Що найпершим

Ростком своїм

Завдячить жолудинню,

Яке узавтра

Зронить ненароком

Затятий недруг

Під твоїм вікном...

Дружиною ти звешся?

І тікаєш?

Вже скільки літ

Кохаю до нестями

Тебе... Єдину!

Ти ж з моїх обійм

До іншого щоразу

Йдеш... Убив би!

Та щастя маєш,

Що дружина ти

Мого колеги...

На кладовище

Я забрів

І там такий

Шедевр уздрів:

«Увага!

В л а с н и к и

М о г и л!

Ото як підітрете

Пил

Та просапаєте

Ковил,

Свій реманент

Кладіть у шафу

До сторожа...

Бо буде штрафу!»

-

О філологіє безсмертна!

Історію повідаю таку:

Над річкою

Стояло сонце в силі...

Палило голови...

І от на моріжку

Два байкарі

Зчепилися підпилі.

– Баран!

– Осел!

Стилістику важку

Полишили –

І вдарилися в груди...

-

Баран й Осел

Паслись на моріжку,

Шепнув вухань рогатому:

– Ну й люди!

На першу збірку Гусака

Була рецензія така:

«Хоч просівай, хоч провівай,

Сама вода. Вода – і край!»

Вже друга збірка в Гусака

І знов рецензія гірка:

«Пісок – не слово золоте,

Лиш суховій в рядках мете».

Та мало Гусаку біди,

Гусак собі сміється,

Сухим виходить із води

І... знову видається!

Затих Гусак оце тепер,

Затих тому, що Крижень вмер

На горе графоманській справі...

Причім тут Крижень? Бо така

Закономірність виника:

Був Крижень тестем Гусака,

А ще – служив у «Птахвидаві».

Якось в місто із села

Бабця завітала

І в патлатого «орла»

Чемно запитала:

– Синку! Вибач і прости,

На Хрещатик як пройти?

Тутки хідників генген,

Заблукать боюся... –

Їй на те абориген

Цідить межи вуса:

– Не синок я, а чувак!

Ви з пампасів, бабо, так?

Як прокоцать на Бродстріт,

Білая вороно,

Ви, пардон, візьміть одвіт

У центуріона. –

Бабця з почуттям вини

Підійшла до старшини.

– Слухай, синку... Ні – чувак!

Попросю пардону!

На Бродстріт прокоцать як,

Мій центуріоне? –

Зсунув з дива набакир

Страж закону шапку

Й каже: – Гріх в твої роки

Хіпувати, бабко!

Аж стугонів від збіжжя

Важкий старезний віз.

А кінь кректав з напруги,

Той віз нагору віз.

Ще дядько гейкавнукав,

Воно йому не лінь.

– А трясця вашій мамі!

– Полюдськи скрикнув кінь.

А дядько з того дива

Хреститися поліз:

– Таке уперше чую!

– Я теж! – промовив віз.

-

Народну давню притчу

Я вам переповів,

Бо вистача й донині

Аналогічних див.

Бува, трудяга тягне,

Як кінь, доручень віз,

А тягне – ще вантажать,

Мовляв, не візьме біс!

А потім здивування,

Як він підупада

И в прощальному іржанні

Копита відкида.

Чимало викликає дум

Книжковий бум, книжковий бум...

І от за детективні лишки

Мені віддав він Буало,

А потім лицар ощадкнижки

Показував своє кубло:

– Все в стилі ретро, не халтурно,

Все в килимах – персидський рай!

Ото обставились культурно,

Тепер культуру подавай!

Щоб нас міщанство не приспало,

Книжковий потрусив товчок,

Дістав якогось Ювенала

Та ще Марка, який Вовчок,

І Занда взяв, которий Жора,

Теж палітурки – красота!

І про рейтузи Піфагора,

І щось французьке про кота.

Ти бач, як в кришталі відбились

І Гоголь, і Арістофан?

А щоб, бува, не запилились,

Усіх заклеїв в целофан. –

Стоїть він, імпортом цілований,

На лобі – бездуму печать.

А в саркофагах полірованих

Безмовно класики кричать.

Метр сотворив

Автопортрет:

Зір полум’яний,

Рух вперед,

І чуб,

І горда голова,

І пензель –

Творча булава.

Найоб’ективніші

Знавці,

Що з вулиці На виставці.

Метр дочекався їх реприз:

– Поглянь на очі!

Мабуть, шиз!

– А чуб,

Неначе помело.

Ще й карк

Судомою звело.

– А як за пензля

Ухопивсь!

– Триматись мусить,

Бо напивсь.

– Як на долоні

Вся натура...

– І справді –

Зла карикатура!

– Не гріх, коли «рука»,

І владна, і легка,

Підштовхує угору

Свояка.

Тут інше, мабуть,

Варто осягти:

Що та «рука»,

Як безголовий ти?

– Ні! Саме дурень

Добре розуміє,

Що без «руки»

Він місця не нагріє.

І лиже руку (й інше)

Без думок,

Бо голова – бери

Й теши кілок.

А вилізе? Хіба

Його рука

Розумного потягне

Свояка?

На це не сподівайся

І на мить –

Хто схоче власну

Дурість відтінить? Я

кі жнива –

Вирішує сівба:

Протекції лише

Папуг леліють.

Тягло й причеп –

Вони брудні оба,

Як руки ті,

Що одна одну миють.

Всім програвав

Хокейний клуб «Маяк».

Отож на нього

Вішали собак.

Хотілось вигравати,

Але як?

Вирощувати власний

Молодняк?

Є вихід! дальні

Лебідь, Щука й Рак

В хокеї, кажуть,

З’їли сто собак.

Нехай відкриють

Перемог парад!

Зібрали поодинці

Трійку дужу:

Ширяє Лебідь,

Рак повзе назад,

А Щука зовсім

Сіла у калюжу.

Виймали шайби

Зі своїх воріт,

Сухі голи

Варяги рахували...

Фізкультпривіт!

Хоч баняком об лід –

Ото вже дров

І ключок наламали!

Себе зганьбили Лебідь, Щука, Рак,

Ті аси, що зреклись

Своїх пенатів...

А ще на кого

Вішати собак,

Коли у нас

Немає меценатів?

На прадідівській пічці

Пригрілися старі...

Надворі хуга свище,

Гуде у димарі.

І порожньо в світлиці,

В дітей свої діла –

Вивчають у столиці

Міграцію з села.

– А пам’ятаєш, – голос

Старенька подала, –