі верещить бридке створіння…»

— Гаразд, беріть жінку. Беріть двох, якщо така ваша потреба. Та спершу дайте мені імена.

— Слухаю вашу волю, — вклонився Кайбурн і пішов собі.

Знадвору вже сідало сонце. Доркас приготувала купіль. Королева з насолодою занурилася у гарячу воду і заходилася міркувати, що скаже гостям, яки мали з’явитися до вечері. Раптом крізь двері увірвався Хайме і наказав Джоселин та Доркас забиратися геть. Брат виглядав зовсім не бездоганно білим і смердів кіньми. Разом з ним прибув Томен.

— Мила сестро, — почав Хайме, — король вимагає розмови.

Золоті кучері Серсеї плавали у гарячій воді; весь покій затягнуло парою. Щокою королеви стікала крапля поту.

— Томене? — перепитала вона загрозливо м’яким голосом. — Чого ще тобі треба?

Хлопчик знав, що означає такий голос — він зіщулився і відступив на крок.

— Його милість хоче назавтра засідлати свого білого румака, — відповів Хайме. — Вчитися кінного герцю.

Королева сіла у купільниці.

— Ніяких герців не буде.

— Будуть! — випнув нижню губу наперед Томен. — Я мушу виїжджати щодня!

— То й виїжджатимеш! — відповіла королева. — Щойно ми матимемо належного майстра-мечника, щоб наглядав за твоїм навчанням.

— Я не хочу якогось там майстра-мечника! Я хочу пана Лораса.

— Ти надто високої думки про нього. Знаю, це твоя дружина задурила тобі голову казками, наче він такий вправний та сміливий. Але, приміром, Озмунд Кіптюг подолає трьох таких лицарюжок, як оте хлопчисько.

Хайме зареготав.

— Той самий Озмунд Кіптюг, якого я знаю? Оце вже дзуськи!

Серсеї закортіло його придушити. «Наказати б панові Лорасу, щоб дав панові Озмунду збити себе з коня. Звитяжця зганьбити — що слимака посолити, зразу зіщулиться. А Томенові завзяття поменшає, хоч очима так не виграватиме.»

— Я пошлю по дорнійця, щоб тебе навчав, — відповіла вона. — Дорнійці — найкращі герцівники у королівствах.

— Зовсім ні! — мовив Томен. — Та й не хочу я ніякого дурного дорнійця. Я хочу пана Лораса. Така моя королівська воля!

Хайме зареготав. «Од нього геть ніякого зиску. Чого це він смішки справляє — гадає, тут йому вертеп?» Королева сердито ляснула долонею по воді.

— То я мушу послати по малого Баша? Ти не можеш наказувати мені королівською волею. Я — твоя мати, королева!

— Так, але я — король! Маргерія каже, що короля мають слухатися всі. Я бажаю, щоб назавтра зранку мені засідлали білого румака, і щоб пан Лорас учив мене кінного герцю. А ще я хочу кошеня і ніколи не їсти буряків!

І Томен рішуче схрестив руки на грудях.

Хайме не припиняв реготу. Королева вирішила не зважати.

— Ходи сюди, Томене. — Коли король, навпаки, відсахнувся, Серсея зітхнула. — Боїшся? Але ж король не може знати страху.

Хлопчик наблизився до купільниці, опустивши очі долу. Серсея простягла руку і попестила його золоті кучері.

— Хай ти король, але ж і маленький хлопчик теж. Доки ти не досягнеш віку, влада належить мені. Обіцяю, тебе навчатимуть кінного бою. Але не Лорас. Лицарі Королегвардії мають важливішу службу, ніж гратися з дітьми. Ось запитай пана Регіментаря Королегвардії. Хіба не так, пане Регіментарю?

— Надзвичайно важливу службу, — криво посміхнувся Хайме. — Ось приміром, їздити круг міста і вдесяте оглядати мури.

Томенові на очі мало не накотилися сльози.

— Можу я мати хоч кошеня?

— Можеш, — погодилася королева. — Якщо я більше не почую дурниць про кінний герць. Обіцяєш?

Король посовав ногами.

— Обіцяю.

— То й добре. Тепер біжи. В мене скоро будуть гості.

І Томен побіг, але спершу обернувся і виголосив наостанок:

— Коли стану королем у своєму праві, то забороню буряки! Оголошу поза законом!

Її брат зачинив за ним двері, штовхнувши пеньком руки.

— Ваша милосте, — запитав він Серсею, лишившись із нею наодинці, — я оце саме хотів спитати… ви п’яні чи геть здуріли?