От і все, що я знав. Мистецтвознавець Н., як виявилося, знав більше.

– Спектакль справді потягнув на премію, – потвердив він. – А з тріумфом вашої прими було так...

Нервові дрижаки передували прем’єрі.

– Завалить прима спектакль! – бідкався танцівник, який виконував партію джигіта.

– Кам’яна бабенція! – поділив думку колеги соліствізир.

– Вона позбавлена будьяких емоцій! – бідкався джигіт.

– Кінь у спідниці! – констатував візир. – Гавкнеться наша премія!

– Хоча б якийсь зблиск очей!

– Ага! Зблисне вона... П’ятою до сонця... (Тут слід зауважити, що майстри найумовнішого з усіх видів мистецтв у житті висловлюються без усіляких умовностей).

– Як її розворушити? – ламали руки солісти.

– Як? Як?! Як? ?!!

Уже сяяли у партері пробори та лисини балетоманів, уже віддзеркалювалася люстра у коштовностях дам, уже вклалася на плюш директорової ложі вагома оглядова комісія, уже за сутанами куліс підставив лоба під хресне знамення пожежниці баби Насті балетмейстер (атеїст), – коли соліствізир висловив дикунську пропозицію: провести виробничу п’ятихвилинку.

Балетмейстер затупотів хворими ногами, але вчасно згадав, що візир, він же голова місцевкому, теж неабияка сила у мистецтві розподілу матеріальних благ, – і скис.

– Саме після тої п’ятихвилинки, – наголосив мистецтвознавець Н., – і почався тріумф. Ви пам’ятаєте...

Ще б пак! Прима X. перевершила тоді всіх. Де й поділась її скам’янілість! Вона була живим нервом, гранатою, катаклізмом... Очі, губи, руки, все тіло її співало у танці з джигітом: кохаю, кохаю, кохаю... А гнівні стрибки навколо підступного візира зі страшною силою вирізьблювали його дрібнофеодальну, міщанську, аморальну сутність...

«Розлучуся!» – ревнував в оркестровій ямі корнетапістон, законний чоловік прими. А в ложі приречено хлюпнула носом дружина (теж законна) солістаджигіта – домогосподаркапсихолог.

До заключної овації на порушення усіх правил приєдналася навіть оглядова комісія. Премія була у кишені, тобто –на лацканах...

– Дякую за чудовий спогад! – сказав я мистецтвознавцеві. – Як бачите, жевріло у душі балерини X. високе почуття!

– Ніщо у ній не жевріло і навіть не тліло, – хитнув головою мистецтвознавець. – Уся петрушка у тій п’ятихвилинці, про яку я згадав.

– А причім тут п’ятихвилинка? – здивувався я.

– А при тім, що вона зіграла роль детонатора мистецьких пристрастей, – відповів Н.

– Якого ще детонатора?

– Найжиттєвішого. Склочного! – сказав Н. – А було так...

П’ятихвилинку відкрив візир (голова місцевкому).

– Добірне товариство! –сказав він. – Є така думка, що примі X. більше пасує роль няньки шахині, а на партію самої шахині слід висунути когось з молодих балерин...

– Браво! Давно пора! – заверещав кордебалет.

– Дозвольте вважати ваші вигуки за схвалення цієї пропозиції, – підхопив склочну ноту візир.

– Не забувайте, хто я! – вкрилася червоними плямами прима.

– Висловлюю протест! – став на захист прими джигіт (член місцевкому). –Наша шановна X. неперевершена!

Тут закричали усі, розкрутилася веремія, почалися шарварок, гармидер, рокопера, розгардіяш, вакханалія, але тут грянула увертюра й розпашілі профспілкові активісти викотилися на публіку...

– От вам і непідробні пристрасті, любов і ненависть, тріумф балерини X,. – підсумував мистецтвознавець.

– Жорстока містифікація, – промимрив я.

– Париж вартий меси, – відповів Н.

– Врештірешт, – розмірковував я, – мистецька премія мирить усіх.

– Якби ж то так! – заперечив мистецтвознавець – Після тої вистави ваша люба прима зчинила таку бучу, що соліствізир злетів з голови місцевкому, вилетів з преміального списку і всох на другорядних ролях. Мистецтво, як відомо, завжди вимагає жертв...

Бестселер

Інколи, подеколи, часом трапляються поодинокі випадки, коли окремі літератори створюють деякі твори методом «галопом по Європам».

