Дружина кулею вилетіла з машини.

– Прошу! – гречно сказав я, вручаючи водієві троячку. – Здачі не треба!

– Дякую, дорогий науковцю! – з гідністю відповів він.

Я поблажливо поплескав шофера по плечу.

– І все ж ви переоцінили свої здібності. Я не науковець, а інженер, правда, кгм... старший. Отож не такий вже ви й психолог!

– Можливо, – погодився таксист. – Зате маю троячку! – І він помахав перед моїм носом моєю ж асигнацією. –А на лічильнику вісімдесят п’ять копійок. Це варто психології, га?..

Затримані розмахували сап’яновими посвідченнями й голосно обурювалися:

– Це вам так не минеться!

– Може, й зірочки з погонів полетять!

Лейтенант Володимир Волинський зітхнув. За час роботи в міліції з нього словесно зняли стільки зірок, що ними можна було б вистелити Чумацький Шлях.

– Доповідайте, Іване Івановичу, – звернувся Волинський до сержанта.

– У Парку культури і фізкультури оцей громадянин у кепці вигукнув: «Каландровський нас заріже!» А оцей лисий громадянин без кепки застеріг його: «Не горлай, навкруг люди!» І вони хутенько подалися в гущавину, до альтанки закоханих, де, як відомо, постійно збирається алкоголічний елемент. Я, звісна річ, –за ними. В альтанці вони розробляли якийсь темний план. Той, що в кепці, кричав: «Каландровського треба усунути!», «Каландровський накапає!», «Каландровський багато знає!» Лисий без кепки хрипів: «Твоя справа підставити ніжку, мені легше буде його добити...»

– Пахне несвіжим детективом, – зазначив Волинський, перебираючи посвідчення затриманих.

– Кримінал, – розвів руками сержант, який не знав слова «детектив».

– Ви, ви... Це сваволя. Ви жартуєте з вогнем!.. – хрипів лисий без кепки.

– Погони... зірочки злетять... – вів підголоском у кепці.

– Хто такий Каландровський? – запитав Волинський.

– Не ваша справа... Негайно відпустіть!

– Відпустіть, бо буде вам, буде!

– Хто він? – повторив лейтенант.

– Не має значення...

– Для вас не має, а для нас має. І для Каландровського теж. Підніжка, добити, усунути – ваші слова?

– Це фігуральні вислови!

– Ви з нас гангстерів не робіть, ой буде вам, буде...

– Це гіпербола!

– Образне слово? – надав своєму голосу наївності лейтенант.

– Звичайно! – зрадів лисий без кепки. – Художнє перебільшення!

– Та воно ж, трясця його ма... – зрадів у кепці.

– Хто такий Каландровський? – нудно запитав Волинський.

– Ах... ма... кгм... Та дався вам цей критикан! – спохмурнів лисий без кепки.

– Вискочка! – висловився той, що в кепці.

– Ага, прояснюється, – посміхнувся лейтенант. – Отже, він працює у вас?

– Так... – вичавив із себе лисий.

– Ну і чим Каландровський не подобається вам, начальнику цеху? – напрямки пішов Волинський. – Він нероба, бракороб, нехлюй?

– Як вам сказати... – почав лисий начальник цеху.

– Так чи ні? – перебив його лейтенант.

– Ніі...

– Ясно! Запитання до майстра цеху.

– Давай! –сказав той, що в кепці.

Кваліфікація Каландровського?

– Слюсарналадчик, шостий розряд, багато на себе бере, носиться з модернізацією, як дурень з торбою, капає директору, а пов’язати станки в поток це така халепа, що з рік план горітиме, а потім накинуть ще, і морока з новою вентиляцією, бо мехлінія вимагає, щоб...

– Ясно! – зупинив Волинський майстра в кепці. – Значить, розправляєтеся з раціоналізатором? І що ж ви пришиєте Каландровському – критиканство, склоку, маніловщину?

– Не перебільшуйте своїх повноважень, лейтенанте! – оговтався лисий без кепки.

– Ой, буде вам, буде! – заторохтів у кепці.

– Можете йти! – перебив лейтенант, простягаючи документи.

– Сподіваюся, це непорозуміння залишиться між нами? – недбало кинув начальник цеху.

