— Бачив, — відповів Озней Кіптюг. — Хвацько ви втяли, годі казати.

— Ви вже краще за мене сидите у сідлі! — докинув пан Дермот.

— Я ще й списа зламав! Пане Лорасе, ви чули?

— Наче удар грому! — Біле корзно пана Лораса припинала на плечі троянда з золота і нефриту; вітерець химерно куйовдив його брунатні кучері. — Ви вдарили пречудово, але одного разу недостатньо. Назавтра треба повторити, а тоді вправлятися щодня. Кожен удар повинен лягати прямо і певно, а спис — лежати у руці так, наче з неї виріс.

— Я дуже цього хочу!

— Ви, мій королю, були нездоланні.

Маргерія стала на одне коліно, поцілувала короля у щоку, обійняла його одноруч.

— Бережись, братику! — застерегла вона Лораса. — Гадаю, мій зацний та відважний чоловік за кілька років збиватиме тебе з коня!

Трійця її сестер галасливо погодилася, а капосна мала Булвер застрибала навколо, виспівуючи:

— Томен — наш поборник, наша перемога! Томен — наш поборник, наша перемога!

— Щоб боротися і перемагати, треба спершу дорости, — зауважила Серсея.

Усмішки зів’яли, наче троянди, поціловані зимовою холоднечею. Стара, подзьобана віспою септа першою зігнула коліно; решта поспіхом узяла з неї приклад, окрім малої королеви та її брата.

Томен, здавалося, не помітив раптового холодку в повітрі.

— Матінко, ви мене бачили?! — забелькотів він радісно. — Я зломив списа на щиті, а торбою не вдарився!

— Я дивилася через двір. Ти чудово вдарив, Томене. Та я іншого від тебе й не чекала. Адже кінні герці в тебе у крові. Одного дня ти царюватимеш на турнірах, як колись твій батько.

— Жоден воїн не встоїть перед міццю його руки, — лукаво посміхнулася до королеви Маргерія Тирел. — Та я не знала, що король Роберт був такий уславлений переможець на кінних герцях. Чи не матимуть ваша милість ласку розповісти нам, які турніри виграв наш світлої пам’яті король? Яких зацних лицарів зсадив з коня? Певно ж, його милості личить знати про славетні батькові перемоги!

Шиєю Серсеї поповзла барва. Дівчисько спіймало її на гарячому. Насправді Робертові Баратеону до кінних герців зі списами було байдуже. На турнірах він віддавав перевагу бугуртові, де міг лупцювати інших лицарів до крові затупленою сокирою або келепом. Її необачні слова були сказані з думкою про Хайме. «Щось я забулася — аж на себе не схожа.»

— Роберт виграв турнір на Тризубі, — проказала вона вимушено-бундючно. — Він скинув з коня принца Раегара і зробив мене своєю королевою краси та кохання. Дивно, що ви, люба невістко, цього не знали.

І не даючи Маргерії ані миті влізти з відповіддю, продовжила:

— Пане Озмунде! Майте ласку, поможіть моєму синові зняти лицарію. А ви, пане Лорасе, пройдіть зі мною на кілька слів.

Лицар Квітів рушив за нею, наче слухняне щеня — така була його служба при дворі. Серсея дочекалася, коли вони опиняться на зміїстих сходах, і тоді запитала:

— Скажіть-но, благаю, кому це спало на думку?

— Моїй сестрі, — мусив визнати він. — Пан Таллад, пан Дермот і пан Портіфер нападали на опудало, і королева подумала, що його милість теж міг би спробувати сили.

«Хлопчисько зве її так, щоб роздратувати мене.»

— А ви теж доклали руки?

— Я допоміг його милості вдягти обладунок і показав, як нахиляти списа, — відповів лицар.

— Той кінь для нього завеликий. Аж занадто. А якби король упав? А якби торба розтрощила йому голову?

— Таке воно, лицарське життя — трапляються і синці, й розсічені брови.

— Починаю розуміти, чому ваш брат — каліка. — Серсея відчула втіху, побачивши, як її слова стерли з його гарненького личка посмішку. — Можливо, мій брат не зумів пояснити вам, пане лицарю, ваші обов’язки на службі. Ви тут, щоб захищати мого сина від його ворогів. Навчати його лицарської науки — то клопіт майстра-мечника.

— Червоний Дитинець не має майстра-мечника, відколи було вбито Арона Сантагара, — відповів пан Лорас із натяком на докір у голосі. — Його милості майже дев’ять років. Він прагне навчатися. У його віці йому час стати зброєносцем і вчитися на лицаря.

