Але дослухати урок стародавньої історії правлінцям не вдалося, 3 гуком: «А ниньки я покажу тобі нашу
еру!» – голова, мов гладіатор, кинувся на ентузіаста вечірнього навчання.
Прудконога молодість перемогла – голова не зміг наздогнати вчителя. І так засапався, що, повернувшись, впав на стіл і прошепотів:
– Тільки ж ви – нікому, нікому...
ДЖЕНТЛЬМЕНИ УДАЧІ
Розмова не клеїлась. У цьому товаристві я був зайвий. Такий собі бідний родич. Парія. Ізгой.
– До речі, скільки ви заробляєте? – спитав дідок у золотих окулярах.
– Сто тридцять... і гонорар... бува, місячно двісті виходить, – знітився я.
Товариство саркастично закахикало.
– Браво! – поплескав у долоні дідок. – І заради цих копійок ви п’ять років терли штани в університеті...
– Ее... шість – я заочник...
– Парадокс епохи! – хитнув головою дідок. – Шість років – і нічого не навчився! Костю, – повернувся він до парубійка закордонної моделі, – скільки ти поклав днями у «Кавказі»?
– Сім червінців – це стіл, і тридцятку просадив на більярді – не було прухи...
– Гм... розгулявся, як ревізор... Не схвалюю... Ну, зробимо скидку на молодість... кгм... на тлінний вплив західного кінематографа... І все ж, – перст дідка взяв мене на приціл, – так проводить своє культурне дозвілля простий бармен Костя!
– Місяць тому, – включився меланхолійний юнак з пальцями піаніста, – я дав банкет на дванадцять кувертів у сухумському ресторані «Діоскурі». Фантастика! Форель... дві балерини... кава у срібних джезвах...
– Теж піжонство, –буркнув дідок. –Ах, ця сучасна молодь...
– Ні, ні, Себастяне Хомичу, я знаю ціну пеньонзам, – реабілітувався аматор екзотики. – «Обмивав» жигулівський фіат після обкатки.
– А... Ну, що ж... І довго ти стягувався на цю жерстянку, Сево?
– Три роки... Як кажуть, недоїдав у ресторанах...
– От! –дідок знову вистрілив у мене пальцем. – Три роки – і свої колеса, хоч Сева не член Академії художеств, а телемайстер. Так, так, простий телемайстер, а кебету має, на відміну од деяких моралістів, у яких у кишені диплом, а на шиї – баняк...
– Я з вами не зовсім згоден, дорогий Себастяне Хомичу, – подав голос чоловічок з обличчям літнього шимпанзе. – Вища освіта не завадить, звичайно, якщо ти не зовсім дурний, – усі подивилися на мене. – Я своє чадо думав пристроїти до вузу, шукав ходи, не знайшов, а він тим часом поперся добувати тюменську нафту...
– Недовиховали, – осудив дідок. – А скільки ви поклали б на цей варіант з вузом?
Ентузіаст вищої освіти моргнув у мій бік.
– Е, що вже там! – махнув рукою Себастян Хомич.
– Тисяч з тридцять, на старі, звичайно, зміг би нашкрябати. Я й досі на старі рахую...
– Але ж ваша посада... – не втримався я.
– Так, я скромний оцінювач комісійного магазину, – з гідністю відповів недовихователь.
– І ваша зарплата...
– До чого тут зарплата, ставка, оклад! – скипів дідок. – Треба вміти жити, бути творцем свого індивідуального щастя! Я теж не лауреат, все життя на базі кручуся..,
– А подивилися б ви на дачу Себастяна Хомича! – благоговійно сказав Сева. – Версаль!
– Хто не ризикує, той не п’є шампанського! – висловився Костя.
– Ет, хіба він зрозуміє! –добив мене директор овочевого магазину Хаам. – Праведник... схимник... адвентист тринадцятої зарплати... З усіма своїми статейками він не вартий і півціни мого найгіршого персня!
– Жлоб, пардон за ізвінєніє, він і є жлоб! – вставив Костя.
– Ми вас не затримуємо! – бундючно виголосив дідокнелауреат і показав мені на вихід.
У цей момент двері відчинилися – увійшов ставний чоловік з акуратно підстриженою борідкою.
– Нус, ваш візит затягнувся, – сказав він мені. – Всього найкращого, товаришу кореспондент! – І бородань повернувся до вишуканого товариства.