– Будемо сподіватися разом, – охоче відгукнувся Волинський–А там, диви, і народний контроль приєднається...

Двері грюкнули.

– А я думав – рецидивісти, – розвів руки сержант.

– Це як подивитися, – зітхнув лейтенант.

Парадокс еволюції: і в дурнів є зуби мудрості.

-

Добув зза пазухи філософський камінь і торохнув ним опонента.

-

Так боявся відповідальності, що підробляв власний підпис.

-

Дрібниці життя – мікроінфаркти.

-

Коли настає склероз, так хочеться поділитися своїми думками!

Відзначали десятиріччя Валька.

Вечеря була лукуллівською.

Гості відкинулись у зручних фотелях, як римляни після симпозіуму.

– Уф! – відсапувався господар. – Якби хто сказав мені десь у сорок шостому, що отак молотити будемо, пику набив би за ідеалізм.

– Згадав! Мене тоді й на світі не було, – кокетувала господиня. – Я про інше думаю, як при такому життєвому рівні фігуру на рівні втримати? На дієту сісти?

– Хай на Заході режимлять, – не схвалив господар, – там раціони на дистрофіків розраховані. А я люблю, щоб в тілі...

– До кави, рідні, до кави, – припрошувала господиня. – Змішала «плантейшен» та «арабіку». Закачаєтесь!

– А Вальок щось на фні змендельсонить для кайфу, – підтримав господар. – Ану, Вальок, влупи по клавішах, щоб не розсохлись!

Іменинник поважно вибренькав класику.

– Ще в ізостудію ходить і в хореографічну секцію, – шепотіла господиня, – оце про іноземні мови домовилась...

– Ехма! Культура! – розчулився дядько Спиридон. – Йди сюди, Ріхтер. Сідай дядькові на коліна. Артистом будеш, племінничку?

– Таке скажете, дядьку! – розсудливо мовив іменинник. – Хіба без блату в народні проб’єшся? А всі інші – кловуни, потаскуни.

– То катай до мене, разом пошахтарюємо, – засміявся Спиридон. – У нас без блату, аби руки золоті й голова світла.

– Пупок рвати, килу наживати? – батьковим голосом прорік Вальок.

Спиридон похлинувся кавою.

– В науку давай, Вальок! – кинув клич Дормидонт, аспірант.

– Ха! Наука! – маминим голосом мовив іменинник. – Очі в окулярах, а зад голий.

Аспірант вдавився цукеркою «Космос».

– Ну жартівник! – прийняла естафету тітка Малайка. – Ну Тарапунька, Ільченко й Карцев! В радіо катай, у нас гумор у шані.

– Ха! Не смішіть, тьотю. Мама каже: лопоче щодня наша радіодама, а шубу пристойну ніяк вибалакати не може.

Маланка вимкнулась.

– Що мелеш! – бахнув кулаком господар.

– Обережно, чеський сервіз, – зойкнула господиня. – У синулі жар, грип, мабуть, пандемія ходить австралійська. Подивись, Парфентію, ти ж лікар...

– Ортопедом ти, зрозуміло, не будеш, – одразу поставив діагноз Парфентій, садовлячи спадкоємця на коліна.

– Ще чого, дядьку! – батьковим голосом мовив Вальок. – Сім років штани терти, щоб у костоломи вибитись...

– Здоровий! – жорстко поставив діагноз Парфентій. – То ким будеш, симулянте?

– Писателем можна, – відповів іменинник. – Наш сусіда анонімки писав, як романи. Тато й мама хвалили – оце писатель! Інвалідного «Запорожця» й трикімнатну квартирю виписав.

– Замовкни! – гахнула чашку господиня.

Гості розтанули, як привиди. Ні тобі – дякую! – ні тобі – до побачення! На англійський манір.

Лише бовванів у кутку монументально мовчазний Гервасій.

– Так їх, Вальок! – загув він, перехиляючи десертний коньяк просто з пляшки. – Я в меблевому магазині, приміром, а всього навалом. Академіки, бува, руку тиснуть...

– Вас скоро посадять, – сказав Вальок татковим голосом. І з маминим зітханням додав: – Бо гуляєте, як інтурист.

– От спасибі! Сердечне вам мерсі, свояки! – зійшов на поросячий вереск монументальний Гервасій. – Як кажуть, вік не забуду!