Я подивився на Хелен і побачив, що вона була не менш схвильована: голова піднята, як і моя, через що її темні кучері спадали на комірець блузки, її звичне обличчя, завжди таке замкнуте й цинічне, тепер сяяло ніжним світлом. Я піддався імпульсу і взяв її за руку. Вона схопила мою руку сильно, тією ж впевненою, майже кістлявою хваткою, яку я знав за її потиском. В іншій жінці це могло б видатися жестом слухняності, кокетства, романтичної поступки, але у Хелен це був жест, так само простий і жорстокий, як її погляд або байдужість у спілкуванні. За хвилину вона, здавалось, отямилася, відпустила мою руку, але без ніяковості, і ми пішли вдвох по церкві, захоплюючись кафедрою й блискучим візантійським мармуром. Мені важко було думати про те, що під час нашого перебування в Стамбулі ми могли повернутися в Айя-Софію будь-якої миті, але спочатку треба було знайти архів. Хелен, мабуть, подумала про те саме, як тільки я рушив у бік виходу, вона пішла за мною, і ми продерлися крізь юрбу на вулицю.

— Архів може бути досить далеко звідси, — зауважила Хелен. — Собор святої Софії дуже великий, його можна побачити з будь-якого будинку в цій частині міста, гадаю, навіть з іншого берега Босфору.

— Знаю, нам треба пошукати іншу зачіпку. У листах написано, що будинок архіву був приєднаний до мечеті в сімнадцятому сторіччі.

— У цьому місті повно мечетей.

— Це правда. — Я погортав нашвидкуруч придбаний путівник. — Давайте почнемо із цій — Велика мечеть султанів. Мехмед II і його почет, напевно, іноді молилися тут. Ця мечеть була побудована наприкінці п’ятнадцятого сторіччя, біля неї цілком логічно було б побудувати бібліотеку, як ви гадаєте?

Хелен погодилася, що варто спробувати, і ми вирушили до неї пішки. По дорозі я знову зазирнув у путівник.

— Послухайте ще оце. Тут пишуть, що «Стамбул» — це візантійське слово, у перекладі означає «місто». Бачите, навіть Оттоманська імперія не могла зруйнувати Константинополь, перейменувала його, але все-таки візантійським ім’ям. Тут пишуть, що Візантійська імперія проіснувала з 333 до 1453 року. Уявіть собі, який довгий і тривалий занепад влади.

Хелен кивнула.

— Неможливо думати про цю частину світу й не згадувати Візантію, — сказала вона похмуро. — Знаєте, у Румунії вона теж повсюди, у кожній церкві, на кожній фресці, у монастирях, навіть на обличчях людей. Я думаю, що там Візантія помітна навіть більше, ніж тут, без цього оттоманського нальоту. — Її обличчя спохмурніло. — Завоювання Константинополя Мехмедом II було однією з найбільших трагедій в історії. Він зруйнував ці стіни своїми гарматними снарядами, а потім направив своїх воїнів грабувати й убивати три дні. Солдати ґвалтували молодих дівчат і хлопців просто на вівтарях, навіть у соборі святої Софії. Вони крали ікони й інші священні скарби, плавили золото й кидали мощі святих на вулиці собакам. До цих подій це було найкрасивіше місто в історії, — сказавши це, вона стиснула руку в кулак.

Я мовчав. Місто справді було дуже гарним: ніжні, багаті кольори, пишні куполи й мінарети — усе було чудове, які б звірства не відбувалися багато років тому. Я починав розуміти, чому та жахлива мить історії так яскраво поставала перед Хелен, але як це стосувалося нашого життя у сьогоденні? Раптом мене вразила одна думка, що, мабуть, я даремно пройшов весь цей шлях у чарівне місце з цією складною жінкою, у пошуках англійця, який, можливо, ще зараз автобусом у Нью-Йорк. Я прогнав цю думку й вирішив трохи пожартувати.

— Як це вийшло, що ви так добре знаєте історію? Я гадав, ви етнограф.

— Так і є, сказала вона серйозно. — Але культуру вивчати неможливо, якщо нічого не знаєш про історію.

— Тоді чому ви не стали істориком? Ви однаково могли б вивчати культуру, як на мене.

— Можливо, — у неї був неприступний вигляд, вона не дивилася мені в очі. — Я хотіла обрати таку галузь науки, якою не займався мій батько.

