чатуватиме...
– Дожилися! Вже до науки вас ломакою заганяють...
– Біжу!
– Щасливо, Івасику!
Івасик, а якщо офіційно – кандидат педагогічних наук Іван Іванович Пацанівський – поцілував дружину і стрілою полетів до інституту.
КОНТЕКСТИ
Погладив по голові. І зняв скальп.
-
Гімн канцелярщині: концерт для скрепки з реєстром.
-
З анкети: «освіта – висча».
-
І від стирання грані можуть гострішати.
-
У буфеті кібернетичного центру відвідувачів обраховував електронний касир.
-
Боєць літературного фонду.
-
Він був безпощадний у своєму гуманізмі.
-
– Так, фальшивлю! Але ж на високій ноті!
КОМУНІКАБЕЛЬНІСТЬ
Я успішно штурмував ранковий автобус. Водій рвонув переповнену машину з місця і, різко загальмувавши, спресував розхристану пасажирську масу в незборимий моноліт.
Якийсь індивід буцнув мене головою, виборюючи життєвий простір. Любителю комфорту поталанило: я не встиг намацати його улюблену мозолю. Наші погляди схрестились, і я вкляк: це був мій сусіда по під’їзду.
– Чув? – дихнув він недільним відпочинком.
– Чуув! – відказав я, переборюючи етиловий наркоз. – Чув, що вчора ви спіймали триметрову щуку.
– Брехня! Не вчора, а позавчора. А вчора знаменитий співак М. повісився.
– Дурниці! – засміявся я.
– Їйбо, повісився! На джинсових штанях...
– Плітки!
– Чому ж плітки? – втрутилась дама в пенсне. – Нині майже всі мають джинси...
– Точно! – зрадів підтримці сусіда. – Вчора про це секретно повідомила черзі Маруся з гастроному. Небіжчик завжди коньяк у Марусі брав.
– Мабуть, перебрав, сердешний! – зітхнула кондукторка.
– Я чула, що в нього планувався рак горла, – підтримала розмову дама в пенсне.
– Рак... напився... повісився... жах... – пішов схвильований гомін.
– Та що ви, люди добрі! – засміявся я. – Він учора по телевізору співав!
– Мабуть, відеомагнітофон крутили. Щоб зайвих розмов не було... – почулися голоси. – Поки повідомлять, увесь світ уже гелготітиме...
Хтось почав настроювати транзистор.
Мене занудило. Проштовхуючись до виходу, я гарячково мізкував, як накрити мокрим рядном брехунцясусіду.
– Гей! – гукнув я до нього. – Вчора... хаха... вчора мені дзвонили із Запоріжжя: там група хуліганівп’ятикласників зламала праву руку нашому уславленому штангістові.
Вибухнув регіт:
– Дурниця! Нісенітниця! Брехня!
– Чому ж брехня! – почулося контральто дами у пенсне. – У нас на Подолі компанія дошкільнятрецидивістів напала...
Тут я вискочив з автобуса і подався на роботу.
Мій напарник не зрадив своїй пунктуальності: спізнився на півгодини, як завжди.
– Чув? – кинувся він до мене. – Група малолітніх рецидивістів зламала ліву ногу нашому уславленому штангістові! В метро очевидець із Запоріжжя розповідав...
ЙДИ!
– Товаришу майстер! Їду поступати на заочний. Підпишіть!
– Три хаха! І під ніс оце... з маком. В інтелігенти пнешся, а може, навіть у майстри?
– Вчитися треба...
– Аяяй! Виходить, ти розумний, а я дурень?
– Я цього не кажу...
– Виходить, я сам себе дурнем обізвав? Так виходить? А план хто буде тягти? Мцирі Пушкіна?
– Лєрмонтова...
– Виходить, Мцирі Лєрмонтова буде план тягти? Зупиняй верстат. Бери терпуг – роби з болванки гайку. І йди, йди, йди...
– Товаришу майстер! Іду здавати за другий курс. Підпишіть!
– Три хаха! І під ніс оце... з маслом. В професори пнешся, а може, навіть у майстри?
– Без знань не можна...
– Можна! Відпустки не дам!
– Так не ви даєте – держава.
– Держава – це ми!
