Припущення батька виявилися неточними, він вибрав історію, що йшла на крок уперед від тієї, котру я вже чула. Можливо, я ніколи не почую його відповідь на сміливе рішення Хелен Россі поїхати разом із ним на пошуки, подумала я із сумом, як і не почую цікавих деталей їхньої подорожі з Нової Англії в Стамбул. Зараз я думала про те, чи пощастило їм надати всі необхідні документи, щоб упоратися з політичними труднощами, візою, митницею? Чи придумав мій батько щось для своїх батьків, добрих і порядних жителів Бостона, щоб пояснити свою раптову поїздку? Чи вирушили вони з Хелен у Нью-Йорк, як батько й планував спочатку? Чи спали вони в одній кімнаті в готелі? Мій підлітковий розум більше не міг розгадувати цю загадку, і я перестала міркувати про це. Мені довелося заспокоїти себе й уявити картину, де вони двоє, немов герої з фільму їхньої юності: Хелен, дотримуючись усіх правил, лежить під ковдрою подвійного ліжка, а батько спить у розкладному кріслі, знявши черевики, але більше нічого, — а вогні Таймз-сквер за вікном надсилають своїм сяйвом жалюгідне запрошення.
Шість днів минуло після зникнення Россі, ми полетіли в Стамбул з аеропорту Айделвайлд мрячного вечора, у Франкфурті ми зробили пересадку. Наш другий літак приземлився вранці, і нас висадили разом з іншими туристами. На той час я вже двічі був у Західній Європі, але ті розважальні прогулянки здавалися мені тепер екскурсією в зовсім іншу частину світу, що повністю відрізнялася від цієї — від Туреччини, яка 1954 року була ще більш незвичайною країною, ніж зараз. Ось я сиджу у своєму незручному кріслі в літаку, витираю собі обличчя гарячою серветкою, а наступної хвилини я вже стою на такому ж гарячому шосе, покритому гудроном, на нас летять незнайомі запахи, пил і шарф араба, який стоїть у черзі перед нами, і цей шарф раз у раз залітає мені в рот. Хелен стояла поруч зі мною і сміялася з того, який я був уражений усім цим. У літаку вона розчесала волосся й нафарбувала губи — вона виглядала свіжо, незважаючи на безсонну ніч. На своїй шиї вона носила ніжний шарф, я все ще не бачив того, що було під ним, але в мене не вистачало сміливості попросити її зняти його.
— Ласкаво просимо у великий світ, янкі, — сказала вона, посміхаючись, цього разу це була справжня посмішка, а не чергова її гримаса.
Я був уражений ще більше, коли ми їхали в таксі містом. Навіть не знаю, що я очікував від Стамбула, напевно, нічого, оскільки в мене було дуже мало часу, щоб поміркувати над поїздкою, але краса цього міста приголомшила мене. Усе було так схоже на «Тисячу й одну ніч», що ніяка кількість машин, які безперервно сигналили, і бізнесмени у західних костюмах не могли затьмарити цього колориту. Першим містом тут був Константинополь, столиця Візантії й перша столиця християнського Риму. Неможливо описати те, яке чудове це місто, подумав я, — немов шлюб римського багатства й християнського містицизму. На той час як ми знайшли кімнати у кварталі Султанахмед, я встиг мигцем побачити десятки мечетей і мінаретів, базарів, повних тонкого трикотажу, навіть безліч бань собору Айя-Софія, що височів над півостровом.
Хелен, так само як і я, ніколи не була тут, вона вивчала все з мовчазною уважністю. Обернувшись лише один раз до мене в таксі, вона відзначила те, як дивно для неї бачити це джерело (мабуть, так вона назвала Оттоманську імперію, що залишила так багато слідів у її рідній країні). Це стане темою наших розмов у ці кілька днів, Хелен буде показувати на все, уже знайоме для неї: турецькі назви вулиць, салат з огірків, що подають у відкритому ресторані, віконну раму у вигляді загостреної арки. Це дивовижно впливало й на мене: здавалося, я одночасно бачу Стамбул і Румунію, а коли між нами виникло запитання, чи варто нам їхати власне в Румунію, я відчув, що мене вабило до неї минуле, яке я побачив в очах Хелен. Але я трохи відволікся — це вже пізніший епізод мого життя.