Велика мечеть, що стояла в золотому вечірньому світлі, була відкрита як для туристів, так і для вірян. Своєю середньою німецькою я поговорив із вартовим біля входу — хлопчаком зі шкірою оливкового кольору і кучерявою головою (як же виглядали насправді ці візантійці?), і він сказав, що всередині немає ніякої бібліотеки, ні архіву, взагалі нічого схожого на це, і до того ж він жодного разу не чув про подібне і не знав, чи є таке в сусідніх мечетях. Ми запитали, чи може він нам щось порадити.

Він задумливо сказав нам, що ми могли б сходити в університет. А щодо маленьких мечетей, то тут їх сотні.

— Уже надто пізно, щоб іти в університет, — сказала Хелен. Вона вивчала путівник. — Завтра ми можемо сходити туди й запитати щодо архіву з часів Мехмеда. Гадаю, це буде найрезультативніший хід. Ходімо подивимось на старі стіни Константинополя. Ми можемо дійти до них звідси.

Я йшов вулицями за Хелен — вона вибирала дорогу, на руках у неї були рукавички, в одній руці путівник, а через другу перекинута маленька чорна сумочка. Повз нас проїжджали велосипеди, миготіли турецькі халати й західний одяг, іноземні машини спритно обминали візки з кіньми. Куди б я не подивився, я бачив чоловіків у темних жилетках і маленьких в’язаних капелюшках, жінок у яскравих довгих сукнях і шароварах, голови яких були замотані шарфами. У руках вони несли сумки з покупками й кошики, мішки з одягом, курок у клітках, хліб і квіти. На вулицях вирувало життя, як і, мабуть, шістнадцять століть тому. Цими вулицями почет ніс римських імператорів-християн, обабіч ішли священики, процесія рухалася з палацу в церкву, щоб прийняти святе причастя. Вони були сильними правителями, великими заступниками мистецтва, будівництва, теології. Але деякі з них були жахливими: різали придворних і виколювали очі членам родини — все це було римською традицією. Саме цим політики Візантії згубили себе. Можливо, не дивно, що в такому місці з’явився один чи навіть двоє вампірів.

Хелен зупинилася навпроти високої, дещо поруйнованої кам’яної споруди, біля підніжжя якої тулилися магазини, а з боків впивалися корінням у землю фігові дерева. Безхмарне небо здавалося мідним над зубчастою стіною.

— Подивіться, що залишилося від стін Константинополя, — сказала вона тихо. — Тепер видно, якими могутніми вони були до нападу. Книга говорить, що в ті дні море підступило до самого порога, тож імператор міг сідати в човен просто з палацу. А ген там ота стіна була частиною іподрому.

Коли ми стояли й розглядали все це, я раптом зрозумів, що знову забув про Россі на цілих десять хвилин.

— Давайте повечеряємо, — запропонував я. — Уже пішло на восьму, нам треба повернутися сьогодні раніше. Я рішуче налаштований на те, щоб завтра знайти архів.

Хелен кивнула, і ми спокійно пішли назад через саме серце старого міста.

Біля нашого пансіону ми знайшли ресторан, декорований усередині мідними вазами й гарним кахлем. Сівши за стіл, що стояв навпроти аркового вікна без шибок, ми спостерігали за людьми, які проходили повз нас. Очікуючи вечерю, я був уперше шокований феноменом цього східного світу, до того я не помічав цього: усі, хто ходили повз нас, насправді не поспішали, а просто йшли. Поспіхом тут здалася б звичайна прогулянка тротуаром у Нью-Йорку або Вашингтоні. Я розповів про своє спостереження Хелен, і вона злісно розсміялася.

— Коли ніде заробити багато грошей, тоді ніхто й не бігає, — сказала вона.

Офіціант приніс нам скибки хліба, тарілку з нарізаними й заправленими кефіром огірками і міцний чай у склянках. Ми їли з апетитом, бо дуже втомилися за день, і саме тоді, коли ми зібралися перейти до смаженої курки на дерев’яному рожні, чоловік із сивими вусами й кучмою сивого волосся в акуратному сірому костюмі зайшов у ресторан і роззирнувся довкола. Він сів за сусідній столик і поклав книгу поруч із тарілкою. Замовив їжу турецькою, а потім, схоже, ми йому сподобалися, бо він нахилився до нас і посміхнувся.

— Вам подобається наша національна кухня? — спитав він з акцентом, але чудовою англійською.

— Авжеж, — відповів я, здивований. — Дуже подобається.