Весілля пішло як підстебнуте. Вишибала посипав тости, позбирані на міжнародних столах, і з моєю училкою встиг перемовитись тицьатиць. А я сиджу, як обпльований, без нуля вніманія.

Училка вшкварила стиль з тим сталеваром, а я спіймав на танець Мотрю Карпівну і шепчу:

– Скажіть цьому, щоб не сіпався, а сидів вишибалою. Бо не люблю, як придурюються...

– Сказився! – відпускає Мотря Карпівна аперкот мені під ребро. – Що мелеш?

– А хто буде вишибалою?

– Ти й будеш, не велике цабе! Червінця взяв?!

Ну, думаю, я вам покажу вишибалу! І чарку за чаркою!

А сталевардипломат уже без дипломатії бере училку за талію, та іржуть, як лошаки, та стрекочуть поанглійському, як сороки. І головне, я все розумію без перекладу, і вже сам жаліюсь сусідам поанглійському, але вони ні чорта не розуміють...

Ну, закінчилося весілля в рожевому тумані. Правда, одного вишибли. Мене. Сталевар вишиб. А сам кудись зник. І не сам – з училкою...

Да! Було діло. З того часу авторитет мій підупав – вишибалою кличуть. А училка й сталевар прислали мені потім свою весільну фотішку. І джинси в благодарность за знайомство. Джинси, конєшно, фірма. Тільки не люблю, як придурюються...

Алладіну все до лампочки!

-

Потонув у дипломатичних каналах.

-

Геній – це людина, яка знає про свій винятковий талант і, незважаючи на це, продовжує працювати.

-

«У випадку загорания дзвоніть по телефону 01». А у випадку тління?

-

Захлинувся від повноти життя.

-

Культура пішла вперед. Безкультур’я залишилось на місці.

-

Крилаті слова: «Людина вище ситості» – чомусь найчастіше лунають на бенкетах.

-

Що ті зуби мудрості проти гострих ліктів!

Пародійне

То був справжній тріумф. Шоферові Аполлінарію Втулці аплодувала вся літературна студія. Сам керівник відзначив «своєрідну метафоричність, яка сприяла втіленню матеріалістичних емоцій в оригінальну образну концепцію світу».

Розвиваючи висновок метра, літстудійці наголосили, що Втулка заглибився у життя і, зокрема, в автосправу і сміливіше, ніж деякі класики.

Усі дійшли висновку, що вічна тема – зрада коханої – заграла у вірші Аполлінарія новими барвами, бо поет несподівано синтезував почуття ліричного героя і (теж шофера) зі станом його автомашини. Звідси й потяглася низка художніх знахідок: сльози відставного коханця капали, як вода з радіатора, бідне серце стугоніло, як перегрітий мотор, нерви буксували, як педаль зчеплення, вовком ревнощів гарчав кардан...

Та попри все, відзначили літстудійці, громадянська струна заглушила песимізм ліричного героя, і він витиснув рекордну швидкість на трасі трудової романтики, хоч гальм чортма.

Вірш надрукували. Літкерівник особисто зателефонував до Втулки у гараж і поздоровив з літературним дебютом.

– Та ну вас усіх! – гарикнув у трубку здібний початківець.

– Пардон, Аполлінарію! Ти здурів? – скрикнув вражений метр.

– Згорів! – надривно відповів Втулка. –Завгар прочитав мого вірша у газеті й перевів мене в автослюсарі за експлуатацію аварійної машини...

Етюд. Образок. Шкіц. Пастель. Малюнок. Інтермеццо. Ноктюрн.

Перші грайливі промені ясноликого сонця, цього небесного світила, просотавши густосинє прядиво темнозелених сутінків, ласкаво вдарились у лискучу лисину сторожа, що бовванів аж ген на виднокрузі біля таємничого, мов єгипетська піраміда, золотавосолом’яного куреня, і, віддзеркалившись, сонцесяйвом затопили не тільки мальовниче село і зачудовані вибалки, але й всеньку плантацію № 42.

