На те були свої причини: студентзаочник Стрільчук ішов на екзамен до професора криміналістики Муромця Іллі Давидовича, відомого своїм драконівським характером.
Нараз Віктор застиг. Якийсь дідок, стрельнувши очима навсебіч, перемахнув через парапет і, лавіруючи між машинами, підстрибом подався вперед. Лейтенант кинувся за ним, ухиляючись від важких шоферських компліментів. Він наздогнав порушника, коли той скоком намагався подолати загорожу над протилежним тротуаром.
Дідок бризкав слиною, лаявся і навіть замірявся ціпком.
Віктор передав старого черговому старшині і командирським голосом наказав:
– Штраф – п’ять карбованців! І повідомити на роботу! Проте, яка в нього робота...
Старшина охоче виконав наказ. Він знав Стрільчука в обличчя.
А з приводу роботи дідугана Віктор фатально помилився.
Промашку свою він зрозумів лише тоді, коли, вдаривши палець об палець – на щастя! – останнім представ перед грізним екзаменатором.
На заочника з цікавістю позирав зухвалий дідокпорушник. Тобто, сам бог криміналістики Муромець Ілля Давидович.
Хай це лишиться глибоко між нами, але Стрільчук зомлів.
Очуняв Віктор лише тоді, коли перелякане світило спорожнило на нього сифон газованої води.
– Ах, нещасне дитя! – бідкався професор, гарячково пригадуючи методи штучного дихання.
Двометрове дитя само зіп’ялося на рівні і клацнуло закаблуками.
– Додозвольте відповідати...
– Ні в якому разі... Що ви! – зовсім розхвилювався професор.
Стрільчука знову захилитало.
– П’ять! Ставлю п’ять! – нарешті знайшовся Муромець. – За професіональну принциповість! За почуття обов’язку навіть у цивільному костюмі!
На вулицю Віктор вийшов у стані «грогі». Добре, хоч на прощання професор пригадав (феноменальна пам’ять!), що його напівсвідомий студент і є той лейтенант Стрільчук, який здійснив одчайдушний стрибок з мотоцикла на машину рецидивіста...
Віктор перепочив у сквері і рушив додому. Недалеко від підземного переходу лейтенант побачив професора Муромця, який... знову кинувся навпростець через вулицю, вміло маневруючи між тролейбусом, моторолером і «Волгою».
«Така людина! Небезпека!» – майнула думка, а ноги вже перекинули Стрільчука через парапет і понесли на порятунок старого.
Знайома до болю сила крутонула Віктора за руку і він опинився в обіймах сержанта.
– Пусти! – крикнув лейтенант, намагаючися вирватись.
Сержант виявився кріпкеньким.
– Штраф мінімум п’ять карбованців! – виголосив він.
Краєм ока Стрільчук помітив, що професор благополучно причалив до протилежного тротуару.
– П’ять карбованців! – повторив сержант.
– Ти знаєш, хто я! – скипів Стрільчук.
– Хоч генерал, – збиткувався сержант. – Закон для всіх закон.
– А старого чого не спинив! Я за ним біг!
– Старого! – передражнив сержант. – Це професор Муромець – бог криміналістики! Мені йому завтра екзамен складати...
– Завалиш! – зловтішно сказав Віктор.
– А ви не тикайте, громадянине порушнику! – гримнув сержант. – Виписувати квитанцію будемо чи, може, пройдемо?
Стрільчук зітхнув і поліз до кишені.
КОНТЕКСТИ
Сонети від безсоння.
-
Перестраховка часто користується псевдонімом «життєвий досвід».
-
Але ж у декого рудиментарний орган – це голова.
-
Всі люди брати. Навіть тещі.
-
«У поезії нема генералів». Нащо ж їй стільки рядових?
-
З усіх фортець найнадійніше заброньовані готелі.
-
Доримувався до білого вірша.
-
Деякі службові характеристики нагадують гру в підкидного.
-
– Гумор? То від лукавого...
СМАЧНОГО!
Добре думати про вічність.
У наших ресторанах.
Мав хвилин сто вісімдесят вільних, а тому сміливо зайшов у храм шлунку.
