– Ай! – удавано жахнувся авантурник. – Невже вони наважаться смалити з обрізів у вашу доньку?

– Яку ще доньку?

– Старшеньку. Мерілін. Та ось і вона, ніби скупана в любистку.

– Папашко! – кинулася на шию Бидлу Мерілін. – Це і є той Айк, якому ти відмовив у моїй руці, а відтак і в моєму посагові. Айк вчиться зі мною у Східному коледжі. Теж на філолога. Не гнівайся на нього за цю витівку. Сам винен. Жени монету, і ми поберемося!

– Міс Бидл! – суворородинноніжно вигукнув батькогангстер.

– Була міс, поки зі мною не здибалась, а тепер, само собою, місіс! – заливався містифікаторфілолог.

– Була баба дівкою! – захоплено вискнув метис.

– Розбещувач! Аморальник! Спокусник! – волав Джон Бидл.

– Від такого чую! Сам рекетир! – нахабнів студент. – Гуляш з омарами щодня жереш! А ми – на біляшах! Давай півмільйона!

– Дулю з маком!

– Давай! – махав кишеньковою базукою зятьок. – Бо жаба цицьки дасть!

– У нас дитина буде, папашко! – відлила і свою кулю доця.

– Сиротою вона буде, сиротою! – погрожував крізь схлипи бізнесменбандит.

– Або без діда зростатиме... – рюмсала Мерілін.

– Жени посаг! – веселився лжеполісмен. – Ве віктіс –горе переможеним!

Рипнули двері. Нечиста трійця обернулася.

Нова дійова особа також виявилася полісменом. Пика – возом не об’їдеш. Солодка така і нахабна водночас.

– Сери! – єлейнофальшивим голосом проспівала поліційна мордяка. – Хто з вас буде містер Бидл–джентльмен, бізнесмен і сім’янин?

– Теж переодягнений студент? – затіпався гангстер, стискуючи гаманець і пригадуючи образ молодшої доньки, Бриджіт, студентки Західного коледжу, майбутнього історика...

(Далі буде)

Кажуть, руки у мене золоті. Та й голова, повірте, не мідна. Проте буває й лихо з розуму, як справедливо застерігав Олександр Сергійович Грибоєдов.

Якось виступали у нашому цеху аси художньої інтелігенції. Здорово виступали! Одразу видно – працюють на совість. Хай у генах хоч цебро таланту, а діжки поту не додаси – і чекай на рекламації.

Так і сказав я на тій зустрічі. І трохи критики навів щодо окремих недоліків, які мають місце (і не одне!) в індустрії прекрасного.

Читаєш твір – ніби про твоє життя. Але крім планових інтриг запліснявілого директора проти молодого Наукодоносора (або навпаки) та позапланових конфліктів науковофантастичної дружини зі спокусницеюкранівницею (або навпаки) – торічеллієва порожнеча. Таке враження, поділився якось з бібліотекаркою, що творець побував на заводі один раз. «Не раз! – образилася повпред красного письменства. – Двічі!»

А взяти босоноге дитинство, що загрузло в проблемах шістдесятих років по самі імпортні мокасини? Ніби агропромислова інтеграція відбувається десь у четвертому вимірі! Дядькизм!

А балет на сучасну тему? Не витанцьовується! І не витанцюється, допоки у такому тендітному мистецтві падеде з перфораторними молотками фугуватимуть...

Ну, дістав я тоді компліменти. На прем’єри почали запрошувати, на творчі бойовищаобговорення. Цікаво, що не кажіть, у мистецьких лабораторіях побувати, на власні очі побачити, як художній переділ твориться, як відокремлюється метал від шлаку. Бо таки правда – митці просівають тисячі тонн словесної руди заради єдиного радійового слова, як образно зазначив Володимир Володимирович Маяковський, маючи на увазі не радіо, а вісімдесят восьмий елемент періодичної таблиці Дмитра Івановича Менделєєва.

Спочатку я дослухався та розмірковував, а потім і виступати навчився.

Ну, розв’язку, відчуваю, вгадали всі. Згідно з сюжетними канонами, мав я за тими дискусіями «завалити» виробничий план і перейти до розряду невизнаних геніїв. Не поспішайте. Як був, так і лишився «майстром «золоті руки», а спілкування з майстрами прекрасного допомагало моїй робітничій творчості.

Пробуксовка вийшла на кінематографі – мистецтві незбагненних можливостей. Дістав якось запрошення на прем’єру – перегляд у вузькому колі «кінововків». На початок фільму я запізнився.

