Настрій – сонячний. В кишені – місячна премія.

– Таксі! – вигукнув я.

Під’їхали до ательє мод. Розрахувався.

– Іншим разом попереджайте, що ви митець, – буркнув водій. – Підвезу безплатно.

– Я не митець, я технік! Я дав вам на десять копійок більше. Цілий карбованець на старі гроші!

– Нові гроші – не старі гроші, – аполітично бовкнув шофер.

– Преса пише, що один таксист відмовився брати на чай!

– Значить, на горілку бере...

– Преса пише, що ми ображаємо вас подачками!

– А ви ображайте, ображайте, не соромтесь!

Довелось образити його ще на сорок копійок.

Але ця дрібниця не зіпсувала мені настрою.

Я бадьоро зайшов до ательє. Тут мене потішили – костюм вийшов на славу.

– Європа«А»! – вигукнув майстер.

Я поцікавився, коли він там крутився.

– Не перебував зовсім, – поквапливо запевнив майстер. – Це народна мудрість, що означає «шикмодерн». До речі, в Європі«А» традиційно віддячують червінцем у конверті.

– У мене нема конверта, – розгубився я.

– Давайте так, – заспокоїв майстер.

Довелося сягнути рівня Європи«А».

Але ця дрібниця не зіпсувала мені настрою.

Я весело попрямував до перукарні, де вибив чек на фасонну стрижку.

– Вас обробити згідно з тарифом чи індивідуальними прийомами краси? – поцікавився перукар.

– Красиво і згідно з тарифом!

– До вас уже був один жартівник, – індиферентно повідомив перукар. – Згідно з тарифом пішов стрижений під напівбокс. Його тут же зупинили – сплутали з відомим рецидивістом.

Я автоматично опустив до кишені перукаря карбованець.

Але ця дрібниця не зіпсувала мені настрою.

В елегантному костюмі, з івмонтанівською зачіскою я попростував до корчми вищого розряду.

Офіціантка швидко піднесла хліб і до хліба.

– На скільки обрахуєте? – дипломатично запитав я, коли «до хліба» приємно булькнуло.

– Навіщо обраховувати такого симпатягу, – посміхнулася офіціантка, – Самі щось підкинете. Ви ж не шмендрик якийсь, не доцент.

Я зашарівся і розрахувався з щедрістю стипендіата ЮНЕСКО.

По дорозі додому виявилося, що з премії не залишилось навіть міді на сигарети. Але ця дрібниця не зіпсувала мені настрою. Я попросив закурити у перехожого і з гумором переповів йому свої філантропічні пригоди.

– Так затьмарюються ідеали, – пожартував я.

– А ви їх не затьмарюйте, – одчикрижив перехожий.

– Тобто, при чім тут я?

– Не давайте хабарів – і край!

Я спохмурнів. Ну й типи зустрічаються! Чіпляються до дрібниць – і псують настрій.

У нашому місті зустрічалися дві хокейні команди. Преса величала їх елегантним імпортним словом «аутсайдери».

– Хокей – не балет! – заявив тренер «Штурму».

– І не іменини! – поглибив суперника тренер «Шторму».

Матч розпочався. Супротивники вдарились у груди в центрі, спікірували до борту і там зчепилися. Суддя смугастим чортом видряпався на борт, але його дістали і там. Другого арбітра знайшли через хвилину під хокейними тілами.

Комбінація повторилась біля протилежного борту. Цього разу в халепу якось ускочили кілька аборигенів з першого ряду, які зіграли другорядну роль прокладок між гравцями і льодом.

Наприкінці періоду мій сусіда сказав, що все це він десь бачив. Врешті він пригадав Льодове побоїще і висловив думку, що в фільмі батальні сцени менш переконливі, аніж тут.

– Мистецтву важко відтворити всю повноту життя, – відзначив мій сусіда.

Я не зміг цього заперечити.

У другому періоді «мала купа» утворилася ще до свистка судді, а після свистка набула сталої форми.

– Тепер я переконався, що життя – неминуча боротьба, – сказав мій сусіда.

– Класична, вільна, самбо чи дзюдо? – запитав я.

– Хокей! – вигукнув він. І тут же затаврував бокс як дитячу забавку і взагалі дурницю.