– Кру! Кру!

Сповістило птаховиння.

– Рип! Рип!

Одізвалася хвіртка.

– Знову на роботу, Мусію?

– Еге... Сьогодні ж не вихідний...

– Любиш ти землю, друже!

– Не варто про це. До речі, Порфирій дзвонив?

– Ні. Він Кафку читає.

– Аа... Непоганий прозаїк. Але я люблю поетів!

– На долині тумаан...

– На долині туман розтаав...

– Чачача!

Сонячною, жовтогарячою піснею вставав новий трудовий день (п’ятниця).

Кувікаючи від задоволення, я дописував дев’яносто шосту гумореску про алкоголіків. Робота йшла, як брехня по селу. Аж тут з’явився Юрко. Та ви про нього начувані – відомий фейлетоніст. Сатирик!

Він був жовтий, як чорна кава у деяких кав’ярнях.

– Привіт зубатим сатирикам! – привітав я гостя. – Як здоров’я?

– Привіт губатим гумористам! Спасибі, погано.

– Отакої! Ти ж – як бог! – гуманно збрехав я.

– Еге ж, як Ісус, знятий з хреста швидкою допомогою.

– Наша інтелігенція в основному здорова, – викрутився я. –Тож піднімемо фужери за твоє здоров’я і твої успіхи! Тобі «Кубанської», «Житомирської», «Чернігівської»?

– «Київської».

– Такої нема, – розгубився я, – у нас борються...

– Мінеральної.

– Овва! Я й забув, що в тебе виразка шлунка ще з студентських років. Тоді ти вперіщив фейлетоном декана і два роки сидів без стипендії, поки того знімали...

– Це був мій перший успіх, – розчулено сказав Юрко.

– А як тобі щастило потім! Інтермедію «Графоман – це звучить гордо» пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Перелом ребра.

– Твоє здоров’я! А фейлетон «Дві долі бараболі» пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Нервовий тик.

– Твоє здоров’я! А оду на честь молодих, але здібних кар’єристів пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Ревмокардит.

– Твоє здоров’я! А сатиричні нотатки про мікродобрива пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Мікроінфаркт.

– Твоє здоров’я! А комедію «Або план, або пропав» пам’ятаєш?

– Ще б пак – повний невроз. Із цим і приїхав до вас на лікування.

– Які успіхи, які успіхи! Та куди ж тікаєш?

– До лікарні час повертатися. Ось тобі свіжа газета з моїм фейлетоном. Інсультпривіт, як кажуть москвичі.

– Грипгрипура! – автоматично попрощався я і сів читати новий витвір Юрка. Після першого ж речення мої очі полізли на лоба і залишилися там до останнього рядка. Юрко відкрив на головному медичному світилі своєї лікарні такі плями, які знімає тільки народний контроль.

Я негайно подзвонив до бюро добрих послуг і замовив вінок з написом:

«Спи спокійно, незабутній Юрку! Ми продовжимо твою справу».

І з подвійною енергією взявся за дев’яносто шосту гумореску про алкоголіків.

Рецензія

Розміри не дозволяють сказати все, що я думаю. Проте нова повістина Мартина Мартинчика «Аве Маруся» заслуговує. Звичайно, рецензований твір не позбавлений, образно висловлюючись, галіматні. Однак він приваблює щирістю і, щоб не сказати більше, безпосередністю. Головне, що автор спромігся уникнути інтелектуалізму. Варто одразу зазначити: зміст відповідає формі, тоді як форма, навпаки, змістові, що приваблює.

Фабула повістини приємно насторожує: дояр Цезар Пустоцвіт іде на колгоспну стипендію у столицю вивчати латинь. У цей час дівчина Марусина виховує групу його корів (усі ялові), хоч і сама вивчає не наші мови, щоправда – заочно. Цезар підступно обирає для переддипломної практики Рим, хоч у рідному селі перед ним відкриті усі двері, у тому числі Марусині, яка продовжує заочно кохати Пустоцвіта.