– А дрібносерійне виробництво? – відбився директор.
– А новітня оснастка? – напосідав я.
– А напружений план? – парирував директор.
– А НТреволюція? – я загнав його в куток.
– Вас зрозумів, – здався директор. – Як благородна людина – кореспондента.
– Отже, продуктивність?
– План недовиконали.
– Не виконали?
– Недовиконали.
– ? ? ?
– Ну, майже виконали. З маніпусіньким недо, – і директор для наочності показав мені півмізинця.
– То виконали чи...
– Іще б ледьледь, –директор підстрибнув у кріслі, – і в дамках!
– То виконали чи не виконали? – приречено тягнув я.
– Рецидиви лобової журналістики! – перейшов у наступ директор.
– Виконали?
– Недо...
– Не виконали?
– До...
– Ре!
– Мі!
– Фа!
– Соль!
– Ля!
– Сі!
– Не питаай... – чомусь затягнув я.
– Не питаай, чого в мене заплакані очі, –приємним баритоном підтягнув директор. І звичним рухом увімкнув світлове табло.
На екранчику дужа рука затуляла рота пустобрехові. Напис проголошував: «Час – матеріальна цінність».
Я втер зволожені очі записничком і тихо запитав:
– Що таке «перенедопив»?
У директорових очах майнула зацікавленість, і він вимкнув табло.
– Вперше чую!
– Це коли випив більше, ніж міг, але менше, ніж хотів.
– Гогогого... Люблю парадокси! – І директор натиснув кнопку селектора: – Головного інженера. Це ти? Катай сюди! У мене кореспондент – послухаємо побрехеньки. Про наші успіхи я вже розповів...
ГІПЕРБОЛА
Була собі в одному місті торговельна база. Величенька, багатенька, але невезуча.
Впродовж багатьох років з цієї бази жили її працівники та працівники ОБХСС. Перші – на зарплату. Другі – виключно на зарплату.
ОБХСС, як і було в дійсності, з’явиться в оповіді двічі. На кульмінаційний момент та розв’язку.
А сюжет рухатиме торгівля. Точніше – один її представник.
Молодий дипломований спец Ігор Ох прийняв базу замість товариша, якого певний час називатимуть не товаришем, а суворо й урочисто – громадянином. Як зазначалося в експозиції, ця база була невезучою. Її один за одним очолювали товариші, яких потім довго називали громадянами.
Ох навів порядок досить швидко, але дивним для бази методом: по руках давав, а сам не брав. Понад те – він розбазарив базу бази: звільнив досвідчених торговельних зубробізонів, які теж свого часу жили за державний рахунок, а потім на рахунок держави.
Зубробізони висловили протест.
Ох відхилив протест з допомогою відповідних юридичних вердиктів (доповнених і уточнених).
Зубробізони звинуватили Оха в крючкотворстві. Якби всі параграфи закону втілювались у життя, твердили вони, база вимерла б.
Але вчорашні випускники торговельних вузів, на яких Ох проміняв базу бази, довели життєдіяльність торгівлі в рамках закону.
Вибух – кульмінаційний – не забарився.
Анонімний дзвінок в ОБХСС сповістив служителів богині Феміди, що служитель бога Гермеса Ігор Ох переховує у своєму кабінеті валюту. Служителі Феміди не здивувалися, бо знали з міфології, що Гермес був богом торгівлі та покровителем злодіїв за сумісництвом. Отже, корені зла тягнуться ще з Еллади.
Ох зустрів працівників ОБХСС блідий, але спокійний, як і належить кожному, хто йде на базу, усвідомлюючи, на що йде.
Вівчарка знайшла у кабінеті Оха три пакунки з написами «Ігорку за послуги». Інтелігентний собацюра обнюхав понятих і поклав дорогі пакунки до ніг трьох потомствених трудівників бази: долари – Ведмежатникову, гульдени – Витягайлу, ієни – Фарцу. І бездарні поплічники звільнених зубробізонів рушили з почесним ескортом «в путьдорогу дальню».
Про Оха заговорили.
– Нащо виламуватись? – дивувалися хитромудрі. – Треба жити як усі.
– Він і живе як усі, – відповідали наївні.
– Як усі на базі, – пояснювали хитромудрі.