«Він учитиметься. Але не сподівайся, що в тебе.»

— Чи не нагадаєте, пане, кому служили ви? — запитала Серсея найсолодшим голосом. — Часом, не князеві Ренлі?

— Я мав таку честь.

— О, я так і гадала. — Серсея бачила, якими близькими подеколи стають взаємини між зброєносцями та лицарями, котрим ті служать. Вона не бажала й думати, щоб Томен заприязнився до Лораса Тирела. Лицар Квітів був не з тих чоловіків, яких варто наслідувати хлопчикові. — Пробачте мою недбалість. Маючи на руках правління державою, війну та похорон батька, я чомусь проґавила таку нагальну справу, як призначення нового майстра-мечника. Втім, я негайно виправлю свою помилку.

Пан Лорас відкинув назад брунатний кучерик, що впав йому на лоба.

— Ваша милість не знайдуть іншого лицаря, хай наполовину такого вправного з мечем і списом, як я.

«Отакої, та ми сама скромність!»

— Томен — ваш король, а не ваш зброєносець. Ви маєте битися за нього і загинути, якщо знадобиться. Та й по тому!

Серсея лишила Лораса на перекидному мості через сухий рів зі шпичаками і ввійшла до Маегорового Острогу сама. «Де мені шукати майстра-мечника?» — питала вона себе, видираючись сходами до своїх покоїв. Відмовивши панові Лорасу, вона не могла звернутися до інших лицарів Королегвардії — то була б сіль на рану і свіжа образа Вирієві. «Пан Таллад? Пан Дермот? Хтось же має знайтися.» Томенові припав до смаку його новий панцирний слуга, проте Озней виявив недбалість у справі з Дівою Маргерією, досі не справдивши королевиних сподівань. Його братові Озфриду вона загадала інше доручення. Шкода, що Хорт перекинувся на скаженого собаку — Томена завжди лякав хрипкий голос Сандора Клегана, а Лорас Тирел трохи протверезів би від своєї лицарської бундючності, якби стикнувся зі звичною Хортовою зневагою до всіх навколо.

«Арон Сантагар був дорнієць, — пригадала Серсея. — Може, послати до Дорну?» Між Сонцесписом та Вирієм пролягали століття війн і кривавих чвар. «Дорнієць пасував би мені якнайкраще. Мають же бути в Дорні майстерні мечники та списники.»

Увійшовши до своєї світлиці, Серсея побачила на лаві коло вікна Кайбурна, що читав якісь папери.

— З ласки вашої милості, маю деякі звіти.

— Про нові змови та зради? — перепитала Серсея. — День був довгий та втомний. Хутко розказуйте і дайте спокій.

Кайбурн посміхнувся співчутливо, усе розуміючи.

— Якщо така ваша воля. Подейкують, що архонт Тирошу запропонував Лисові умови скінчення їхньої нинішньої торговельної війни. Раніше ходили плітки, що Мир хоче стати до війни на боці Тирошу, але без «Золотої Дружини» мирійці вважають, що…

— Що вважають мирійці — мені байдуже. — Вільні Міста завжди чубилися одне з одним. Їхні нескінченні зради, змови та союзи на Вестеросі не важили геть нічого. — Маєте якісь важливіші новини?

— Схоже, бунт рабів у Астапорі поширився на Меєрин. Жеглярі з десятку кораблів торочать про драконів…

— Про гарпій! У Меєрині — гарпії. — Десь вона це чула раніше, і от пригадалося. Меєрин знаходився на іншому кінці світу, далі на схід за Валірією. — Раби в них бунтують — то й нехай, їм гірше. Мені що з того? На Вестеросі рабів не тримають. Маєте ще новини?

— Є звістки з Дорну — можливо, варті уваги вашої милості. Великий князь Доран ув’язнив пана Даемона Піщанця — байстрюка, що колись служив зброєносцем Червоному Гаспидові.

— Пригадую його. — Пан Даемон був серед дорнійського почту великого князя Оберина в його останній подорожі до Король-Берега. — Що він накоїв?

— Вимагав, щоб звільнили доньок князя Оберина.

— То й дурень.

— Також, — додав князь Кайбурн, — наші друзі в Дорні повідомляють, що доньку Лицаря Плямистого Гаю зненацька обручили з князем Естермонтом. Того ж вечора її відіслали до Зелен-Каменя, і є звістка, що вони з Естермонтом вже побралися.

— Це легко пояснити байстрюком у череві. — Серсея вхопила кучерик свого волосся і заходилася з ним гратися. — Скільки років невинній нареченій?