– Тобто ви і я?
– А ти мені тут філософій не розводь, ти мені тут абстракціонізму не напускай! Іч, воно – держава. Прошарок нещасний! А план хто буде тягти? Бурлаки Шишкіна?
– Рєпіна...
– Виходить, бурлаки Рєпіна будуть план тягти? Зупиняй верстат. Бери терпуг –роби з болванки болт.
І йди, йди, йди...
– Товаришу майстер! Переведіть на першу зміну. У мене курсовий проект.
– Три хаха! І під ніс. оце... з конфітюром. В академіки пнешся, а може, навіть у майстри?
– Переведіть...
– Нікода! Ну, молодьож пішла. Пруть без жодних труднощів. Ні, щоб ото культурно вечір провести, однудругу «торпеду» з майстром прийняти. Розумні дуже! Тільки фізика й лірика в голові. А план хто буде тягти? Папа Римський? Папа Пий з 12ти?
– Папа Пій давно помер...
– Виходить, папа вмер, а план тягти буде дядя? Зупиняй верстат. Бери терпуг і болванку... І йди, йди, йди..,
– Товаришу майстер! Іду захищати диплом. Підпишіть!
– Три ха... хихихи... вибачайте, пальці якось самі в «оце» скрутилися. Даються взнаки пережитки проклятого
минулого. Та й буржуазна ідеологія, кажуть, проникає. Їдьте, рідненький, ні пуху вам ні пера! Я завжди казав, що ви далеко підете. Згадали? Йди... йди... йди... Це я побатьківському, в смислі – до осяйних вершин знання...
НОВОРІЧНИЙ СЮРПРИЗ
Натхнений рішенням дружини, я подзвонив до бюро добрих послуг.
– Вас ще слухають! – відгукнулося бюро.
– Потрібен один Дід Мороз з подарунком для шестирічного хлопчика.
– Внесок? Час? Адреса? Прийнято!
– Який порядковий номер Діда?
– Повідомляю особливі прикмети: біла борода, червоний ніс, біла шапка, червона шуба.
... Дід Мороз запізнювався. Мій Сашко нервував. Я вискочив на вулицю. Повз мене галопували спітнілі Діди Морози. Особливі прикмети не допомогли.
Через годину, коли Сашко, скоса позираючи на мене, мугикав пісеньку про баранцябрехунця, щось грюкнуло в двері.
– Я – Дід Моріз, подарунки приніс... – почулося жалібне квиління.
Сашко притьмом відчинив двері.
Дід Мороз бебехнувся долу, але намагався співати. Ми ледве відтранспортували його волоком до крісла під ялинкою. Особливі прикмети сходилися, лише борода була кольору маренго.
– Хлопчику, розкажи мені казочку... – простогнав Дід.
– Це ви маєте йому розповідати, – пошепки підказав я.
– Яка різниця, –схлипнув Дід. – Скрізь формалізм...
Сашко досить пристойно продекламував мою казку про Кощіявалютника.
– Для дитини непогано, є підтекст, – сонно відзначив Дід Мороз. – Візьми, хлопчику, у мішку літак, який я придбав у лисичкисестрички згідно з фінансовими можливостями твого татка.
Я тицьнув Дідові під ніс флакон з нашатирним спиртом.
– Не буду... не хочу... не можу пити горілку! – заволав Дід Мороз.
– Це спирт, – пояснив Сашко.
– Рятуйте!.. – захрипів Дід.
– Нашатирний! – крикнув я.
– Дякую! – чхнув Дід Мороз. – Ви врятували мене від клінічної смерті. В третій квартирі діти підпалили мою інвентарну бороду. В іншій хаті чарівна дівчинка підбила мені око матрьошкою, бо сподівалась на імпортну ляльку за чотирнадцять карбованців з копійками. Потім близнюки обстріляли мене конфеті. Батьки ображаються, якщо не перехилиш з ними чарку. А це злочин при нашому навантаженні! Одного Діда Мороза – передовика – вже відправили до витверезника. Разом зі Снігуронькою...
Дід втер сльозу бракованою бородою:
– Ви – тринадцятий клієнт, тільки у вас і відпочив. Спасибі! Рости, хлопчику, великий і добрий!