– Підслідні, встати!
– Слухаємось, громадянине слідчий! – хором відповіли вони.
СПАЛАХ ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ
Це сталося недавно: на Місяці тількино змонтували перші лабораторії, зникли черги на п’ятикімнатні квартири.
Саме в той час нашої ери троє імпозантних мужчин зайняли столик на веранді ресторанчика «Під чумацьким возом». Так, так, на мальовничих дніпрових схилах.
Всі троє були засекречені світила. Вибачте, я й зараз не маю права назвати ці вікопомні імена. А тому наречу їх просто: Космос, Антисвіт і Дельфін.
Я розумію ваші сумніви: отак взяли собі та прийшли в ресторан, на люди. Але це було. Бо коли ставили вони якусь мету, то йшли до неї безкомпромісно, навіть через ресторани.
До речі, старший з їхніх референтів категорично заперечував проти цього культпоходу. Але Космос – крутенький, скажу вам, дядько! – буркнув:
– Може, у нас на пиках написано, що ми великі цабе?
Референт завів було про відповідальність перед історією, але Космос кинув свою знамениту фразу:
– Не гавкайте, куме!
І дискусія блискавично припинилася.
Коротше кажучи, Космос, Антисвіт і Дельфін голубили потрошку горілочку з перцем, смалили сигарети «Прима» (захоплення зі студентських років) і дивилися на молодь, яка вигицувала під електробандури танокмодерн «мадагаскарський гопачок».
Світила на когось чекали. І явно нервували.
– ВаЙ! Чи прийде наш дорогий бічо? – спитав Антисвіт.
– Не беріть собі в голову, він точний, як одеські биндюжники, – мовив Дельфін.
– Авжеж! – підтвердив Космос. – Я телефонував особисто.
– Маємо кілька хвилин, дорогі, – Антисвіт дзеленькнув кришкою старовинного годинника. –Я продовжую, цей генацвале потрібен мені більше, ніж вам...
Тут джаз вдарив з новою силою, і крізь ударний мелос фільтрувалися лише окремі репліки:
– Дзуськи... Тільки у мене засяє його талант...
– Прогрес без нього неможливий...
– Автор геніального...
– Стане стрижнем моєї стратегії...
– Його носили на руках у Римі, Мехіко, РіодеЖанейро...
– Шеф у нього тямущий...
– Але ж втілює всі ідеї він...
Джаз раптом змовк на сібемоль.
На веранду піднявся молодик у захисних окулярах, вдягнений скромно, але з добрим смаком.
Всі зааплодували.
Оркестр врізав туш.
Молодик стримано вклонився і швидко пройшов до відомого нам столика. Світила схопилися з місць.
– Інтерв’ю... Закордонна преса... – шелеснуло по веранді.
– Стас Кібертюк! – представив гостя Космос.
– Смикнете за кумпанію? – запропонував Дельфін.
– Грузинський «ОС»? –поліз до портфеля Антисвіт.
– Пас! – відповів молодик, сідаючи у затінений куток. – Ми не належимо собі. – І він налив у фужер тонізуючий напій. – Останній раз я випив ковток джину після виступу в СанДіабло...
– О, то був таки тріумф! – сказав Дельфін.
– Отже, до справи, шановні! Мій час розрахований буквально по хвилинах. І майте на увазі: квартира, авто, грандставка – усім цим забезпечив мене рідний колектив. Ви можете якісно збільшити або подвоїти блага, я не заперечую. Але цікавлюсь передусім своїм інтелектуальним, науковим зростанням. Ваші пропозиції?
– Місце у першому спецрейсі в глибини Всесвіту! – сказав Космос.
– Окрема каюта у надглибинному «Наутілусі»! – сказав Дельфін.
– Я пропоную дещо більше, дорогий бічо! Мій колектив на порозі відкриття антисвіту! І ви, дорогий, будете серед перших, хто...
– Заманливо... – хитнув головою молодик. – Але це – аванс. А щоденна робота?
– Старший конструктор? – запропонував Космос.
– Старший біонік? – зорієнтувався Дельфін.
– Провідний фізиктеоретик! – кинув козирного туза Антисвіт.
– Мілко... На такі умови пристане лише нездара Хомутовський зі Львова...
– Ну, знаєш, парубче! – почервонів Космос. – Не можна ж отак зразу... Я в твої роки лише тримісні ракети проек...
