Вона знову ляснула по воді, надіславши хвилю собі на ноги.

— Припни язика, бо я тобі…

— Бо ти мені що? Знову накажеш оглядати міські мури?

Хайме сів і схрестив ноги.

— Твої мури, хай би їх грім побив, стояли, стоять і стоятимуть. Я облазив кожен їхній вершок, роздивився усі сім брам. На Залізній Брамі поіржавіли завіси, Король-Браму та Грязючну Браму доведеться замінити, бо Станіс гатив у них стіноламами. Самі мури ніде не втратили міцності… але ваша милість часом не забули, що наші любі друзі з Вирію знаходяться всередині мурів, а не ззовні?

— Я ніколи нічого не забуваю, — відповіла вона йому, думаючи про таку собі золоту монету з долонею на одному боці та головою якогось забутого короля на іншому.

«Як той поганючий щур — наглядач в’язниці — примудрився сховати монету під горщиком з лайном? Як ота почвара — Руген — спромоглася добути старе золото з Вирію?»

— Я оце вперше почув про пошуки нового майстра-мечника. Але тобі доведеться шукати довго і далеко, якщо сподіваєшся знайти кращого за пана Лораса.

— Я знаю, що він уміє робити. Я не хочу, щоб він наближався до мого сина. Краще б ти нагадав йому про його обов’язки.

Купіль потроху вистужувалася, вода холоднішала.

— Обов’язки свої він знає добряче, а кращого герцівника немає у всьому…

— Ти був кращий, доки не втратив правицю! Пан Барістан замолоду. Артур Дейн теж був майстерніший, а принц Раегар рівнявся навіть з ним. Не треба мені тут просторікувати про непереможну Квіточку. Він сам іще мала дитина.

Серсея вже втомилася від непокори Хайме. Ніхто ніколи не зважувався на непокору її вельможному батечкові. Коли говорив Тайвин Ланістер, сказане хутко кидалися виконувати слуги та піддані. А коли говорила Серсея, люди дозволяли собі давати поради, сперечатися і навіть відмовлятися коритися наказові! «Все тому, що я жінка і не можу перемогти їх мечем. Навіть Роберта вони поважали більше за мене, а він був безголовий п’яниця.» Ні, цього вона далі не потерпить. Особливо від Хайме. «Треба позбавитися його, і то скоріше.» Колись вона мріяла, що вони удвох правитимуть Семицарством, але відтоді брат частіше ставав на заваді, ніж у пригоді.

Серсея підвелася з купільниці. Вода текла їй ногами, капотіла з волосся.

— Коли я захочу вашої поради, пане Регіментарю, то спитаю! Ходіть звідси, мушу вдягнутися.

— До вечері з гістьми, треба гадати? Що це за нова змова? Їх уже стільки, що я втрачаю лік.

Погляд його упав на крапельки води, що заплуталися у золотому волоссі між її ніг.

«Він досі мене жадає.»

— Мрієш про те, що втратив, братику?

Хайме поспіхом підняв очі.

— Я тебе теж люблю, мила сестро. Та все ж ти дурепа. Золота вродлива дурепа.

Його докір боляче ужалив. «На Зелен-Камені ти був ласкавіший. А надто тієї ночі, коли посадив мені в черево Джофа.»

— Забирайся!

Вона обернулася до брата спиною і почула, як він виходить, намацуючи двері пеньком.

Поки Джоселин клопоталася коло столу до вечері, Доркас допомагала королеві вдягти нову сукню. В ній смуги блискучого зеленого єдвабу чергувалися зі смугами м’якого чорного оксамиту, а станом збігало складно виплетене чорне мирійське мереживо. Мирійське мереживо коштувало чимало, та королева ж мусила завжди виглядати якнайкраще. Криворукі замкові пралі дозволили кільком її старим сукням так збігтися, що в них було вже годі влізти. Королева хотіла була наказати відшмагати їх за недбалість, але Таена закликала до милосердя.

— Простолюддя любить своїх панів за добрість, — казала вона, умовляючи Серсею зглянутися. Тоді королева знайшла вишуканіше рішення — наказала вирахувати вартість суконь з платні, належної дурепам за працю.

Доркас вклала їй до руки срібне люстерко. «Дуже гарно» — подумала королева, посміхаючись до свого віддзеркалення. Добре було нарешті зняти жалобу — чорне робило її надто блідою. «Шкода, що вечеряти доводиться не з пані Добромир» — несамохіть майнула думка. День був довгий, а Таена завжди додавала їй наснаги. Серсея не мала такої сердешної приятельки від часів Мелари Вичерпій — а Мелара виявилася жадібною змовницею, що прагнула стрибнути вище голови. «Але не треба погано про неї думати. Вона потонула багато років тому, а перед тим навчила мене не довіряти нікому, крім Хайме.»