Завдяки вчасній, кваліфікованій і безплатній допомозі лікарів, справжній силовий хокей тривав. Мій сусіда заявив, що ніколи не бачив бою биків, та, здається, нічого не втратив.

Я не зміг цього заперечити.

У третьому періоді гра пішла цікавіше. Хокеїсти стомилися від колективного побиття. Один з нападаючих навіть вискочив на зручну позицію перед воротами. Але похизуватися індивідуальною технікою йому не вдалося. Захисник самовіддано вперіщив ного ключкою по голові з усіма наслідками, що звідти випливли.

На допомогу невдасі кинулись його колеги і продемонстрували перевагу комбінаційної гри. Вони припечатали захисника до борту, намагаючись встромити йому під ребро такий незручний інструмент, як ключка. І що найсмішніше – це їм вдалося.

Судді усунули з поля половину гравців.

– Перестрахувалися! – закричав мій сусіда. –Щоб легше було тікати від хокеїстів!

Я не зміг цього заперечити.

Мій сусіда гнівно заявив, що він нарешті хоче подивитися за свої гроші, як забивають шайбу. Телепатія таки існує, бо один з нападаючих все ж помітив шайбу і повів її до воріт суперників. Якимось побитом він обійшов захисника і залишився сам на сам з воротарем. Стадіон завмер.

– Шайбу! Шайбу! – заволав мій сусіда.

Кидок був сильним і точним.

Мій сусіда не зміг цього заперечити.

Шайба заліпила йому рот.

Гексохлоранський, пробивний фотокор, вхопив мене за гудзика:

– Позич троячку!

– У кого?

– Мені позич!

– Звідки? Завтра получка. Завтра позичу.

– Ет! Завтра я буду купатися в шампанському.

– А сьогодні молоком обійдешся.

– Не вмієш жити!

– Ти вмієш. Позичаєшся, як каса взаємодопомоги.

– Парі! –спалахнув Гексохлоранський. – Парі, що ввечері, без копійки, буду дегустувати коньяк під гиндичку!

– Холодильник напханий?

– Голий, як факт!

– Сільські родичі наспіли?

– Пальцем в небо!

– Десь в розстрочку вгощають?

– Тю! Продаю методу, йолопе! В кишенях, значить, голографія. Сідаю на телефон. Дзвоню, скажімо, Степану. Гальо! Стьопчику? Казимірчик турбує. Слухай нюанс. Моя тітка притарабанилася. З райцентру. Знаєш, що привезла? Півкабана смаженого, раз. Піволеня в’яленого, два. Ні, не заливаю... У них уже розводять... Голубих оленів... Бо з кормами... А олені мох їдять... Ага, слухай далі: відро раків! Живих. Яка містика! ? У них договір по споживспілці. З Парижем. Ага... Літаками доставляють. Бортмеханік дав, кум її чи свояк. Ще – курчататабака. У них одразу. Пневмометодом. Інкубатори під тиском. То запрошую! І не думай! Тільки горючого в мене ні краплі... Перед получкою... Таку закусь – гріх... Ні, білу не треба... У них район передовий... Ну, півкіло коньяку... Гуляти так гуляти! Шампанії візьми. Тітка молода, співає після шипучки... Отожбо! За півгодини встигнеш? То ми розігріваємо...

– Високий клас! – зазначив я. – А з закускою як?

– Туттаки кручу диск. Дзвоню, скажімо, Вільямчику. Гальо! Шекспір? Привіт від лорда Бекона! Прошу без латині, це я – Казимірчик. Слухай нюанс. Щойно Нодар прилетів. Ага... Ми кровні кунаки. На курорті познайомились... На шампурах поклялися, шашлик зняли – і поклялися... Знаєш, що привіз? Це само собою. Два бурдюки. І чачу! Ну! Сто один градус... Зрозуміло, мандарини, гранати, чурчхелу... А в мене – будеш реготати! – і шкоринки хліба в хаті нема... Перед получкою... На тебе вся надія. Заріже! Ну, позич. Такі напої киснуть! В Івана є? Тягни Івана! Тут на батальйон вистачить. Ковбасу? Незручно. Що ми – старці? Візьміть півгиндичкн. Насмажимо... За півгодини впораєтеся? То я дістаю гранчаки... Кришталеві... Гамарджос!