З критики

Стояв уїкенд, тобто хепіенд трудового тижня. Та диво дивне – у барі «Гуд бай» («Добрий сон») ніякого шарварку не спостерігалося.

За шинквасом бовванів корчмар Джек Амадей ДжинДжус.

А за столиком навпроти дверей розчепіжився Джон Бидл – бос фірми «Ситуейшн».

Між ними сновигав зі склотарою – то по вінця, то до денця – бойметис (битий циган).

Бидл встиг смикнути гранчаків з п’ять дрінку (коктейльхолу) і тепер наминав стек (м’ясце). Нараз він вихопив стек (ковіньку) і уперіщив ним метисаофіціанта межі плечі.

– За що, дядькусер? – схлипнув бідний парубійко.

– Про всяк випадок, – зареготав Бидл. – Щоб не забував, хто бос, а хто босяк. – І просичав, як кобра

підколодна: – Швендяєш, мов сновида, двері затуляєш. Уб’ю, бойї

Пригноблений працівник громадського харчування позадкував до шинквасу, щоб оговтатись, але там його злапав Джек Амадей і почав трусити, як чорт суху грушу.

– Пусти його, куме! – процідив Бидл. – Хтось сунеться...

Справді, у забігайлівку лізли якісь патлаті жевжики, лаючись, мов биндюжники.

Джон Бидл розпросторив плечі. Вздрівши бугаєву статуру, головустріху та кнурячі очі, гультяї одразу припинили художню самодіяльність і кинулися навтьоки.

І це зрозуміло. Бо тут, на західному сході шосе «Г» (гарна бруківка), у райцентрі Сплін, усі джентльмени, баби та бебі знали Бидла не лише як завідуючого конторою по розповсюдженню трико й іншої вторсировини. Він був відомий і як гангстерхуліган, та ніхто про це теревені не правив, щоб не наблизити свій неминучий енд (кінець).

– Превеликий гуд! – задоволено тер черево Джон. – Ач, гультяї!

– Туди їхню маму, сер! – підхихикнув Джек.

Бидл вп’явся поглядом у двері – хтось знову пхався через сіни.

Просунулася пика, хоч телят бий. Полісмен! На тобі, небоже, приймай о’кейчик!

– Зачинено! – знайшовся ДжинДжус. – Переоблік!

– Помовч, бидло! – одповів новий центуріон і рушив до Бидла.

Той зиркнув на нахабу впівока.

– Насмоктався, алкаш? – задушевно спитав полісмен.

Бидл вирячився, як жаба.

– Мармизу б тобі начистити, п’яндиго, – вів далі страж. – Вдома, либонь, доньки плачуть, бодай ти вдавився тою шпагатівкою!

Бидл роздувся, аки гиндик:

– Ах ти ж... Паняй звідси, містере полісмен! Життя набридло?

Страж закону видобув з галіфе наганяку.

– Ще й патякає, дармоїд. За витверезником скучив? То зараз пройдемо...

– Амадейовичу! – ледь стримуючись, крикнув Джон бармену (людинабар, тобто завідувач кафе). – Поясни паразиту, хто є хто...

– З глузду з’їхав? – бризкав слиною на полісмена людинабар. – Перед тобою сам Джон Бидл!

– Невелике цабе! – посміхнувся полісмен.

– Забирайся геть! – верескнув отетерілий бармен, насуваючись на полісмена.

Той відмахнувся правицею, і ствол потонув у череві буфетника, як у діжі з тістом. Людинабар кувікнула і сповзла на долівку, загрібаючи руками, мов на міроприємстві «Вчися плавати сам».

Туттаки Бидл вихопив зза підтяжки кольт, але страж вибив пушку з Бидлової руки, як іграшку.

Метис аж рота затис.

– А тепер слухай сюди, Джончику! – сказав полісмен. – Я і є той бізнесмен, який запропонував тобі зустріч для продажу за півмільйона краденої ікони «МаняЛіза», XX вік до нашої ери. Грошва при тобі?

– Аа! – зрадів Бидл. – А де ікона?

– В музеї, – пустив смішок лжеполісмен. –Хочеш подивитися, злітай в Європу. Вхід всього двадцять копійок, а позичиш десь студентський квиток –за десять копійок пройдеш.

– А тепер послухай мене, жартівник! – оговтався Бидл. –Мої хлоп’ята тримають бар на прицілі. Живим ти звідси не вилізеш. Усі ходивиходи перекриті.

І Джон ковтнув самограй із содовою, занюхавши спагетті.