Після спекотної й курної вулиці хол будинку, у якому ми наймали кімнати, видався нам прохолодним. Я з полегшенням впав у крісло, що стояло біля входу, а Хелен домовилася про дві кімнати гарною, але трохи дивною французькою мовою. Хазяйка, вірменка, що любила мандрівників і, як було видно, вивчала їхні мови, теж не знала назви готелю, про який згадував Россі. Мабуть, його вже багато років не було.
Хелен подобалося ладнати справи, міркував я, тоді чому ж не зробити їй приємність? Ми не домовлялися, але між нами була мовчазна угода, що пізніше я оплачу рахунок. Я зняв усі свої заощадження з банківського рахунку — Россі заслуговував того, аби зробити все можливе, навіть якщо я зазнаю краху. Якщо так буде, то додому я повернуся банкрутом. Я знав, що заощадження Хелен як іноземної студентки, мабуть, складалися з нульових цифр. Я вже помітив, що в неї було всього лише два костюми, які вона урізноманітнювала строгими блузами.
— Так, ми візьмемо дві окремі кімнати поруч, — сказала вона вірменці, гарній жінці похилого віку. — Мій брат, — говорила вона французькою, — mon frere ronfle affreusement[6].
— Ronfle? — запитав я з холу.
— Хропиш, — сказала вона грайливо. — Ти хропиш, знаєш про це? У Нью-Йорку я навіть очей не затулила.
— Не стулила, — виправив я.
— Нехай так, — сказала вона, тільки тримай свої двері зачиненими, s'il te plait.
Із хропінням чи без, але нам треба гарненько виспатися й відпочити після подорожі, перед тим як ми розпочнемо діяти далі. Хелен хотіла одразу ж вирушити на пошуки архіву, але я наполіг на тому, щоб ми відпочили й пообідали. Тому тільки пізно ввечері ми подалися по лабіринтах вулиць розглядати квітучі сади й двори.
Россі не згадував назви архіву в листах, а в нашій розмові він називав його «маловідоме сховище матеріалів, засноване султаном Мехмедом II». У своєму листі про дослідження в Стамбулі він додав, що будинок архіву прибудували до мечеті в сімнадцятому сторіччі. Крім цього, ми знали, що він міг бачити Айя-Софію з вікон, знаходячись усередині, а це означало, що в архіві було кілька поверхів, а двері його виходили на вулицю з першого поверху. Я завбачливо спробував знайти інформацію про цей будинок в університетській бібліотеці перед нашим від’їздом, але марно. Я подумав: чому Россі не вказав назву архіву у своїх листах, — це не було схоже на нього, він ніколи не пропускав таких деталей. Напевно, просто не хотів згадувати про це. У моєму портфелі були всі його документи, включаючи список тих джерел, які він знайшов, з тим дивним рядком наприкінці: «Бібліографія, Орден Дракона». Шукати по всьому місту серед величезної кількості мінаретів і куполів джерело напису, зроблене рукою Россі, було пропащою справою, якщо не сказати гірше.
Нам залишалося тільки попрямувати до єдиного відомого об’єкта — собору Айя-Софія, що раніше назвався Великим візантійським собором святої Софії. А коли ми наблизились до нього, не могли втриматися й увійшли всередину. Великі ворота були відчинені, і величезний храм впустив нас разом з іншими туристами, як хвилю в печеру. Тисячу чотириста років, подумав я, пілігримів вабило до неї так само, як і нас. Увійшовши всередину, я повільно просунувся до центру й підвів голову, щоб розглянути це величезне, божественне місце з його знаменитими вигинами куполів і арок. Небесне світло лилося всередину, у верхніх кутах круглі щити рясніли арабською в’яззю, мечеть покривала церкву, а церква покривала руїни давнього світу. Собор тягся своїми арками високо вгору, уособлюючи та заміщаючи собою візантійський космос. Я ледь міг повірити, що був там, — так мене вразило це місце.
Озираючись тієї миті назад, я розумів, що так довго жив у книгах, у вузькому університетському світі, що вони внутрішньо задавили мене. Несподівано у цій візантійській будівлі, в одному з чудес усіх часів, мій дух вирвався з ув’язнення. Тієї миті я зрозумів: що б не відбулося, я більше ніколи не повернуся в колишні рамки. Я хотів іти по життю вперед, тягтися вгору, так само як і цей інтер’єр пнувся вгору й назовні. Моє серце злітало, чого не було раніше, коли я блукав серед голландських купців.