Коли королева нарешті з’явилася у світлиці, гості вже добряче приклалися до трав’яної наливки. «Пані Фалиса не лише схожа на рибу, а й ковтає не гірше» — подумала королева, побачивши наполовину спорожнілий глек.

— Дорогенька моя Фалисо! — вигукнула Серсея, цілуючи шерепу в щоку. — Ще й відважний пан Балман тут! Яке горе мені було почути лихі вісті про вашу милостиву матінку. Благаю, розкажіть, що ж таке трапилося з нашою пані Тандою?

Пані Фалиса скривилася, наче ось заплаче.

— Ваша милість добрі, що спитали. Маестер Френкен каже, матінка розтрощили стегно, коли падали. Він зробив, що зумів, і ми молимося про її одужання, але…

«Молися не молися — ще й місяць не обернеться, як їй настане каюк.» Старі немічні баби на кшталт Танди Стокварт не переживали зламаного стегна.

— Я додам свої молитви до ваших, — мовила Серсея. — Князь Кайбурн сказав, що Танду скинув кінь.

— В пані тещі попруга луснула, коли вони їхали верхи, — мовив пан Балман Березняк. — Стайняр мав би помітити, що ремінь стерто. Його покарали.

— Сподіваюся, якнайсуворіше. — Королева сіла і вказала гостям, щоб теж сідали. — Чи не вип’єте ще наливочки, Фалисо? Пригадую, ви її дуже полюбляєте.

— Ваша милість не забули! Така честь для мене.

«Де ж забудеш, — подумала Серсея. — Хайме казав: диво, що ти тією наливкою не сциш.»

— Чи важкою була ваша дорога?

— Нелегкою, — поскаржилася Фалиса. — Майже всенький день лупив дощ. Ми хотіли зупинитися на ніч у Росбі, але молодий вихованець князя Гиліса відмовив нам у гостині.

Вона сердито пирхнула.

— От згадаєте мене — коли Гиліс помре, той ниций шмаркач накладе руки на всі його грошики. Може, навіть спробує заявити права на землю й титул, хоча насправді зі смертю Гиліса маєтності Росбі мають перейти до нас. Моя паніматка були тіткою його другій дружині й сестрою в третіх самому Гилісові.

«Чи не змінити вам герб, зацна пані, з ягняти на мавпу, що як учепиться, то вже не відпустить?» — подумалося Серсеї.

— Князеві Гилісу смерть у потилицю дихає, відколи я його знаю. Але він досі з нами, і сподіваюся, не залишить наше товариство ще багато років, — солодко посміхнулася королева. — А на додачу і багатьох з нас перекашляє.

— Може, й так, — погодився пан Балман. — Але, ваша милосте, нам дошкуляє не самий лише вихованець Росбі. На перехожих шляхах з’явилося чимало незвичних пройдисвітів — брудних неоковирних істот, озброєних сокирами та шкіряними щитами. Дехто нашиває собі на одяг зірки — священні семикутні зірки — але вигляд однак має лихий та розбійний.

— А воші по них аж зграями повзають, — додала Фалиса.

— Вони кличуть себе «горобцями», — мовила Серсея. — Заполонили країну, наче чумні пацюки. Новому верховному септонові одразу після вінчання доведеться вирішувати, що з ними робити. Інакше я сама дам їм ради.

— Хіба їхню святість верховного септона вже обрали? — запитала Фалиса.

— Ні, — мусила визнати королева. — Спершу були обрали септона Олідора, аж тут юрба горобців простежила за ним до будинку розпусти і витягла голим на вулицю. Тепер найвірогіднішим вибором здається Люцеон, але наші друзі на тому пагорбі шепочуть, що йому для обрання не вистачає чимало голосів.

— Хай Стариця наставить превелебних отців на праведний шлях золотою світильнею мудрості, — вкрай благочестиво пробелькотіла пані Фалиса.

Пан Балман посовався у кріслі.

— Ваша милосте, справа незручна, але… щоб не пролягли між нас лихі почуття… присягаюся: ані я, ані пані дружина, ані її паніматка не мали стосунку до імені цієї байстрюцької дитини. Лолиса — вбоге створіння, позбавлене розуму, а чоловік її — особа чорних намірів та вчинків. Я казав йому знайти хлопчикові пристойніше ім’я, а він лише сміявся.