А один викладач з інституту перепідготовки торговельних кадрів висловився так:
– В естетичному відношенні мистецтва торгівлі до дійсності Ох утопіст. Утоплять!
Час спливав, але Ох не тонув.
При зустрічах на вулицях він охоче давав секретні адреси шукачам дефіцитних скарбів. Точніше – одну адресу. Ви вгадали – адресу ОБХСС.
На дзвінки Ігор Ох теж відповідав стереотипно:
– Просіть голосніше. До телефону підключений магнітофон.
Хамство, звичайно. Але дзвінки припинилися.
А от проти зливи записок Ох був безсилий. Якось він позбирав ті, що на бланках, і відніс до ОБХСС.
– Криміналу нема, – пояснили йому.
– А якщо...
– Тоді посадимо вас.
– А якщо перейти до ОБХСС?
– Приймемо з радістю.
І Ох перейшов...
ПСИХОЛОГ
Ще раз про психів.
Точніше – про психологію.
Найліпші психологи зайняті у сфері сервісу, де у нас відставання. Це – офіціанти й таксисти, бармени й театральні адміністратори, провідники й продавці.
Їх би у психологічну науку, де у нас теж відставання!
Але річ не в тім. Я з дружиною запізнювався на традиційну вечірку до шефа. Безрезультатно голосував і галасував. Нарешті дружина створила аварійну ситуацію і грудьми спинила таксі. Курортним тенором завищали гальма.
– Вам до крематорію? – з нахабною ввічливістю спитав таксист.
Мені заціпило. Та, дякуючи дружині, ми встигли вдертися в авто.
– На проспект Прогресу, дім номер тринадцять, – крижаним тоном наказала моя половина.
– Отот, там і реанімація поряд, – прокоментував шофер, але рушив.
– Чи не можна швидше? – крізь зуби процідив я.
– Можна, ще й як можна! – охоче відгукнувся таксист. – Сьогодні вранці один такий швидкий голоснув машину з другого таксопарку. «В аеропорт! – кричить. – Жени!» Водій – на газ. Тут зза тролейбуса вискакує довгожителька, нині покійниця. Таксист – на гальма, в свинячий голос. Отой швидкий головою уперед – лобового скла як не було! – полетів доганяти свого літака. В машині тільки шкарпетки та штиблети лишилися. Імпозантний був пасажир...
Мені знову заціпило.
– Менше базікайте, більше на сошу дивіться! – відрізала дружина.
Таксист повів носом.
– З огляду на вашу імпортну перуку, ви культурна женщина. І духи у вас культурні – «Нефертіті», арабські. Мабуть, начальник на роботі подарував, бо чоловіки не купують дружинам духи за сім карбованців, та й до Восьмого березня ще далеко... То я й кажу – духи дорогі, культурні, а культурою, вибачаюсь, не пахне...
Моя благовірна розкрила було рота, але таксист підгазував, і дружина захлинулась струменем навколишнього середовища. Може, я внутрішньо й посміхнувся б,
але дурний натяк на духи – я таки не дарував! – вимагав гідної відсічі.
– Знаєте що!..
– Знаю, все знаю, – перебив таксист. – Вас це, зрозуміло, не стосується, але часто так буває: везеш якусь дамочку з ресторану, видно, з порядної сім’ї, а чоловіка поруч не видно. Підсаджує її в машину якась гопкумпанія, найвусатіший ручки цілує. Скаже вона свою адресу, а потім за півкварталу машину зупиняє і купує чоловікові на вечерю молочні сосиски, грамів двісті, мовляв, наробилася, та про тебе не забула, по роботі в чергах парилася...
– Всяко буває, – сказав я і підозріло подивився на свою половину. Вона відповіла гнівним поглядом.
– Але найгірше, – розпатякував далі таксист, – коли подружжя в таксі розплачується. Оце комедія! Якийсь жебрацький водевіль! Чоловік одразу першим вискакує, ніби за ним чорти женуться. Щоб не пекти раків, поки дружина мідяки відраховує...
Мене кинуло в жар, я гарячково пригадував, у яку кишеню сховав заповітну троячку.
– Вибачте за балаканину, це професійне, щоб за кермом не закуняти. Вас не стосується – одразу видно, ви благородна людина. Зважте, таксисти не помиляються: ви науковець, у гарному чині. От і приїхали!