Коли спалахнуло світло, встав голова і розпочав:

– Як говорив один чин, я змушений вас вітати у цьому залі. Пропоную, дорогі колеги, перед тим, як ми почнемо чуйно гамселити одне одного кінотермінами, послухати думку нашого вельмишановного «майстра «золоті руки».

Я підводжуся й ріжу правдуматку:

– Вибачте, кажу, пропустив титри, та, мабуть, воно на краще. Бо, як молодий режисер, робимо скидку: «Все попереду...» А як старий режисер, робимо скидку: «Може, востаннє...» Авторів фільму я не знаю, то дозвольте без усяких скидок. Режисерський задум такий: натуралізувати заводські будні, грати «під життя», що й зумовило добір невідомих акторів. У суто виробничому плані до картини, як кажуть, не причепишся. Безкомпромісно поставлена проблема впровадження нової техніки. Але! Вся дія відбувається у цехах та управлінських службах. Чи виправданий такий прийом кінорозповіді? Я нарахував п’ятнадцять виробничих операцій, вісім нарад і... один день народження. Нудота! Навіть на однісінькому святі розгорнулася дискусія про недостатнє стимулювання технічного переозброєння...

– Саме так і було! – підскочив замшевий дідусь.

– Можливо, – кажу, – але справжнє мистецтво є збільшуваним склом, а не дзеркалом, до того ж нешліфованим.

– Нешліфованим?! – знову підкинуло дідуся.

– А так! – правлю своє. – Вже не кажу про те, що в картині з’являється і зникає з десяток персонажів, і не добереш, хто з них позитивний, а хто негативний. Молоді чомусь усі із залисинами, а старші люди – патлаті. Жінки всі до одної красуні, ноги, як кажуть, з вух ростуть. Майстри грають під рафінованих інтелігентів. Директора у джинсовий костюм увіпхнули...

– Так у житті! – злітає під стелю замша.

– Художність де? – ставлю питання руба. – Де багатогранність життя? Чи самою технікою живе людина? Кому стрічку показувати збираєтеся? Держплану?

– І Держплану теж! – танцює у повітрі дідусь. – Може, в першу чергу!

– То нащо художній город городити? – питаю. – Приїздіть до нас на завод і накручуйте документальну стрічку!

– А це яка? – падає в крісло, як підстрелений, дідок. – Документальний проблемний фільм... Машзавод... Приховані камери... Рік творчих мук...

Набираю повітря, б’ю себе в груди і видаю:

– Ну, заєць!

І на хвилі загального пожвавлення вища категорія тому документальному фільмові випливла...

А я подумав, чи не від того маємо кінопрорахунки, що на кіно, як і на футболі, у нас розуміються всі?

З трактатів прикладної науки

«Всі домисли щодо мене мають емпіричний характер, тобто позначені антинауковістю. Я впевнена, що ви зумієте захистити мою дівочожіночу честь від деяких плейбоїв та ексбомб нашої контори, які з певних істеричних причин мислять комунальними категоріями. В силу своєї обмеженості, вельмишановий шефе, вони неспроможні піднятися до розуміння загадкових планетарних явищ, скажімо, Бермудського трикутника чи НЛО.

Не буду морочити Вашу голову Бермудами, бо відстань до них вимагає профспілкової відпустки плюс три тижні за власний рахунок. Зверну вашу увагу, шановний шефе, на НЛО (нерозпізнані літаючі об’єкти). За конфігурацією НЛО розподіляються на ЛТ (літаючі тарілки), ЛБ (літаючі брилі), ЛЦ (літаючі циліндри).

Перш за все, вельмишановний шефе, нагадаю систематизовані наукою факти щодо НЛО. 1952 року зграя чудернацьких літальних апаратів у вигляді перевернутих тарілок та брилів влаштувала атракціон над Вашінгтоном. Спроби наздогнати їх чи збити виявилися марними. Американці пояснили цей феномен «рукою Москви».

Потім НЛО стали таким самим масовим явищем, як джинси. Їх спостерігали над Петрозаводськом, Києвом, Воркутою, Паміром, Хацапетівкою, Нальчиком – у нас, над Пенсільванією, Невадою, Колорадо, ЛасВегасом, Голлівудом, Бродвеєм – у них, а також на навколоземних орбітах (у нас і у них). Скажімо, над Нальчиком велетенська літаюча тарілка висіла півтори доби, і невдовзі після цього з прилавків – від Нальчика до Владивостока – зникли сервізи, але це пояснили прорахунками плануючих органів.