Взвод офіціанток звично тримав оборону біля службового столика. Загнані за найдовші столи різнокаліберні клієнти мляво працювали щелепами.
Поодинокі любителі затишку скніли, як сироти, у сподобаних кутках, крадькома мастячи хліб гірчицею.
Стягнувши по дорозі меню, я навгинці почовгав до вільного столика, очікуючи на шрапнельне:
– Ти б іще за банкетний стіл вперся!..
Минулося.
Втупив очі в меню.
Салат столичний – є.
Салат овочевий – нема.
Рибне асорті – кусається.
Солянка м’ясна – є.
Солянка рибна – нема.
Котлети покиївськи – є.
Судак у тісті – нема.
Лангет – е.
Печеня з грибами – нема.
Пива нема. Є каваглясе.
Все.
Пішли позіхи...
– Вибачте! – випурхнула молоденька, гарненька, білявенька, чепурненька офіціанточка. – У нас замовлення – за п’ять хвилин. Я вже зайву згаяла. Але порадую вас шампіньйонами – щойно привезли. Рекомендую взяти і в маслі, і в сметані.
Мені відібрало мову.
– Солянка сьогодні невдала, але зелений борщик – як з материних рук, рекомендую, – щебетала білявка, простеляючи свіжу скатертину.
У мене засвербіли очі.
– Асорті не гребуйте: дорого, та мило. Ікорку кладемо до мікрона, – витьохкувала чарівниця. – Шашличок покарськи рекомендую. Із солодощів вибір, на жаль, невеликий, але дещо знайдеться: банани і кава потурецьки влаштують?
– Плям... Плям... – млів я. – Випивки!
– Нащо? – сплеснула руками мавка. – Ви такий інтересний, мужчина в соку, а під очима вже мішечки. Це ж від неї, клятої! Хіба що до шашлика візьміть келих хванчкари, а до кави двадцять шість грамів коньячку, вірменського. І ще пляшечку новоросійської пепсіколи рекомендую.
Я лиш розчулено мугикав.
– Сигарети антинікотинні є в буфеті. Беріть одразу блок, – голубила душу солодоня. – І ще раджу прихопити додому баличок, сулугуні, салямі, буженину найсмачнішу – з хутора Воронкова, що під Борисполем. Я акуратний пакунок загорну. Що вже сім’я зрадіє!
Гаряча сльоза обпекла мені щоку.
– Чудово! – підсумувала принцеса сервісу. – Шампіньйони будуть за сім хвилин. А взагалі не дуже поспішайте – у програмі нашого ансамблю сьогодні старовинні романси.
– Може, півлітру? Символічно! Для плану! – стогнав я від захоплення.
– Спиртне з плану знято. На виробіток не впливає, – співав янгольський голосок.
– Я не сплю? Вщипніть мене!
І туттаки вщипнуло. Боляче! За вухо.
– Куняти на вокзалі будеш! – Ніжне піанісімо враз набрало тембр месіанської труби.
Я підскочив. Перед моїм носом швиргала серветкоюганчіркою дебела молодиця.
Таки закуняв! Рівно сорок хвилин!
– Що будемо? У розблюдовку заглядав? – Офіціантка налаштувалася чкурнути у безвість.
– Півлітру! – заволав я. – І якогось закусону!
– Та не кричи! – стрельнула очима навсебіч можновладна. – Зараз подам. У графинчику. Бачу, свій хлопець. Не перебирало жебракувате...
СЛОВА
Директор заводу промінився.
Я підготувався до найкращого.
– План по обсягу?
– Сто два відсотки.
– План по реалізації?
– Сто один відсоток.
– Кругом вперед? – заяснів я.
– Про що мова! – засяяв директор.
– І останнє...
– Взяли підвищені...
– Я не про це...
– Дякую за увагу!
– Як з продуктивністю праці?
– Ааа... Порядок...
– Який?
– Залізний!
– Скільки процентів?
– Кого?
– Продуктивності!
– Чого?
– Праці!
– Норма.
– Прошу процент.
– А люди? – зманеврував директор.
– Творці продуктивності? – уточнив я.
– Ну!
– Внесли свій вклад?
– Огогого!
– На скільки процентів?
